Контрагент виявився ненадійним: чи повинна компанія нести відповідальність за податкові правопорушення інших осіб?

Де завершується відповідальність покупця за дії постачальника?

Компанія отримала товар, здійснила оплату і отримала всі необхідні документи. Через два роки податкова служба виявляє, що постачальник не мав достатньої кількості працівників, не виконував податкові зобов'язання або ж придбав товар з ненадійних джерел. І раптом труднощі контрагента перетворюються на проблеми покупця.

Ситуація, що була наведена вище, цілком реально спостерігається в середовищі українських підприємців. Однак виникає питання: чи повинні бізнеси нести відповідальність за правопорушення, яких вони не вчиняли? Для Mind детально на це питання відповіла Ксенія Межова, адвокат з практики вирішення спорів в компанії Juscutum.

Отже, розглянемо конкретну ситуацію, яка може виникнути в діяльності українського бізнесу. Компанія інвестувала 10 мільйонів гривень у покупку обладнання. У наявності є укладений договір, рахунок-фактура, підтвердження банківського переказу, а також видаткові та податкові накладні. Обладнання вже фактично отримано, внесено на баланс і активно використовується в господарських процесах.

Минуло два роки, і настає час податкової перевірки, під час якої з'ясовується, що питання податківців більше стосуються не стільки самої компанії, скільки її постачальника. Виявляється, у нього було недостатньо працівників, а також відсутній власний склад. Більше того, за інформацією податкової служби, він не здійснював закупівлі необхідних товарів у достатній кількості. І на певному етапі постачання виникла компанія, яка викликає підозри щодо своєї надійності.

Для покупця наслідки є цілком відчутними, оскільки виникає сумнів щодо легітимності угоди, що, в свою чергу, ставить під загрозу можливість отримання податкового кредиту.

Першою реакцією підприємця в цій ситуації, безумовно, буде питання: яке відношення це має до моєї фірми, якщо ми фактично отримали товар і виконали оплату?

На мою думку, це є однією з найголовніших тем у нинішніх взаєминах між бізнесом та податковими органами.

Чи несе підприємець відповідальність за порушення з боку свого контрагента?

Я впевнена, що клієнт не зобов'язаний виконувати обов'язки податкового аудитора для свого партнера.

Податковий кодекс пов'язує право на податковий кредит із придбанням товарів і послуг та встановлює вимоги до його документального підтвердження, зокрема, у ст. 198 Податкового кодексу України. Водночас закон не покладає на покупця обов'язку проводити податковий аудит постачальника або контролювати виконання податкових обов'язків усіма учасниками попереднього ланцюга постачання.

Організація має можливість і зобов'язана здійснити перевірку основних аспектів:

* чи існує її майбутній партнер,

* хто має право підписувати договір,

* чи є контрагент зареєстрованим платником податку на додану вартість,

Що можна дізнатися про нього з доступних публічних джерел.

Але бізнес не має доступу до внутрішньої бухгалтерії іншої компанії.

Споживач не має можливості точно перевірити, чи сплатив його постачальник усі необхідні податки, скільки працівників насправді було залучено для виконання конкретного контракту, чи використовувався орендований склад, хто займався перевезенням, у кого саме був придбаний товар, а також чи виконав податкові зобов’язання постачальник постачальника.

Крім того, покупець не має можливості об'єктивно проаналізувати весь процес переміщення товару до виробника чи імпортера.

Якщо вимагати цього від покупця, ми фактично створюємо модель колективної податкової відповідальності: одна компанія щось порушила, а фінансові наслідки отримує інша лише тому, що колись придбала у неї товар або послугу.

У цьому разі постає важливе питання: на якому етапі слід завершити перевірку? Чи на своєму постачальнику? Чи, можливо, на його постачальнику? Або ж варто заглибитися до третьої чи четвертої компанії в ланцюгу?

На мою думку, межі відповідальності компанії слід визначати в залежності від того, наскільки вона здатна впливати на певні ситуації.

Коли ж у покупця може виникнути податковий ризик?

Але є й інша крайність, яку я часто бачу у ставленні бізнесу до податкових ризиків: "У нас є договір, накладна, акт і платіж. Які до нас можуть бути питання?" На жаль, можуть.

Відповідно до статті 44 Податкового кодексу, дані для податкового обліку повинні базуватися на первинних документах, бухгалтерських реєстрах, фінансових звітах та інших документах, що визначені законодавством.

Проте, на практиці податковий ризик часто виникає не тому, що документів немає. Вони є. Проблема починається тоді, коли через два-три роки за цими документами вже неможливо відтворити фактичну історію операції.

Хто поставив товар? Звідки він приїхав? Хто його прийняв? Яким транспортом перевозився? Де зберігався? Що з ним сталося після придбання? Як компанія використала його у своїй діяльності?

Якщо мова йде про цю послугу, то хто насправді був її виконавцем? Які саме дії були здійснені? Який підсумковий ефект отримала компанія?

Під час самої операції всім учасникам добре відомі події, які відбуваються. Менеджер веде переговори з постачальником, логіст планує доставку, склад приймає продукцію, а працівники обмінюються електронними листами та файлами. Пройшло три роки, і менеджер вже працює в іншій компанії; листування зникло, ніхто не зберіг транспортні документи, фотографій не залишилося, а бухгалтерія відкриває папку та демонструє лише договір і накладну. У цей момент цілком реальна господарська операція може перетворитися на заплутаний податковий конфлікт.

Тому я завжди розділяю дві речі: формально правильні документи та доказовий слід реальної операції. Для податкової безпеки бізнесу потрібні обидві.

Я вважаю, що бізнес повинен перевіряти контрагентів. Особливо коли йдеться про значні суми. Але важливо не доводити цю ідею до абсурду.

Компанія не має можливості здійснити всебічний аудит кожного постачальника перед підписанням угоди. Вона не в змозі вимагати доступ до фінансових звітів, бухгалтерських записів, документів з кадрових питань або угод з усіма попередніми партнерами.

Важливо дотримуватися обережності, але це не повинно призводити до того, щоб бізнес став схожим на приватну податкову інспекцію.

Водночас існує суттєва різниця між випадком, коли компанія дійсно не мала можливості виявити проблеми свого постачальника, і випадком, коли вона свідомо ігнорувала очевидні факти.

Якщо вам намагаються продати дороге устаткування на десятки мільйонів гривень від компанії, що була заснована лише місяць тому, не має чіткої репутації та пропонує ціну, що значно відрізняється від середньоринкової, виникнення додаткових запитань є абсолютно виправданим.

Чому так значно зберігати записи про виконання угоди

Я б не радила будувати систему перевірки контрагентів за принципом "зібрати 50 довідок і покласти їх у папку". Проте компанія повинна мати можливість через кілька років пояснити, чому на момент укладення угоди вибір цього постачальника був нормальним, логічним та економічно зрозумілим.

Не збирайте документи - залишайте доказовий слід. І це, мабуть, головна практична порада, яку я дала б бізнесу.

Перед виконанням великих угод важливо ретельно перевірити реєстраційну інформацію контрагента, повноваження підписанта, статус платника ПДВ, наявність відкритих судових справ та інші потенційні ризики. Проте, після підписання договору, ще більш критично забезпечити документальне підтвердження того, як відбувалася його фактична реалізація.

Для продукції це можуть включати замовлення, документи, що підтверджують транспортування та зберігання, дані про перевізника, пропуски на територію підприємства, серійні номери устаткування, зображення та внутрішні акти приймання.

Для послуг, наприклад, технічні завдання, робоче листування, проміжні результати, звіти, презентації, файли. І обов'язково надати докази того, що придбаний товар або послуга надалі використовувалися у діяльності компанії.

Цей парадокс полягає в тому, що знімок обладнання у виробничому цеху, зроблений в день його монтажу, через три роки може стати значно ціннішим для захисту бізнесу, ніж звичайна довідка про постачальника.

Отже, моя позиція полягає в тому, що не слід збирати документи просто для звітування — важливо фіксувати реальні дії та залишати за собою підтвердження виконаних операцій.

Сьогодні держава має величезний масив інформації про платників податків. Податкова бачить звітність, податкові накладні, ланцюги постачання, кількість працівників та інші показники діяльності компаній. І цілком природно, що ці дані використовуються для податкового контролю.

Інформаційна система є лише відображенням реального бізнес-процесу, а не його сутністю. Якщо система не відстежує покупку конкретного товару у вашого постачальника, це може стати приводом для більш детального аналізу угоди. Проте важливо розуміти, що між висловлюваннями "податкова служба не має інформації про походження товару" і "товар насправді не існує" є суттєва різниця.

Так само відсутність у постачальника великого штату сама по собі ще не означає, що він фізично не міг виконати договір. Сучасний бізнес використовує аутсорсинг, орендовані склади, сторонніх перевізників, підрядників.

Тому, якщо податкова ставить під сумнів конкретну операцію, предметом дослідження має бути насамперед сама операція. Чи був товар? Чи отримав його покупець? Чи заплатив за нього? Чи використав його у власній діяльності?

На мою думку, не слід замінювати відповідь на ці запитання загальною інформацією про контрагента чи інші підприємства у ланцюзі постачання.

Податковий конфлікт повинен стосуватися лише вашої угоди, а не іміджу вашого постачальника.

Крім того, у випадку, якщо конфлікт потрапляє до адміністративного суду, стаття 77 Кодексу адміністративного судочинства України зобов'язує суб'єкта владних повноважень доводити законність оскаржуваного рішення.

Це, безумовно, не свідчить про те, що підприємство може залишатися в пасивному стані та ігнорувати необхідність наявності доказів. Навпаки, чим ретельніше компанія зберігає підтвердження реального виконання угоди, тим міцнішою буде її позиція. Проте висновок про можливі порушення не може базуватися лише на тому, що інформаційна система не змогла відстежити конкретний етап постачання.

Чи несе компанія відповідальність за податкові правопорушення, скоєні третіми особами?

Існує ще одна тенденція, яку підприємці повинні враховувати. Час, коли питання ПДВ можна було віддавати лише на відкуп бухгалтерії, поступово минає. Якщо податковий кредит має важливе значення для фінансових аспектів угоди, ризики, пов'язані з ним, слід оцінювати вже на етапі узгодження комерційних умов.

Стаття 201 ПК України регулює складання та реєстрацію податкових накладних. Для покупця це має цілком конкретний фінансовий вимір. Тому, ще в договорі варто дати відповідь на практичні питання:

* Що відбувається, якщо постачальник своєчасно не зареєстрував податкову накладну?

* Хто і в які терміни реагує на її заборону?

* Які документи постачальник зобов'язаний надати?

Чи варто йому допомагати у процесі розблокування?

Що станеться, якщо внаслідок його бездіяльності споживач зазнає істотних фінансових збитків?

Такі питання варто вирішувати до проведення фінансових переказів, а не через два роки після виконання транзакції.

Хто ж має нести відповідальність за проблемного контрагента? Моя точка зору на це питання є досить чіткою: бізнес не повинен відповідати за податкові порушення, які здійснюють інші особи.

Якщо постачальник не виконав своїх податкових зобов'язань, не надав звітність або порушив законодавство у відносинах зі своїми контрагентами, відповідальність за ці дії повинна лягати на того, хто здійснив порушення. В іншому випадку, держава фактично передає частину своїх контрольних функцій на плечі приватного бізнесу.

Проте це не свідчить про те, що сам покупець позбавлений відповідальності.

Бізнес несе відповідальність за прийняття власних рішень: за обачний вибір партнерів, за усвідомленість ризиків, що не варто ігнорувати, а найголовніше – за можливість через кілька років підтвердити, що його діяльність дійсно була успішною.

Ось чому я рекомендую власникам бізнесу або фінансовим директорам поставити своїм співробітникам незвичне питання: чи має компанія в наявності всі необхідні документи. Але набагато важливішим є інше: чи зможе компанія через три роки обґрунтувати, як насправді відбувалася ця операція, якщо податкова служба вирішить її перевірити?

Відповідь на це запитання є вирішальною, оскільки саме вона може вплинути на те, чи залишаться проблеми постачальника лише його власними труднощами, або ж згодом вони перетворяться на виклики для вашого бізнесу.