Лариса Гурова володіє найбільшим в Україні стадом коротковухих кіз української породи. Завдяки її невтомним зусиллям ця порода була внесена до державного класифікатора. Протягом десяти років її ферма "ОгОгО кози-кози" перетворилася з одного козла на повноцінну сироварню та продемонструвала вражаючу евакуацію на відстань 1200 км. Зараз її стадо розташоване в Вінницькій області.
ЕП поговорила з фермеркою про те, чому козина ферма не змогла б вижити лише від продажу молока, і чому порода, яку визнала держава, досі не стала масовою.
Від отримання пенсії через інвалідність до виробництва власних сирів.
Гурова випадково опинилася серед кіз. Вона завжди мала пристрасть до тварин, проте життя в Донецьку не передбачало жодних зв'язків із сільським господарством. Все змінилося через хворобу.
"Я вийшла на пенсію за інвалідністю й почала шукати справу до душі, як хобі, щоб було цікаво займатися. Так вийшла на кіз. Раніше я з ними ніколи не мала справи, а у 2009 році придбала першу козу і просто закохалася", - розповідає вона.
Перед купівлею Гурова два роки вивчала козівництво, потім придбала козу з козеням, згодом - ще кілька. Навесні 2014 року виїхала з Донецька та оселилася в селі Новохатське на межі Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей. Там було лише дві вулиці, зате поруч - пасовище на 150 га. З Донецька фермерка вивезла козу, чотирьох козенят, вівцю, барана і кобилу. Так постала ферма.
Коли стадо збільшилося, виникла проблема з використанням молока. Гурова вирішила спробувати робити сир. Спочатку вона користувалася рецептами з інтернету, але результати її не задовольняли. Тож вона вирішила перейти на власні рецепти, використовуючи непастеризоване молоко.
"Я доїла вручну, одразу в парне молоко клала закваску, потім фермент. За дві-три години після доїння вже формувала сири. Молоко не проходило ні механічної обробки, ні пастеризації. Це було живе молоко", - пояснює вона.
На її думку, особливий смак формувався також завдяки навколишньому середовищу. Найближче промислове виробництво знаходилося на відстані 65 км, в окрузі не було жодної шахти, а на полях розцвітали численні види трав.
Перші апарати та оригінальні сири від творців.
Поступово захоплення перетворилось на справжню справу. До початку великої війни на фермі працювало чотири постійних співробітники та двоє сезонних. Основні доходи надходили від виробництва сиру і продажу козенят. У пік сезону доїлося від 30 до 40 кіз, а ферма виготовляла до 15 кг сиру щодня.
У 2019 році Гурова стала лауреаткою гранту від ПРООН на суму 500 тисяч гривень. Ці кошти вона витратила на придбання холодильника та необхідного обладнання для своєї маленької сироварні. Вона також реконструювала старий погріб, зведений наприкінці 19 століття, перетворивши його на приміщення для визрівання сирів.
Другий грант, отриманий від Mercy Corps, був спрямований на придбання трактора та обладнання для заготовки сіна. Ферма орендувала земельну ділянку і спільно з місцевою громадою планувала реалізувати проєкт ротаційного випасу. "Ми прагнули продемонструвати, що навіть у нашій місцевості можна створити якісне пасовище, засіяти його культурними травами та дбати про нього. Місцева влада нас активно підтримувала," - розповідає фермерка. Однак реалізації цього плану завадила велика війна.
Три роки біля фронту
У 2022 році фронт зупинився за 35 км від села, біля райцентру Велика Новосілка. Ферма існувала в такому режимі три роки, але назвати це бізнесом було важко.
"Не було ринку збуту. Люди, які мали гроші, виїхали. До "Нової пошти" треба було їздити за 40 кілометрів. Останній рік перед виїздом ми з листопада по травень сиділи без електрики. Генератор вмикали лише тоді, коли треба було напоїти кіз, бо вода в нас із свердловини. Це був не бізнес, а виживання", - каже Гурова.
Вона більше не залишала сири на дозрівання. Частина з них йшла на продаж, а інша частина – для українських військових. Вони оселилися в покинутих будинках, надавали допомогу фермі, а ферма, в свою чергу, підтримувала їх. Протягом першого року війни кількість голів у стаді зросла з 85 до 127.
Евакуація наприкінці рейсу.
Навесні 2025 року військові приготувалися до евакуації фермерки. По селу вже лунали вибухи КАБів, і на початку квітня її сусідка загинула від одного з ударів. "Наші хлопці їхали один за одним: спочатку перші, потім інші, далі - зенітники. Коли з'явилися штурмовики, вони наказали збирати речі і швидко вирушати", - ділиться своїми спогадами Гурова.
Перевізники відмовлялися їхати в прифронтове село. Погодилися лише водії з Харкова. Евакуацію майже 200 кіз за 1 200 км на Львівщину профінансували організація "Бізнес-мережа сільських жінок" і проєкт "Згуртовані громади".
"Через кілька днів трасу почали контролювати дрони. Ми останні виїхали із села. Решта не змогла вибратися навіть легковими машинами", - каже фермерка.
Вивезли кіз, документи на них, записи, ветеринарні препарати та обладнання, придбане за гранти. Особисті речі залишилися на місці. Після двох місяців сусіди надіслали відео з дрона: будинок та загороди для тварин, які сім'я зводила протягом багатьох років, знищені вогнем.
Дрогобич: рік боротьби за життя
Ферма-ранчо в Почаєвичах на Дрогобиччині прийняла евакуйоване стадо. Спочатку планувалося співробітництво, але згодом власники змінили свої наміри. На додачу до цього, Гурова отримала ще один удар: її сина мобілізували, і він більше не міг допомагати в господарстві. Вона навіть стала шукати нових господарів для своїх кіз, адже самотужки не могла впоратися зі стадом. "Я не знала, що робити. Я вже не молода жінка, і в мене залишилося 165 голів", - ділиться спогадами Гурова.
Підтримали люди, які знали ферму, і громадські організації: знайшли приміщення, корми давали в борг. Кози пів року, з жовтня по травень, не виходили назовні, бо вигулу не було. Для стада, звиклого до степового випасу, це було важко. Щоб якось триматися, Гурова продавала сир і молоко відвідувачам ферми.
У травні 2026 року стадо переїхало на Вінниччину. Там Гурова утримує своїх кіз і керує фермою, де є вівці та буйволи. Два переїзди за рік далися тваринам важко: змінилися умови та раціон. Зараз кози Гурової не дають молока. На приплід чекають у лютому, а до сироваріння фермерка сподівається повернутися в червні.
Козу, якій дали ім'я ламанча.
Основною метою Гурової є не виробництво сиру, а розвиток породи кіз. Хоча коротковухі кози вже давно зустрічаються в українських господарствах, їх зазвичай не визнають породистими. "Мене завжди обурювало, що в кожній країні існує кілька порід кіз, а в Україні, яка так багата, немає жодної," - ділиться вона.
У 2017 році на аграрній виставці в Кропивницькому, де учасники демонстрували імпортних кіз, Гурова вирішила представити своїх українських тварин. Саме там вона зустріла розробника класифікатора порід. Гурова змогла переконати його внести до цього списку три українські породи: коротковуху, білу та строкату. Перші десять зареєстрованих представників української коротковухої породи походили з її ферми.
Характерна ознака породи – це вуха. У цих кіз може бути відсутній хрящ у вушній раковині або ж він представлений лише у вигляді невеликої складки, що не перевищує 5 см. Завдяки цій особливості їх часто плутають із американською ламанчею. "Відсутність вух у наших кіз є природною мутацією, яка стабільно передається. Наша порода не має жодного зв'язку з ламанчами", – підкреслює Гурова.
З моменту започаткування селекційної роботи підприємниця фокусується на двох ключових аспектах: продуктивності та естетичному вигляді. Як вона зазначає, місцеві кози мали "незвичайний, волосатий вигляд", тоді як споживачі прагнуть мати у своєму господарстві привабливу тварину. Тому фермерка вирішила впровадити гени англо-нубійських кіз, щоб отримати витончених, різнокольорових та короткошерстих особин.
Середня продуктивність молока перед евакуацією становила 3,5 літра на день, а найвищі показники у кіз досягали 6 літрів. Жирність молока перевищує 4%, тоді як вміст білка трохи нижчий. Ці показники відповідають рівню спеціалізованих молочних порід, а для виробництва сиру особливо важливими є саме жир і білок.
Проте, порода все ще на початковому етапі свого розвитку. Агентство, відповідальне за ідентифікацію та реєстрацію тварин, зафіксувало лише 365 коротковухих кіз в Україні. Для порівняння: на 1 липня 2026 року в реєстрі налічувалося більше 655 тисяч овець і кіз.
"Коротковухих є більше, але люди називають їх ламанчами. Власники трьох-чотирьох кіз часто їх взагалі не реєструють", - пояснює Гурова. Інших великих господарств, які розводять таких кіз, немає.
На даний момент українська коротковуха офіційно вважається лише групою порід. Міністерство економіки визнає її справжньою породою лише після проходження процесу апробації, для якого потрібно не менше 2 500 особин. Гурова вважає, що досягти цієї вимоги є надзвичайно складним завданням.
"Я вже двічі зверталася до міністерства з проханням знизити цей мінімум хоча б до кількох сотень голів. Інструкція, яка діє, вже застаріла. До того ж, в Україні бракує бонітувальників – спеціалістів, здатних оцінити кіз. Їх навчали в Інституті тваринництва степових районів "Асканія-Нова", який наразі в окупації. Як можна проводити селекційну роботу, якщо немає кому її оцінити?" – риторично запитує фермерка.
Чому на молоці ферма не виживає
Ціни на козиний сир в Україні залишаються на тому ж рівні. Витриманий понад півроку продукт коштує від 1 тисячі гривень за кілограм, що порівнюється з цінами на крафтові коров'ячі сири. За словами Гурової, попит значно знизився через війну. "Козине молоко дуже корисне для дітей, але ж скільки матерів з малюками виїхало за кордон! Основні споживачі були з великих міст. Проблема не в популярності продукції, а в складній економічній ситуації в країні," - зазначає вона.
Інша проблема - це вартість виробництва. Для кози необхідно хороше сіно, а його заготівля залежить від цін на паливо. "Я пройшла безліч курсів і ретельно підраховую витрати. Жодна ферма, яка спеціалізується виключно на молочній продукції, не може вижити. Ціни на продукцію не покривають витрат", - зазначає Гурова. Тому її бізнес-модель поєднує виробництво молока з розведенням племінних тварин.
Третя проблема - пасовища. За словами підприємниці, малим фермам важко взяти їх в оренду, навіть коли корів у селах стає менше. Хоча коза пасовище не витоптує, як корова. Великі козячі ферми, за її словами, тримають тварин у приміщеннях весь рік на складеному людиною раціоні, а це інша якість молока.
Що далі
На новому місці Гурова може розвиватися лише за згодою власників господарства. Вона думає про невеликий контактний зоопарк, щоб популяризувати тварин, але кидати породу не збирається. "Хочеться завершення: щоб ця порода була консолідована, визнана у світі і міцно стояла на ногах", - каже вона.
Повернення на Донеччину найближчим часом видається неможливим. Як зазначила Гурова, за Новохатське тривали запеклі бої, і населений пункт неодноразово змінював своїх господарів. Сьогодні село знаходиться в руїнах та заміноване, а його поля поросли оптоволоконними кабелями від FPV-дронів.
"Мені пропонували насолоджуватися лісами та горами, але я відповіла: моє місце в степу. Степ - це те, що мені близьке. Тіло може бути тут, але душа моя там," - ділиться своїми думками фермерка.
#