"Мертві душі" Миколи Гоголя: певна кількість українців в російському місті NN.

Після успіху "Вечорів на хуторі біля Диканьки" та "Миргорода" російські критики напосідають на Миколу Гоголя з тим, щоб він покинув писати про Україну й узявся за ширшу картину. Як влучно охарактеризувала настрої епохи літературознавиця Едита Бояновська, російська інтелігенція була готова терпляче позувати перед гоголівським пензлем. 1842 року виходить перший том "Мертвих душ", поеми про аферу в одній із північноросійських губерній, -- і росіяни, хоч і зі "скреготом зубовним" (сатира все-таки), торжествують: великий твір про них! В очах столичної публіки Микола Гоголь, змінивши тему, автоматично змінив і власну ідентичність, -- відтепер він не просто письменник імперії, а співець Великоросії та великоросіян (як і личить російському автору).

Та чи були реальні підстави для такого висновку?

Сучасне гоголезнавство заперечує зв'язок між тематикою й тожсамістю письменника: за словами літературознавця Олега Ільницького, якщо вдаватись до таких маніпуляцій, можна й узагалі охрестити Миколу Гоголя італійцем -- він-бо до всього чимало писав про Італію. Очевидно, що роман "Айвенго" не зробив із Вальтера Скотта англійця, а драма "Макбет" -- шотландця з Вільяма Шекспіра. Чому ж тоді "Мертві душі" мають бути доказом переродження Гоголя в Ґоґоля? Переналаштування масштабу з рідної Полтавщини на загальноімперський свідчить радше про еволюцію Миколи Гоголя як письменника -- українського письменника. Висміюючи російську глушину в "Мертвих душах", він робить це з незмінної позиції українця-аутсайдера, що не пройшло повз увагу його сучасників. Так, у листі Алєксандри Смірнової, подруги Миколи Гоголя, від 3 листопада 1844 року є проникливе спостереження: справжній москвич, пишучи про двох селян із Тверської чи Ярославської губернії, ніколи б не назвав їх "два русских мужика" -- бо ж якими їм ще бути? Однак для Гоголя відмінність усе ж була, як і потреба її підкреслення.

В'їзд Чичикова до міста не викликав жодного ажіотажу і не запам'ятався чимось особливим. Лише двоє селян, що стояли біля входу в шинок навпроти готелю, обмінялися кількома міркуваннями, які стосувалися переважно екіпажу, а не його господаря. "Дивись-но! — сказав один із них, — глянь, яке колесо! Як ти думаєш, витримає воно дорогу до Москви, якщо доведеться?" — "Витримає", — відповів його товариш. — "А от до Казані, на мою думку, не доїде?" — "До Казані не доїде", — підтвердив він. На цьому їхня бесіда закінчилася.

Більше того, незважаючи на те, що в першій частині поеми Миколи Гоголя міститься лише приблизна інформація про розташування губернського міста NN на півдорозі між Москвою та Петербургом, російські читачі починають підозрювати гоголівських поміщиків у їхній українській ідентичності. Наприклад, як зазначає Смірнова у вже згаданому листі, граф Фьодор Толстой вважав, що поміщиця Коробочка, хоч і "дубоголова", все ж не є абсолютно непривітною лише через те, що вона "хохлачка", водночас він стверджував, що "немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов". Тим часом письменник Антон Чехов, проїжджаючи поблизу Гадяча та Миргорода влітку 1888 року, був упевнений, що опинився в місцевості, де "бешкетував колись Ноздрьов і сварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Щодо героїв збірки "Миргород", Івана Івановича та Івана Никифоровича, все зрозуміло – вони місцеві, але що стосується Ноздрьова: чи то українець, чи росіянин? Відповіді на це питання різняться.

Ситуація стає ще складнішою. У 1909 році письменник та мистецтвознавець Дмітрій Пахомов опублікував репортаж про подорожі рідними місцями Миколи Гоголя. Петербуржець завітав до Сорочинців і зробив висновок, що саме тут письменник спостерігав за персонажами на кшталт Собакевичів, Ноздрьових, Плюшкіних і Коробочок. Ці поміщики збиралися в маєтку міністра Дмитра Трощинського в Кибинцях, де батько маленького Нікоші, Василь Панасович Гоголь-Яновський, виконував обов'язки управителя. Проте навіть якщо б герої "Мертвих душ" мали російські прототипи, чи не були б вони невпізнано адаптовані до українського контексту? У своїй статті "Сьогочасне літературне прямування" Іван Нечуй-Левицький справедливо зауважує, що Микола Гоголь наповнює російські типажі "своїм гумором і щирим українським жартом, який поступово знебарвлює їхній великоруський колорит". Таким чином, можна стверджувати, що чисто російських елементів у Гоголевих творах насправді значно менше, ніж зазвичай вважають.

На це, окрім думок читачів, вказують й біографічні відомості: саме Полтавщина стала місцем, яке Микола Гоголь об'їздив у бричці, щойно завершивши навчання в гімназії. Полтава була єдиним губернським містом, де він прожив тривалий час (два роки, з 1818 до 1820 року), що дозволило йому відчути глибину провінційного життя та виділити його унікальні риси. Згодом він населить "губернський місто" NN та його навколишні райони персонажами, схожими на тих, що зустрічалися йому в Полтаві. Але про все по порядку — спершу варто розглянути задум.

Хто придумав торгувати мертвими душами?

У 1847 році Микола Гоголь у своїй "Авторській сповіді" зізнається, що ідея "Мертвих душ" була подарована йому поетом Олександром Пушкіним. Старший товариш не раз закликав молодшого взятися за масштабніший проект, наводячи як приклад Мігеля де Сервантеса, який, хоча й написав кілька вдалих повістей, увійшов в літературну історію завдяки своєму роману. Пушкін також нагадував Гоголю про його недуги, які загрожували завершенням його творчості, ставлячи його перед необхідністю не втрачати час і не марнувати свій талант на короткі форми. Одного разу, після того як Гоголь прочитав свою нову замальовку, Пушкін вигукнув: "З такою здатністю відчувати людей і малювати їх образи кількома штрихами, як можна не спробувати створити великий твір? Це просто гріх..." Після цього, вражений, він передав Гоголю задум "Мертвих душ", з якого сам планував створити щось на зразок поеми.

Здавалося б, віддав, то й віддав -- що ж тут не зрозумілого? Та загадка полягає в тому, що дослідники не знайшли відповідних чернеток у рукописах Пушкіна. За спостереженнями літературознавця Юрія Лотмана, Алєксандр Пушкін завжди "думав на папері" і "найбільш летючі плани його відкладались у вигляді рукописів". Вочевидь це була усна імпровізація: Пушкін, узявши тему X, оповив її новими варіаціями в живій бесіді. Лотман поставив перед собою мету реконструювати доленосну розмову й дійшов висновку, що ряд творчих задумів Пушкіна ґрунтувався на антитезі "джентльмен (дворянин) -- розбійник" (нерідко йшлося про злиття в суперечливе ціле "джентльмен-розбійник"). Перед тим письменник працював над романом "Російський Пелам", пишучи про свого знайомого -- графа Фьодора Орлова, гуляку, азартного гравця, який, звернімо увагу, носив дерев'яний протез після кампанії 1812 року. Восени 1835-го Алєксандр Пушкін відкидає цей проєкт, а вже 7 жовтня того ж року Микола Гоголь пише йому листа, де вперше згадує про роботу над "Мертвими душами". Згодом у поемі Гоголя з'явиться вставна новела про капітана Копєйкіна -- героя французько-російської війни, що, втративши ногу й руку, не зміг добитися пенсії і, аби прогодувати себе, змушений стати розбійником. Поштмейстер з міста NN конспірологічно ототожнює Чичикова з Копєйкіним і відкидає свою теорію, лише тоді, як губернська публіка нагадує: Чичикову не бракує кінцівок, отож навряд чи це той самий бандит із рязанських лісів.

Згідно з думкою Юрія Лотмана, зв'язок між "Фьодором Орловим" і "капітаном Копєйкіним" відкриває нові грані значення подарунка Пушкіна. Хоча ця інтерпретація виглядає досить реалістично, не всі літературознавці поділяють цю точку зору. Юрій Манн знову звертається до листа від 7 жовтня 1835 року, підкреслюючи цікавий коментар Миколи Гоголя: "Сюжет ["Мертвих душ" – прим. авт.] розтягнувся на надто довгий роман і, здається, обіцяє бути дуже смішним...". "Російський Пелам" не містив анекдотичної основи. Це дозволяє припустити, що Пушкін міг передати Гоголю ідею твору, який наразі залишається нам невідомим – поеми, заснованої на анекдоті, подібно до його "Графа Нуліна" або "Будиночка в Коломні".

Отже, виходить, що Микола Гоголь міг почути від Алєксандра Пушкіна анекдот про мертві душі? Справді, подібних історій було чимало й у самого Гоголя. Один з таких жартів дійшов до нас через Володимира Гіляровського. У 1899 році журналіст відвідав Полтавщину і зустрів там далеку родичку Гоголя – Марію Григорівну Анисимо-Яновську. Вона, сучасниця письменника, поділилася інформацією про те, що концепція "Мертвих душ" могла бути запозичена з біографії поміщика Харлампія Півінського, що був чоловіком її тітки. Півінські мали п’ятеро дітей, 200 десятин землі і лише 30 кріпаків, а виживали завдяки вигідному бізнесу з виробництва горілки, оскільки в ті часи акцизів не існувало. Проте, коли почали ходити чутки, що поміщикам з менш ніж 50 душами заборонено продавати вино, Харлампій Петрович вирушив до Полтави, щоб сплатити подушне за своїх "мертвих". Але навіть з такими хитрощами йому все ще не вистачало кріпаків. Зрозумівши, що ситуація безвихідна, Півінський сів у віз, взяв із собою горілку та почав купувати мертві душі в сусідів. Завдяки цій шахрайській схемі він зберіг свою винокурню і став відомим персонажем на Миргородщині. Микола Гоголь відвідував село Федунки, де жили Півінські, а його батько, що тоді працював куратором яреськівської економії, навіть листувався з Харлампійом Петровичем. Якось покупець "мертвих душ" попросив Василя Панасовича Гоголя-Яновського прислати йому землеміра, а в іншому випадку – виділити приміщення для приятеля-офіцера на території економії. Володимир Гіляровський, знаючи про вплив Алєксандра Пушкіна на створення поеми, припускає, що Гоголь міг розповісти другу анекдот про Півінського, а той, в свою чергу, запропонував розвинути цю курйозну історію в прозовій формі.

Окрім Полтавської області, у Ніжині також зустрічалися незвичайні персонажі, де Микола Гоголь навчався у Гімназії вищих наук князя Безбородька. Його гімназійний товариш, Петро Іванович Мартос, розповідав про серба з Ніжина, який знайшов вигідну угоду на купівлю землі: за документами там проживало 650 осіб. Втішений, він віддав гроші, навіть не оглянувши майно. Проте, коли він нарешті відвідав свої володіння, "село" виявилося старим кладовищем. Таким чином, що б не спільного мали Микола Гоголь і Олександр Пушкін, письменник завжди сміявся над історіями про купівлю "мерців". Безумовно, "Мертві душі" неможливо уявити без невидимої присутності російського поета, але Пушкін, безумовно, більше підтримував Гоголя як друга, допомагаючи йому в його творчості. Перший біограф Гоголя, Пантелеймон Куліш, зазначає, що смерть Пушкіна у 1837 році стала для Гоголя таким же переворотом, як переїзд з України до Петербурга: ця новина істотно змінила його життя. "За життя Пушкіна Гоголь був однією людиною, а після його смерті став зовсім іншою". Дослідник підкреслює, як швидко були створені "Тарас Бульба", "Ревізор" та більша частина першого тому "Мертвих душ", а далі зауважує, що після 1837 року Гоголь почав писати та спалювати свої твори. Як видно, вплив Пушкіна на появу "Мертвих душ" є беззаперечним і не потребує додаткових доказів. Однак справжнім предметом дослідження є його вплив на сам текст, структуру та персонажів поеми. Тут Пантелеймон Куліш відзначає, що, хоча Гоголь і стверджував, що ідея належала Пушкіну, типажі він створив самостійно.

Північноросійська губернія, що має 10 літер: починається на "По" і завершується на "лтавська", — це "Псковська".

Мандри афериста Павла Чичикова мали стати "Одіссеєю" Російської імперії. Пізніше критики сміятимуться, що в Гоголя й Гомера і справді чимало спільного -- щонайменше склад "го".

У ІІ розділі ресорна бричка Чичикова-Одіссея виїжджає з міста NN і котиться битим шляхом на зустріч першій пригоді -- російському поміщику Манілову, котиться і 15 верст, і всі 30, а опиняється чомусь вдома...вдома у автора. Маєток Манілова, з яким головний герой хоче укласти угоду, Микола Гоголь описує так: панський дім стоїть на взгір'ї, навколо нього берези, кілька клумб в англійському стилі, альтанка з написом "Храм самотнього замислення", а "трохи нижче ставок, укритий зеленню, що, зрештою, невдивовижу в аглицьких садах російських поміщиків". Невдивовижу саме тому, що так було оформлено двір Василя Гоголя-Яновського: він славився затятим садівником -- нотував у записнику відомості з історії англійського садівництва, сам доглядав за деревами, наказав викопати у Василівці ряд ставків. Тонкий естет, батько Миколи Васильовича забудував хутір альтанками, де любив віддаватися мріям, а, насидівшись, прогулювався в затінку густих крон. Причому в кожної локації, навіть найменшої стежки, була поетична назва: так, у ліску Яворівщині милувала око "долина спокою", а рукотворний грот на березі ставка називався "храмом усамітнення". Майже як "храм самотнього замислення" Манілова. Ще більше відсилок до рідної Василівки містить фрагмент із описом старого саду Плюшкіна. У ньому, занедбаному, але прекрасному, росте береза зі зламаною верхівкою, неначе "правильна мармурова блискуча колона". Цю саму березу Пантелеймон Куліш бачив у маєтку батьків Миколи Васильовича: верхівку їй зламала буря -- отож, горда й величава, вона справді нагадувала рівний стовп із мармуру. Письменник свідомо "пересаджував" рослини з власного родового гнізда у ґрунт літературного твору, про що свідчить захоплення, із яким створено цей фрагмент.

Редагуючи перший том перед його виходом у світ, Микола Гоголь вирішив переписати текст наново. У той час він перебував в Італії. Спочатку йому допомагав у цьому процесі Васілій Панов, але після завершення V розділу до справи взявся Павєл Аннєнков. Він прибув до Рима 28 квітня 1841 року і, після того як Панов вирушив до Берліна, зміг оселитися в його кімнаті, неподалік від Гоголя на вулиці Страда Феліче. За словами Аннєнкова, Гоголь закривав вікна, щоб захиститися від південного сонця, сідав за круглий стіл і починав диктувати текст в спокійному і врівноваженому темпі. Варто зазначити, що найбільше враження на переписувача справив VI розділ, зокрема образ саду Плюшкіна.

Ніколи раніше пафос диктування не досягав таких висот у творчості Гоголя, зберігаючи при цьому всю свою художню автентичність, як у цьому епізоді. Гоголь навіть підвівся з крісла — було видно, як природа, яку він описував, проходила перед його очима в той момент. Він супроводжував диктування гордим і владним жестом. Коли ми закінчили цей вражаючий VI розділ, я відчув хвилювання і, поклавши перо на стіл, відверто висловив: "Я вважаю цей розділ, Миколо Васильовичу, справжнім генієм". Гоголь міцно стиснув маленький зошит, з якого він диктував, в руку і тихим, ледь чутним голосом відповів: "Повірте, що й інші не поступаються йому".

Тепер стає зрозумілим, чому мандрівник Григорій Данилевський, сучасник Миколи Васильовича, у 1852 році зазначав, що, наближаючись до хутора Гоголів, він відразу відчуває атмосферу Плюшкінського саду та пташиних дворів Коробочки. Незважаючи на те, що письменник щедро наповнює свою поему північноросійськими діалектами та географічними назвами, з кожної сторінки все ще віє українською природою. А в цій природі проявляються українські характери. Логічно розпочати їх аналіз з Коробочки, адже вона є єдиною поміщицею, щодо українського походження якої не виникає сумнівів навіть у російських дослідників — занадто вже красномовне її прізвище. Хоча, напевно, це дещо перебільшене судження, адже сумніви все ж існують. Вікентій Вєрєсаєв зазначав: "А що ж це за "російські" прізвища: Яєчниця, Земляника, Коробочка, Петух, Сквозник-Дмухановський, Добчинський і Бобчинський, Держиморда, Неуважай-Корито, Пробка, Доїжджай-Недоїдеш? Чому стільки українців у російській глибинці?". На думку Вєрєсаєва, Микола Гоголь просто не мав достатньо знань про російську ономастичну традицію та життя в Росії загалом. Цю думку підхоплює дослідниця Єкатєріна Смірнова-Чікіна, яка вважає, що поміщиця Коробочка — українка лише за чоловіком, чий прізвище вона прийняла. Таким чином, Настасія Петрівна — уроджена росіянка, що дотримується традицій Півночі.

Образ удови Коробочки постає як своєрідна коробка Пандори, що містить конфліктну дилему: чи можуть українці знайти своє місце в "Мертвих душах" — не тільки за назвою, а й за сутністю? Марія Анисимо-Яновська, полтавка, яка поділилася з Володимиром Гіляровським жартом про поміщика Півінського, була впевнена, що Микола Гоголь створив образ Коробочки на основі дружини Харлампія Петровича, її тітки. Іван Нечуй-Левицький вказує на те, що в Коробочці він бачить узагальнений портрет полтавської поміщиці, а точніше — старої попаді. На противагу цьому, сучасна дослідниця Людмила Розсоха пояснює, чому таке впізнавання можливе. Справа в тому, що "ласкаве" прізвище Коробочка було відоме в Бірківській сотні Полтавського полку ще за часів козаччини: "Село Бірки розташоване всього за 15 верст від Олефірівки, де Микола Гоголь часто бував. Можливо, прізвище Коробочка зберігалося ще за його часів, і письменник міг чути його в рідних краях або навіть знати особисто Коробочок". Що стосується північноросійського побуту Настасії Петрівни, про який писала Смірнова-Чікіна, тут також є цікаві моменти: наприклад, Чичиков, заглянувши у вікно поміщицького будинку, бачить, що свиня Коробочки поїдає кавунову шкірку. У той час кавуни були справжньою рідкістю навіть у Петербурзі, їх подавали на балах як вишукане, майже екзотичне ласощі. Транспортировка їх була настільки ускладнена, що до дрібної поміщиці в російській глибинці вони просто не доходили. Але Микола Гоголь, вирісши на півдні Російської імперії, настільки звик до годування худоби кавуновими шкірками, що не помітив цієї невідповідності. У результаті, в його тексті велика російська поміщиця Коробочка веде господарство, скоріше, південного характеру, ніж північного. Тож наскільки виправдано "переміщувати" українських свиней у російський контекст — це риторичне питання.

Цікаво розглянути образ Плюшкіна з близької перспективи. Як цей персонаж накопичував старі підошви, ганчірки, іржаві цвяхи та різноманітні дрібнички, так і дослідники поступово формують нові теорії про можливі прототипи його характеру. Зокрема, молодша сестра Гоголя, Ольга Гоголь-Головня, висловлювала думку, що Микола Васильович створив образ Плюшкіна, надихнувшись їхньою двоюрідною бабусею, Катериною Іванівною Ходаревською (вродженою Косяровською). Вона була пристрасною збирачкою всякого непотребу: шматочків паперу, ниток, старих ґудзиків, які ховала у своєму домі. Коли ж до кімнати заходили гості, вона швидко гасила свічки, що горіли в попередній, чим викликала невдоволення у своїх онучок. Безумовно, письменник не міг не запам'ятати цей незвичайний характер, сподіваючись, що колись зможе використати його у своїй творчості. Проте, образ скнарі Плюшкіна може вбирати в себе риси ще кількох реальних особистостей.

1913 року вийшли спогади, записані зі слів дворянина Федченка. Його батько займався купівлею зерна, сала, знав Гоголів та інших полтавських поміщиків по сусідству. Купець підозрював, що деякі з них стали прототипами для поміщиків із "Мертвих душ", але щодо одного був певний: на Плюшкіна Миколу Гоголя надихнув поміщик В. Маючи феноменально великі статки, В. жив неначе злидар. Його сини не отримали освіти, донька, не стерпівши такого трибу, втекла з офіцером -- а коли ж заговорили про спадок, В. не віддав дітям навіть їхньої материзни. Батько Федченка бував на хуторі В., хоч і знав, що з ним неможливо укласти угоду, ба більше від нього всі їхали голодними. Щойно відвідувачі переступали поріг, В. поспішав запевнити, що в нього "ничего нѣтъ" і що він "самъ сидитъ не жрамши". Хліб у маєтку поміщика ніколи не продавався одразу після молотьби -- тільки тоді, як він згнивав в амбарі. Микола Гоголь, почувши про дивака, захотів із ним побачитись -- це знайомство нібито відбулося в присутності батька Федченка. В. із підозрою поставився до Гоголя, коли почув, що той письменник, а відтак почав нарікати, що він страшенно бідний, має багато мертвих, за яких потрібно платити подушне, а вони ж не хліб і не сало -- їх не продаси. За словами Федченка, саме тоді Миколі Гоголю й спала ідея твору. Він навіть вирішив пожартувати, запропонувавши купити кілька мертвих душ. Та В. засумнівався -- боявся продешевити, адже він не знає цін на мертвих.

Окрім історій, що містять лише ініціали, існують також версії, що стосуються відомих особистостей. Наприклад, краєзнавець Петро Ротач вказує на те, що прообразом Плюшкіна міг бути економний писар Писаревський з Диканьки. Іноді навіть будинок героя здатен розповісти про нього більше. Згадайте, в маєтку поміщика Собакевича все було таким же громіздким і потужним, як і він сам, так що кожен стілець ніби промовляв: "І я також Собакевич". Виявляється, варто було звертати увагу не лише на стільці, а й на картини. Адже стіни в помешканні Собакевича прикрашали портрети знаменитих полководців: Маврокордато, Багратіона, Канарі, Колокотроні… Людмила Розсоха пропонує провести паралель між цим списком та описом колекції картин, що зберігалися в 1848 році в будинку полтавського дідича Віктора Олексійовича Фролова-Багрєєва.

"Изображений: "

У позолочених рамах маленьких В. О. та А. Петрівни Фролових-Багрєєвих -- 3.

Гравюра: в позолоченій рамці В. П. Кочубея під склом – 1.

В. В. Капніст -- 1.

Генерали з Росії... -- 9.

Гетьманів — 6 штук...

Канарі – 1, Колокотроніс – 1, Маврокордато – 1.

Навряд чи це збіг, вочевидь письменник гостював у Багрєєвих в Полтаві, де й позичив промовисту деталь інтер'єру. Середовище українських дідичів було рідним для Миколи Гоголя: у їхніх будинках він орієнтувався так само добре, як у власному. На їхніх характерах він ще з дитинства відточував уважність, щоби малювати портрети кількома точними мазками. Поза всяким сумнівом, літературні герої "Мертвих душ" є збірними образами, проте навіть так генетичний тест віддає процентну перевагу українській стороні.

Другий том: українські добродії та добродійки

Для другого тому Микола Гоголь опрацьовує численні матеріали з російської історії та географії. Збираючись відправити Чичикова на південний схід Європейської частини Росії, він робить виписки про Симбірську губернію і навіть складає "Травник симбірський". Природознавча підготовка видається особливо важливою, якщо згадати пейзажну мішанину першого тому, де масиви північних лісів зненацька переривались українськими степами (немовби це були пробіли реальності в соснах художнього тексту). Літературознавець Володимир Данилов наголошує, що гоголівським краєвидам радше пасували б хати-мазанки, адже письменник свідомо чи несвідомо відтворював юнацькі враження від побаченого на відрізку шляху Василівка -- Ніжин. Між іншим, саме в Ніжині, за гімназійних часів, Микола Гоголь почав вести свій знаменитий записник -- "Книга всякої всячини". От і читачам, аби розібратися в прототипах героїв другого тому "Мертвих душ", знову потрібно зануритися у "всяку всячину" українського поміщицтва.

На противагу "чудовиськам" з першого тому, у наступних частинах Микола Гоголь мав намір представити позитивні образи, такі як розумний господар та шляхетна дівчина. Взірцем прогресивного поміщика у його творчості став персонаж Костанжогло: його слуги одягнені в якісні козацькі чекмені, поля забезпечують рясні врожаї, а навіть сільська свиня, за словами автора, виглядає як дворянин. Дослідники вважають, що прототипом Костанжогло був Василь Ломиковський, який володів хуторами Парк-Трудолюб, розташованими неподалік Миргорода (тепер це село Трудолюб). Ломиковський поєднував здібності в аграрній справі з талантом історика, що не могло не справити враження на Миколу Гоголя. Про їхню зустріч пише краєзнавець Олександр Герасименко:

"Талановитий агроном [Василь Ломиковський -- прим. авт.] вперше на Україні запровадив на своїх землях систему полезахисних лісових смуг, добре розумівся на садівництві. Від Ломиковського юний Гоголь, безумовно, чув багато цікавого і захоплюючого з історії України, козацтва, рідного краю -- Миргородщини. Трудолюбівський поміщик швидко завоював симпатії майбутнього письменника. Пізніше М. В. Гоголь у другій частині "Мертвих душ" відобразив Ломиковського як прогресивного поміщика -- "землероба" Костанжогло".

У сюжеті йдеться про дружину Костанжогло, у якої є брат на ім'я Платон Михайлович Платонов. Їхня матір родом з України, точніше, з околиць Полтави. Персонажі діляться цими подробицями з Чичиковим, пояснюючи, чому їм вдається створювати такі смачні кваси та наливки. Варто зазначити, що в реальному житті Василь Ломиковський мав двоюрідного брата Платона Родзянка, який був власником села Платонівка і очолював дворянство в Хорольському повіті. У творі "Мертві душі" Платон Платонов проявляє захоплення музикою та дорікає своїй сестрі за те, що вона не має часу слідкувати за новинами у музичному світі через повсякденні турботи. Як зазначає дослідниця Людмила Розсоха, родина Родзянків підтримувала стосунки з чеськими музикантами Алоїзом і Венцеславом Єдлічками, а сам Платон Михайлович був у шлюбі з Євгенією Іванівною Глінкою, яка походила з родини знаменитого російського композитора Міхаїла Глінки. "Безумовно, саме Платон Родзянко, в домі якого завжди лунали музичні новинки, міг зробити таке зауваження своїй сестрі", -- робить висновок краєзнавиця.

Коли ж запитати дослідників про неочікуване прізвище Костанжогло, одержимо цілком очікувану відповідь. Микола Гоголь хотів наголосити на іноземному походженні поміщика й обрав для нього грецьке коріння, тому що знався з представниками цього народу за свого ніжинського періоду. Саме греки у XVII -- XVIII столітті перетворили містечко Ніжин на важливий торговельний пункт. Як наголошує Володимир Данилов, купецька справа загартувала їхні характери, розвинувши риси підприємливості, винахідливості й наполегливості. Таким у "Мертвих душах" постає і поміщик Костанжогло.

Ще один важливий герой другого тому поеми -- поміщик Тентетников, збайдужілий лежебока, "коптитель неба", що, згідно Гоголевих планів, мав переродитися й потерпіти за правду. Його прізвище було незрозумілим для російського читача і спершу вважалося вигаданим. Та 1909 року в "Російському філологічному віснику" виходить стаття "Що значить прізвище Тентетников?": автор, схований за ініціалами Л. В. (насправді -- Л. В. Васильєв), наголосив, що прізвище гоголівського героя пішло від українського прізвища Тендітников, у свою чергу похідного від слова "тандита" -- старі речі, дрантя (у переносному сенсі: щось/хтось зайвий, даремний), або ж від "тендітний" -- ніжний, тонкий, слабосилий. Історики й краєзнавці натомість розшукали відомості про український рід Лясковських-Тендетникових. Наприкінці ХІХ століття один із його представників, колезький асесор Павло Ієронович Лясковський-Тендетников, жив у селі Слобідка, що на Миргородщині.

Внутрішня трансформація Тентетникова мала статися завдяки любові до Уліньки, ідеальної дівчини, доньки генерала Бетрищева. Чи називали Уліньками дочок російських генералів? Володимр Данилов певний, що навряд чи, і пропонує аналізувати вибір Миколи Гоголя з погляду людини, залюбленої в український фольклор: скоріше за все це ім'я письменник узяв із побутових та обрядових пісень, які почув у себе вдома, від василівських селян. Із цією думкою схильна погодитися й частина російських літературознавців -- зокрема дослідник Юрій Манн. А от Євгенія Стороха, провідна наукова співробітниця Полтавського літературно-меморіального музею імені І. П. Котляревського, вважає, що українське коріння має й книжковий генерал-губернатор (князь), який бореться з беззаконням, -- у цьому персонажі можна впізнати полтавського генерал-губернатора Миколу Григоровича Рєпніна-Волконського, більше відомого як батька княжни Варвари Рєпніної. Полтавці запам'ятали Миколу Рєпніна доброю і діяльною людиною: саме з його ініціативи 1818 року до Полтави було запрошено театральну трупу І. Ф. Штейна та відкрито перший професійний полтавський театр (завсідником якого був Василь Гоголь-Яновський). Окрім цього, Микола Рєпнін доклався до викуплення з кріпацтва актора Михайла Щепкіна, покровительствував історику Дмитру Бантиш-Каменському, чию "Історію Малої Росії" пізніше вивчав Микола Гоголь, тощо. Особисто познайомитися з князем письменнику судилося 1836 року в Баден-Бадені, а пізніше він навіть жив у родини Рєпніних в містечку Кастелламаре (Італія) та Одесі.

"Гоголезнавство, куди мчиш ти? Дай відповідь. Не дає відповіді"

На так званий український слід можна натрапити, шукаючи прототипи й інших героїв "Мертвих душ". Це не буде ані сенсаційним відкриттям, ані виявом інтелектуальної безстрашності чи нонконформізму. Зрештою, літературознавець Володимир Данилов, неодноразово згаданий у цьому матеріалі, ще далекого 1940 року спромігся видати статтю "Українські ремінісценції в "Мертвих душах" Гоголя". Ба більше: російські дослідники навіть після повномасштабного вторгнення продовжують вільно виловлювати українські "цікавинки" в поемі, і це, на їхню думку, зовсім не псує репутації Миколи Гоголя як російського класика. Приміром, московський гоголезнавець Ігор Віноградов 2023 року опублікував статтю про те, що прізвище Чичиков, імовірно, походить від українського слова "чичик" (кіт)... Як бачимо, і для радянського, і для сучасного російського літературознавства розвідки про український "колорит" "Мертвих душ" абсолютно прийнятні. А от що було б неприйнятним, так це визнання "Мертвих душ" твором української літератури. На самому початку вже йшлося про позицію Олега Ільницького: тематика не визначає ідентичність письменника; Микола Гоголь, пишучи про Росію, дивиться на неї очима українця -- автора "Вечорів..." і "Миргорода". Та, можливо, у росіян немає навіть тематичної переваги: можливо, "Мертві душі" -- не про російських поміщиків, або ж не тільки про них. Прагнучи описати всю Російську імперію (завважмо: не лише етнічну Росію), її жах і надію, письменник вдається саме до українського матеріалу, уже відтак універсалізуючи оповідь за допомогою російської пудри. Те, що росіяни впізнали в "Мертвих душах" себе, передусім є компліментом майстерності письменника, а не доказом того, що вони можуть потягнути права на поему, як "чичик" -- жирну рибу.

Інша справа, що при такому аналізі нам також не буде легко – адже хто прагне стати об'єктом сатири?