Наприкінці вересня 2026 року українське суспільство отримало офіційний юридичний висновок на питання, яке залишалося невирішеним ще з перших локдаунів. Інформаційний простір вразила новина: "Карантинні обмеження визнані незаконними: КСУ скасував ключову норму часів COVID-19". Однак за цим резонансним заголовком прихована значно глибша й трагічніша історія про межі влади, правовий нігілізм і ціну, яку заплатив український бізнес за антиконституційні експерименти урядових структур.
Це рішення Конституційного Суду України, прийняте 29 вересня 2026 року, охоплює питання не лише медичних протоколів чи обов'язкового носіння масок. Воно аналізує один з найбільших випадків перевищення повноважень з боку виконавчої влади у сучасній історії України.
Нам варто згадати весну 2020 року, коли уряд зупиняє транспорт, закриває бізнес, забороняє прогулянки в парках і обмежує базові свободи мільйонів громадян.
На що спирався Кабінет Міністрів, запроваджуючи ці драконівські заходи? Не на спеціальний закон, ухвалений Верховною Радою після публічних дебатів. Влада пішла найлегшим шляхом, використавши стару законодавчу шпарину -- припис частини четвертої статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (документ 2000 року). Ця норма формально дозволяла уряду під час карантину самостійно встановлювати "тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб".
Виходячи з цього єдиного висловлювання, уряд протягом багатьох років безперервно приймав постанови, подібні до сумно відомої №392, управляючи державою в "ручному" режимі. З точки зору конституційного права, це призвело до непомітної узурпації: виконавча влада, яка повинна лише реалізовувати закони, фактично взяла на себе функції законодавчого органу, самостійно вирішуючи, хто має право на працю, а хто — ні.
29 вересня 2026 року КСУ поставив крапку в цій історії, визнавши згадану норму закону неконституційною. Судді підтвердили фундаментальний принцип демократичної держави, закладений у Конституції: базові конституційні права та свободи громадян (право на підприємницьку діяльність, свободу пересування, мирні зібрання) можуть бути обмежені виключно законами.
Закон має ухвалювати Верховна Рада. І саме в цьому законі мають бути чітко прописані підстави, мета, обсяг та способи обмежень. Кабінет Міністрів не має жодного права самостійно придумувати ці заборони, його місія -- лише розробити механізм виконання того, за що проголосували депутати. Фактично, вищий орган конституційної юрисдикції визнав: уряд роками діяв за межами своїх конституційних повноважень, а фундамент, на якому будувалися локдауни, був юридично нікчемним.
Здавалося б, справедливість відновлено. Логічним наслідком такого рішення мала б стати відповідальність посадовців та компенсація збитків усім, хто постраждав від незаконних обмежень. Але тут українська правова реальність демонструє свій найцинічніший бік.
Для підприємців, чиї бізнеси збанкрутували через примусові закриття, і для громадян, які сплачували космічні штрафи, це рішення КСУ не несе жодних фінансових чи компенсаційних наслідків.
Юридичний нюанс полягає в тому, що рішення Конституційного Суду не поширюється на минулі події. Воно скасовує неконституційну норму лише з моменту ухвалення (з 29 вересня 2026 року). Усі правовідносини, штрафи та збитки, які виникли у 2020-2022 роках, залишаються в минулому.
Компанії не можуть звертатися до суду з рішенням Конституційного Суду України, щоб вимагати відшкодування за період простою. Держава насправді заявила: "Так, наші дії були неконституційними, але фінансові компенсації вам не буде".
Особи, які ухвалювали ці рішення, не зазнають кримінального покарання, оскільки формально діяли відповідно до закону, який на той час вважався дійсним, поки Конституційний Суд України не виніс інше рішення.
Заключення: рекомендації для наступних кризових ситуацій.
Чи був це злочин? У кримінально-правовому сенсі -- ні, адже тюремних вироків за це не передбачено. Але з погляду державного управління -- це був колосальний експеримент над економікою та громадянськими свободами, проведений із грубим нехтуванням Основного Закону.
Основний і, по суті, єдиний практичний наслідок рішення Конституційного Суду є превентивним. Це надійний механізм, який забезпечить захист у майбутньому. Якщо країна знову зіштовхнеться з новою епідемією або подібною кризою (поза межами воєнного стану, який регулюється інакше), Кабінет Міністрів більше не зможе односторонньо "вимкнути" країну за допомогою звичайної постанови. Вони будуть зобов'язані звертатися до парламенту, детально обґрунтовувати свої дії, проводити дебати та ухвалювати відповідні закони.
Цей випадок став значною цінністю для українського суспільства. Проте він закріпив важливе правило: навіть найсвітліша мета (збереження здоров'я) не наділяє виконавчу владу правом порушувати Конституцію і перетворювати країну на автоматизований інструмент заборон.
Теж саме колись чекає і на рішення запровадити військовий стан замість стану війни...Коли війна закінчиться, українські суди, Конституційний Суд та Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) будуть завалені позовами, які розкриють усі юридичні компроміси сьогоднішнього дня.
#
