Петро Кузик, очільник батальйону "Свобода", висловився: "Легко сказати: 'Хлопці, поверніться з передової, розберіться з цими ненажерливими корупціонерами'. Але реальність набагато складніша."

Автор: Анна Мірошниченко, "Хто такі Мірошниченки?"

Бесіда з керівником батальйону "Свобода" Петром Кузиком.

Петро Кузик, очільник батальйону "Свобода", думаю, вам не потрібно особливого представлення — вас впізнають і знають багато людей.

Привіт, приємно зустрітися!

Я також рада вас бачити! Ми не зустрічалися вже цілий рік. Як ви почуваєтеся на цю розмову — втомленим чи, навпаки, сповненим енергії?

Третій рік конфлікту, і хоча є певне бажання продовжувати, та безпосередня втома все ж таки дає про себе знати. Невизначеність та відчуття, які переживають всі військові на моєму місці, стають дедалі відчутнішими.

- А у вас втома фізична чи від поточної ситуації?

Звісно, ситуація затягнулась, і я розумію, що люди втомились від війни. Але повірте, військові виснажені ще більше. Крім того, ми давно не чули позитивних новин, і коли вони нарешті з’являються, це піднімає настрій і додає енергії. Однак, коли все затягується, це не сприяє оптимізму. Багато в чому результат залежить не від нас, але ми намагаємось "молотити окупанта" якнайкраще. Можливо, це звучить самозакохано, але ми робимо все можливе в межах наших сил.

Але кожен на своєму фронті, всі виконують свої обов'язки. Волонтери, незважаючи на втомленість, зневіру, ворожі атаки та інформаційні кампанії, продовжують невтомно працювати, за що їм велика подяка. Військові та народ України також не піддаються спробам розколоти їх, а навпаки, прагнуть досягти перемоги. Тому тут немає місця для скарг, потрібно встати на ноги, зціпити зуби і кувати цю перемогу, вірячи в неї, незважаючи на всі труднощі і негативні впливи. Вірте в наших воїнів, в армію, в Україну. Божа милість, і все буде добре. Я розумію, що хтось може дивитися на це і думати: "Там ще якісь угоди, ще щось..." Але якщо ми будемо зациклюватися на цьому, це затягне нас у безодню, і світла не буде видно. Так, можливо, є елементи надії та емоцій, але я щиро вірю в українську перемогу. Я знаю, що війна є несправедливою, і нападати на святу Україну не можна. Вона принесла стільки горя, що відповідно до законів всесвіту повинно настати щось світле і добре. Ніколи раніше не було такого, щоб зло діяло безкарно.

В яких обставинах ми нині перебуваємо в контексті військових дій? Спостерігаємо, як активно нарощує свої сили Російська Федерація. Те, що відбувається на фронті, особливо на Сході, викликає серйозні занепокоєння. Чи можемо вважати цю ситуацію критично важливою для нас?

Ситуація залишається вкрай складною і не зазнала позитивних змін за минулий рік, так само, як і впродовж усього цього часу. На жаль, покращень досі не спостерігається: актуальні проблеми, такі як брак серйозної зброї та боєкомплекту, залишаються невирішеними, а мотивація поступово знижується — адже три роки безперервної роботи і боротьби, а також помилки з нашого боку не сприяють покращенню загальної атмосфери. Водночас зараз у суспільстві існує великий запит на критику, і я б приєднався до цього обговорення, адже це, безумовно, легший шлях.

- Критика чого?

Критика влади може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною; вона стосується командування, партнерів, самої української громади, а також військових, які приймають невірні рішення. Цей простір для обговорення безмежний, але важливо не втратити з уваги головне. Адже ворог, що прийшов на нашу землю, не має наміру вести переговори чи вирішувати якісь політичні питання або коригувати нашу ідеологію. Їх мета – знищити, захопити нашу територію. Існує безліч свідчень цього – Буча, Ірпінь та інші окуповані міста. Що ще більше вражає, це те, що під час останньої мобілізації ми знову бачимо новобранців з окупованих регіонів. Вони, як і сто років тому, збирають українців з анексованих територій, і, згідно з їхніми звітами, перевиконують плани мобілізації на 110-120%. І жодної критики щодо цього в соціальних мережах не чути. Я не намагаюся виправдовувати наших представників ТЦК, які перевищують свої повноваження і можуть грати на руку ворогу, ставлячись до потенційних захисників з презирством. Це абсолютно неприйнятно і лише погіршує ситуацію. Я хочу підкреслити, що окупанти на захоплених територіях вичерпують усі ресурси, грабують, а тих, хто залишився живим, насильно залучають до своїх військових загонів. І, повірте, для них ці люди не є цінністю; їхня тактика полягає в тому, щоб задіяти якомога більше людей, не зважаючи на втрати. Вони можуть надсилати стільки бійців, скільки потрібно для досягнення своїх цілей, тоді як наші зусилля обмежені. Однак, незважаючи на всі труднощі, вони змушені залучати людей з окупованих територій до своїх рядів.

У нас існує безліч проблем, і я впевнений, що ми можемо обговорювати їх безкінечно, адже вони справжні і потребують озвучення. Я вдячний вам за вашу зацікавленість у житті військових і за те, що ви приділяєте цьому питання увагу. Хочу лише нагадати, що путін, у якого руки по лікті в крові українців, мріяв захопити Україну всього за кілька днів, але ми вже вступили в третій рік протистояння. Так, вони намагаються наступати, показуючи всі свої можливості, але не можуть подолати український опір, незважаючи на те, що використовують навіть корейських солдатів і найманців з окупованих територій. Я б не назвав їх армію слабкою, але українські військові точно не поступаються їм у силі. У нас є реальні труднощі: ми маємо менше боєприпасів, зброї та особового складу, що дозволяє супротивнику зберігати певний наступальний потенціал. Вони атакують, не зважаючи на втрати своїх бійців, йдучи вперед. Якби наші партнери не боялися і надали нам необхідну підтримку, ми могли б швидше вирішити ці проблеми, адже їхня тактика досить передбачувана. З належною кількістю боєприпасів і сучасної зброї не було б цього наступального потенціалу. Проте українські війська проявляють неймовірну відвагу і чинять відчайдушний спротив. Це не завжди видно в тилу, але на фронті наші солдати творять справжні дива, забезпечуючи спокійне життя для тих, хто залишився вдома.

Чи ви коли-небудь замислювалися про мої думки? Якщо ми не будемо обговорювати виклики і уникати критики щодо ситуації, то, не дай Боже, наші солдати можуть зіткнутися на фронті з ненадійними мінами або іншими небезпечними речами...

Ви цілком праві.

Отже, де ж проходить ця межа: де дозволено висловлювати критику, а де це не прийнятно?

Про ці питання важливо говорити і піднімати їх на поверхню. Замовчування проблем – це залишок радянського минулого, який потрібно залишити позаду. Я розумію, що реакція на правду може бути болючою, і не раз сам стикався з критикою за те, що висловлював свою думку в ваших передачах. Але ви абсолютно праві, ці теми потребують обговорення. Я хочу звернути увагу на те, що окупанти та їхні структури намагаються маніпулювати нашим сприйняттям реальності, спонукаючи нас до внутрішніх конфліктів. Я іноді чую, як люди реагують на ситуацію, і можу зрозуміти їхні емоції. Втрати завжди болючі, а дії деяких представників влади можуть здаватися неадекватними, але важливо не піддаватися на провокації та не починати ворожнечу між українцями. Нашою першочерговою загрозою залишаються ті, хто прийшов, щоб знищити нас, і саме з ними потрібно боротися в першу чергу. Іноді здається, що легко сказати: "Поверніться з фронту і розберіться з корупціонерами", але реальність значно складніша. На жаль, займаючи ключові позиції, вони можуть залишитися на своїх місцях, поки ми будемо обговорювати зміни. Говорити про проблеми, такі як корупція і неякісна техніка, важливо, адже це безпосередньо впливає на життя наших бійців. Я вже неодноразово піднімав ці питання, і, на щастя, ваша аудиторія не лише слухає, а й реагує. Це важливо, бо в умовах диктатури, подібної до тих, що існують у Білорусі та Росії, журналісти мають силу впливати на ситуацію, незважаючи на всі труднощі.

Добре, що журналісти мають певний вплив. Однак іноді мене дивує цинізм деяких людей, яким байдуже до власної репутації. Ми підняли складну й багатогранну тему, і я не закликав би людей спрощувати ситуацію до рівня "раз-два - є проблема, ворог". Це не так просто. Відверто кажучи, у мене немає готового рішення, незважаючи на те, що я навчався державному управлінню і політикою займався. Ніхто не має чіткої стратегії, як вирішити всі ці проблеми, так само як немає простого рецепту для завершення війни. Ініціатор конфлікту не в Україні, не в США, не в Брюсселі. Це божевільний старець, який через медіа перетворив свій народ на бездушних істот, і тепер вони приходять сюди без жодних сумнівів. Хоча охочих стає все менше, їх все ще достатньо, щоб створити нам серйозні проблеми. Ми не можемо з цим миритися, потрібно максимально знищувати їх як окупантів і не допускати в мирні райони, де це можливо. Але окрім цього глобального виклику, ми маємо багато інших проблем: чи зрадили нас партнери, чи ні, я не знаю, як це правильно назвати, але вони бояться сильної України. Вони не надають нам достатньо зброї або просто не можуть цього зробити. Вони можуть, якщо чесно, і після закінчення війни багатьом країнам буде соромно за те, що їхня бронетехніка та системи залишаться іржавіти на складах, адже вони не передали нам необхідне для захисту Європи. Україна нині є найсвітлішою країною, яка, повторюю, бореться за своє існування та за безпеку всієї Європи, а може, і більше.

Сполучені Штати. А ви вважаєте себе прихильником "трампооптимізму" чи ні?

Я є "трампореалістом", і вважаю себе одним з небагатьох, хто спостерігав за ситуацією з ясним розумом. Мене іноді дивувало, а іноді й веселило, як люди самі себе підбадьорювали, вважаючи, що "ця нова ера" - ось-ось настане, і Трамп вирішить усі проблеми одним дзвінком. Всі говорили: "Ось Трамп прийде і за місяць, за день, за десять днів або за три місяці..." Я знову підкреслюю, що Трамп...

Отже, досі є люди, які в це вірять, повірте мені...

- І це біда, бо ми плекаємо в собі надію, що хтось вирішить нашу проблему і коли вона не вирішується замість надії, замість позитивного світосприйняття приходить зневіра, а зі зневірою заповзають далі змії, які йдуть за нею: поганий настрій, невіра в майбутнє і пішло-поїхало і людям важче. Мені здається ми маємо розуміти, знову ж це не прості речі, ми зараз говоримо про багатосистемну, складну, алгоритмічну матрицю з геополітичними впливами, з впливами глобальних країн як Сполучені Штати, Китай, Індія, Саудівська Аравія з їхніми нафтовими вимогами і вимогами безпеки, Ізраїль, Схід, Сирія... Ці всі речі впливають - росія, яка теж є глобальною країною, навіть попри зараз. Отака маленька Україна, яка валиться з начебто з росією, але по факту з росією, яка використовує солдатів корейських, яка має підтримку від Китаю, яка обходить санкції завдяки проксі, на сході країни, які їм допомагають, "шахеди" поставляють.

- Іранські "шахеди".

- Іран і так далі. Оцей конгломерат воює з Україною, ми начебто теж маємо "вісь добра" - союзників, але ці союзники - Польща наче допомагає, а ні-ні якусь політичну заяву в розпал війни їм треба наших героїв переглянути. Я вже не кажу про Угорщину, я вже не кажу про найближчих сусідів.

Схоже, що нам надають зброю, обіцяють її, але насправді постачають лише символічну кількість. Це виглядає так, ніби мета полягає в тому, щоб ми не змогли досягти перемоги. Це моя особиста точка зору, і я усвідомлюю, що можливо, мій погляд обмежений. Я намагаюся мислити про глобальні питання, хоча, можливо, не маю всієї інформації, яка доступна на вищих рівнях. Я роблю висновки, спираючись на те, що бачу з позиції комбата, і мені нічого не залишається, як думати так, як я думаю. Я не можу зрозуміти, чому НАТО, маючи все це озброєння, все ще вагається. Якщо ви боїтеся давати своїх солдатів, то хоча б надішліть нам озброєння, щоб ми могли дати гідну відсіч. Нам потрібні артилерія, танки, ракети, літаки, системи протиповітряної оборони, нападу, дрони та багато іншого. Якщо б усе це було у нас, то, повірте, ми вже могли б розпочати мирні переговори, адже кількість затиснених окупантів перевищила б усі межі. Але наразі цього недостатньо, щоб зупинити їх. Переговори про мир розпочнуться тоді, коли для Росії війна стане безглуздою, безнадійною, без шансів на перемогу і захоплення України. Поки вони вбачають можливість, вони продовжуватимуть свої атаки. І тут важливо усвідомити, що наше життя, наше майбутнє та наше порятунок залежать від дій. Якщо ти не можеш воювати – підтримуй військових, забезпечуй їх зброєю. Коли нам допомагають добрі люди – волонтери, бізнесмени, представники місцевих рад – в мене виростають крила, адже ми не самі. Іноді, коли в серце закрадається зневіра, здається, що...

- Тільки тобі це треба.

Проте, якщо подивитися з іншого боку, можна побачити, що люди все ще підтримують одне одного. Так, серед нас є ті, хто втратив надію або вирішив втекти – це не можна заперечувати, і хоча я не можу назвати це нормальним, з часом ми зможемо обговорити їхні мотиви та наші. Проте, багато хто продовжує боротися за перемогу. І поки ми діємо, у нас є шанс. Я не впевнений, чи виживу я в цій війні, але впевнений, що наші діти заслуговують на краще життя. Я б не хотів, щоб мої діти стали іммігрантами. Їхня доля не буде кращою, якщо в нас є свій дім, своя історія та країна, де мої діти можуть відчувати розчарування. Так, можливо, навчання за кордоном чи пошук нових можливостей – це інша справа, але це вже буде їхній вибір. Жити як біженці, отримуючи лише подачки, – це не те, що я бажаю своїм дітям. Вони заслуговують на більше. Тож ми повинні боротися за майбутнє, за своє життя та життя своїх дітей. Є ще ті, хто готовий боротися, хто підтримує нашу боротьбу за захист рідної країни. Перемога в Україні цілком можлива.

- Я думаю, що у вас як у людини у формі запитують більше, мабуть, не про Трампа, а про просування ворога. Однозначно ж у вас питають - як далеко може зайти путін? Де межа тієї області, куди він може дійти?

Зазвичай, основним питанням є: коли ж усе це закінчиться? І чесно кажучи, я не маю відповіді на це запитання. Моя перспектива в даний момент зосереджена виключно на обороні нашого батальйону та його життєздатності. Я не маю повної інформації про наші резерви, про те, скільки зброї отримаємо чи не отримаємо. Я можу лише констатувати факти, спостерігаючи за тим, що надходить до нас, і висловлювати занепокоєння через брак боєприпасів. Мені здається, що росіяни досягнуть тих меж, яких ми їм дозволимо. Вони втрачають багато людей, захоплюючи окремі території, і з одного боку, це може здатися позитивним, адже їхні втрати зростають. Але з іншого боку, ми також зазнаємо втрат, і ті "штурмовики", які йдуть у наступ, не є просто "біомасою". Вони мають зброю, їх підтримує артилерія, тоді як ми стикаємося з нестачею боєприпасів, а також у них є перевага в технологіях, таких як дрони та системи електронної боротьби. Ми боремося з потужним ворогом, і це потрібно усвідомлювати. Однак, незважаючи на їхні ресурси, вони зазнають значно більших втрат, і рано чи пізно ці втрати стануть катастрофічними для них. Вони не усвідомлюють цього, оскільки їхня манія боротьби з Україною не дає їм спокою. В історичних текстах, які я читав, таких як праці Троцького та Леніна, підкреслено, що без України радянська Росія не може існувати. Україна була важливою частиною їхнього проекту, і це не можна ігнорувати. Для них наші території є життєво важливими. Ми маємо власне бачення нашого майбутнього, і співіснування з ними неможливе. Вони намагаються знищити Україну, але в процесі можуть знищити і саму Росію. Кількість втрат, яку вони вже понесли, може призвести до незворотних процесів у їхній країні. Якщо там є хоч один розумний голова, він мав би усвідомити, що так далі тривати не може. Нам потрібно вперто продовжувати боротьбу, навіть якщо на деяких ділянках фронту співвідношення втрат 1:15. Для професійних військових це може виглядати математично вигідно, але за цим стоять людські життя. Якщо ми вбиваємо 150 їхніх солдатів, а втрачаємо 10 своїх, це гірка реальність. Ми також зазнаємо втрат, і вони для нас набагато важчі, ніж для них. В Україні ставлення до людей зовсім інше, порівняно з Росією, де до народу ставляться як до маси. Зараз деякі критикують нашу систему, але я не можу нести відповідальність за тих, хто за роки не навчився нормально працювати. Коли розпочалося вторгнення, ми побачили величезний порив нації, і це був момент, коли ми фактично стали народом. Але що відбулося далі? Державні менеджери, можливо, через страх або невміння, не змогли цю енергію правильно направити.

Які у вас думки з цього приводу?

Я вважаю, що це питання потребує колективного обговорення. Справді, не всі мають достатню компетентність, хоча серед них можуть бути й талановиті особистості. Проте, безсумнівно, існують випадки неадекватних рішень, які прямо сприяють ворогу. Також є певна недолуга поведінка деяких осіб на ключових посадах, що викликає занепокоєння. Чи потрібно про це говорити? Так, потрібно. Коли вводяться ініціативи, які повинні поліпшити ситуацію, але натомість вони лише ускладнюють постачання нашої армії, це викликає тривогу. Наприклад, декларації, спрямовані на боротьбу з корупцією, часто замість покращення процесу тільки гальмують озброєння. Паперова тяганина нікуди не зникла.

- Чи пройшов рік, а ситуація залишилася незмінною? Пам'ятаю, у нашій попередній розмові ми торкалися теми документів і тих журналів шкарпеток. Чи справді нічого не змінилося, чи, можливо, ми можемо спостерігати якісь позитивні зрушення?

Нещодавно у нас з'явилось кілька нових журналів, але загалом відчувається певна апатія. Що ж змінилося? Добровольці принесли в армію свіжий погляд та нові можливості для співпраці — вони встановлюють горизонтальні зв'язки з волонтерами, місцевою владою, депутатами, бізнесом та медіа. Це, на мій погляд, є величезним позитивом для армії, адже таке збагачення лише зміцнює наші позиції. На деяких етапах виникали ідеологічні розбіжності між новими захисниками, які прийшли з цивільного життя, і професійними військовими, які, вважали себе експертами. Виникало певне зверхнє ставлення до добровольців, які не сприймалися як «професіонали». На щастя, цей конфлікт вдалося подолати: добровольці поступово здобули повагу до військових, які відповідають своїм критеріям і разом з ними борються, видаючи чіткі накази та зменшуючи паніку щодо недолугих дій. Коли ми мали всього чотири дні підготовки перед відправленням до Рубіжного, наш інструктор надихав нас, але також і лякав, стверджуючи, що ми всі можемо загинути, і що наші шанси на виживання мізерні. На щастя, цей інструктор зараз перебуває на цивільній посаді, а більшість з нас виявилася живою. Таке ставлення військових до нас, добровольців, з часом змінилося — сподіваюся, що з'явилось більше поваги з їхнього боку, а у нас з'явилося більше розуміння того, що ми не можемо їх змінити, оскільки вони залишаються такими, які є.

Дозвольте мені висловити свою думку: я усвідомив, що маю в собі дух революціонера, прагнучи постійно вдосконалювати навколишнє. Проте, з досвідом приходить розуміння, що існують сформовані колективи та військові традиції, які не завжди можна легко зрозуміти. Вони мають свою історію та зміст, і важливо поважати їх, не намагаючись завжди догодити чи прикрашати реальність. Хоча ми прийшли не для того, щоб підкорятися цим традиціям, а щоб боротися за Україну, ми вже пройшли етап, коли почали краще розуміти один одного. Спостерігається зростання поваги та взаєморозуміння, нехай і з певними конфліктами. Моя ідентичність як добровольця стала розмитою, адже вже третій рік я перебуваю на фронті, підписуючи документи, як досвідчений військовий. Я помічаю, що наші кадрові військові також вчаться, і це призводить до позитивних змін в їхньому ставленні до людяності. Бойовий досвід — це не лише знання про тактику та зброю, а й досвід втрат, який має об’єднувати нас. Якщо пам’ять про загиблих не стане спільною, то ми не зможемо досягти справжнього єднання. Цю ж ідею можна застосувати і в суспільстві: якщо ми продовжимо ділитися на патріотів і ухилянтів, на тих, хто любить Україну більше чи менше, то не зможемо знайти спільну мову. Нам потрібно усвідомити, що єдина Україна, єдина церква, єдина мова та єдина нація — це наш шлях до перемоги. Хтось допомагає з тилу, хтось бореться на фронті, а хтось підтримує молитвою. Усі ці внески важливі, і лише разом ми зможемо стати сильною українською нацією. Якщо ж ми цього не зрозуміємо, нас чекає доля емігрантів або громадян у нових умовах пригнічення.

На вулицях Києва ви, напевно, помічаєте чимало людей, які могли б стати потенційними добровольцями і приєднатися до вашої команди?

Ваше запитання звучить як знущання і наповнене сарказмом. Безумовно, їх стало менше. По-перше, всі, хто бажав брати участь у війні, вже так чи інакше пішли на фронт.

- Як так сталося, що немає цих добровольців? Давайте говорити - немає в тій кількості, в якій би нам би хотілось?

- Я про це вже казав, візьму ще раз другий захід на цей аеродром, як то кажуть. Перший порив, коли несправедливе почалось вторгнення, піднялись всі, всі хотіли знищити окупанта, у всіх горіли очі і так далі. Що тоді відбулось? Тоді цей порив, окрім того що в Києві і в інших містах частину автоматів роздали людям, бо виходу не було, бо їх би забрали окупанти, якщо б вторглись, від тих, хто приймає рішення в цій країні, пішла ціла система каналізування цього настрою. Це перше. Із об'єктивного - війна страшна. Ми живемо в третьому тисячолітті, як не намагались воєнні приховувати страхи-жахи війни, вони все одно будуть. Система комунікації уже в суспільстві, мені здається, сучасна людина якщо 5 хвилин не подивиться в соцмережі в телефоні чи в планшеті, вона некомфортно себе буде відчувати. Я не пам'ятаю, чиє це дослідження, але кожні 5 хвилин заглядаємо - щось там твітнуло, якесь там повідомлення прийшло. Тобто, система обміну інформацією пришвидшується з кожним роком, інформація йде, бо вона дійсно страшна, не треба це приховувати - треба з цим щось робити щоб убезпечити українського воїна. Але приховувати, розповідати, що там все класно - ні, так не є, там бруд-кров-страх-смерть-загроза і так далі. Попри це, треба все одно захищати країну. Так от відбулося каналізування, воно відбулось по багатьох напрямках, це те, що ми казали - багатосистемна матриця. Від Арестовича, який казав що "там два тижні, там місяць і так далі". Це збірний образ, блогери і так далі, які всі запевняли що ось-ось мине і ми зарядились на коротку дистанцію. Корупційні скандали "обнуляють", поведінка зухвала представників парламенту, влади, на яку дивиться народ, який не має таких повноважень, бо не люблю слово "простий народ", він не простий у нас, просто українці, які не мають цих повноважень дивляться і в нього логічне запитання - з чого я тоді маю так ризикувати, якщо оця почвара от веде себе отак? Вона купається у всіх благах - це теж причина, одна з причин. Робота ворога, ІПСО їхні працюють по зневірі, по розбрату. Вони беруть реальний якийсь фактичний випадок - хтось неправильно чинить з можновладців чи керівників ТЦК - на хабарі ловлять, і замість того, щоб посадити його і не випустити, це все гіпертрофується, інформація трансформується для нашої подачі, щоб ззовні ми сприймали не так що цей конкретний ублюдок, треба в нього все забрать і посадити, а що цей ублюдок - представник системи всіх, і всі українці однакові, всі такі ж і сенсу немає йти захищати країну. Тобто, нам збивають приціли.

Можливо, він справді є частиною мафіозної системи, і цю ситуацію слід вирішувати, але важливо усвідомлювати, що наша боротьба не за них, а за наших дітей, за наш народ і за право на існування. Адже, зрештою, кожного з нас чекає той момент, коли "бабця добра з косою" прийде за нами. Для когось це станеться у 90, для когось у 120 років, але ніхто не безсмертний. Водночас, вічність держави та нації можлива. Головне — забезпечити майбутнім поколінням можливість для розвитку. Це може звучати пафосно, але я в це щиро вірю. Я прагну, щоб наші діти жили щасливо, і постійно наголошую на цьому в своїх інтерв'ю. За це мені щоразу "дістається", але яскравий приклад Ізраїлю, про який нещодавно говорив посол цієї країни в Україні, підтверджує мої слова. Він зазначив, що діти чиновників та представників влади в Ізраїлі не можуть уникати служби під час війни. Неприпустимо, щоб людина, яка керує країною, мала дітей, що ухиляються від соціальної справедливості. Я акцентую увагу не на дітях, а на ставленні чиновників до цього питання. Має існувати реальна рівність, адже всі, хто має можливість, уникають служби, що порушує принципи справедливості. Якби справедливість була дотримана, всі б пішли захищати свої країни. У когось може бути більше мотивації, у когось менше, але важливо, щоб усі розуміли свою відповідальність. Коли я говорив про "батальйон парламенту" чи про дітей чиновників, які не воюють, це не означає, що я хочу, щоб парламент збирався і йшов на фронт. Я маю на увазі, що кожен чиновник повинен ставитися до солдатів так, ніби це його власні діти в окопі. Тоді у нас не було б проблем з постачанням, з крадіжками з оборонного бюджету. Якщо б чиновники усвідомлювали, що їхні рішення впливають на життя людей, ми мали б іншу війну — професійну і системну. Втрати були б меншими, а забезпечення — ефективнішим. Розумієте, про що я кажу?

- Проте насправді?

-Але фактично ми маємо кластер чиновників, які патякають про якісь там "вумні речі", а насправді займаються самозбагаченням. Ті скандали, небагато, які просочується в суспільство - це верхівка айсберга й всього, що там відбувається. Це моя персональна думка: плювати на те, в якому стані наш солдат воює, бо якби вони реально відчули те, що відчуває український піхотинець і в яких він умовах захищає країну, вони б не змогли поводити себе так, як вони себе зараз поводять, вони б реально включилися в цю війну. А так - зараз вони намагаються, можливо у кого є совість, намагаються не думати про це, а в кого вже зовсім відбулась деградація останньої стадії, вони просто живуть іншим життям своїм, вони обмежились, захистили свої права, своїх родин. Вони думають, що ця війна закінчиться перемовинами Трампа і так далі - от і вони цих жахів війни не бачать, а їх бачить народ, представники якого воюють ховають своїх дітей, своїх побратимів, батьків. Українці, громадяни, ті, кому вони зобов'язані цими повноваженнями - так має ж бути зворотна реакція, має хоча би десь сльоза десь співчуття, десь надрив, десь 90% своїх прибутків і корупційних і зарплатних... Взагалі, по-Божому, по-цивілізованому, не має бути корупції під час війни.

Але, чорт забирай, вона існує, і я не можу зрозуміти, як можна з цим миритися?

Звичайно. Ви ж бачите, вони існують. Це ті обставини, з яких, можливо, варто було б розпочати нашу сьогоднішню бесіду.

Ось чому я це говорю. Мені не потрібні на фронті ті, хто лише пройде повз, адже в найкращому випадку вони встигнуть тільки привітатися. Вони мені не цікаві. Коли я згадую про "батальйон парламент", я намагаюся привернути їхню увагу до стану українського війська. Ми з моїми товаришами намагаємося вижити в цих умовах, тоді як мали б діяти системно і злагоджено. Щодо дітей чиновників, я не бажаю їм нічого поганого — можливо, вони виростуть кращими, ніж їхні батьки, але мені важливо, щоб вони зрозуміли: потрібно відчувати серцем, співчувати солдату. Ось для чого я це кажу. Мене дивує, що я мушу пояснювати це. Я поважаю свою аудиторію, судячи з зворотного зв’язку, всі все розуміють. Я намагаюся донести це до тих, хто не в змозі сприйняти мої слова, щоб пояснити, як вони мають діяти під час війни, і що я не буду терпіти їхні дії ігнорувати. Україна має бути нашим пріоритетом, це не просто слова, а реальність. Коли ми зможемо захистити нашу країну, тоді можемо вирішувати інші питання, зокрема з Кузиком, який матиме до вас запитання. І тоді побачимо, хто виявиться спритнішим: чи то люди, чи то система. Але спочатку має бути безпека народу. Я мрію про день, коли ми всі об’єднаємося на підтримку України, за участю нинішньої влади, всіх партій і конфесій. Тоді настане кінець путінському режиму і росії як агресора.

- Спасибі вам, нехай буде на краще. Я щиро вдячний за вашу відвертість, впевнений, що люди неодмінно стануть на ваш бік. Дякую за приємну розмову.

Ой, мене занесло! Щиро дякую вам!