Підкорити власний Еверест. Тетяна Яловчак досягла семи вершин і супроводжує ветеранів на протезах у гори.

Підтримувати ветеранів і долати власні бар'єри.

Тетяна Яловчак, якій 45 років, стала першою українкою, що досягла вершини всіх семи найвищих гір світу. Вона також переплила Босфор і має чотири вищі освіти. Авторка книги "Підкори свій Еверест", Тетяна працює як мотиваційна спікерка і коуч. Залишився лише один вулкан, на який їй потрібно піднятися, щоб завершити програму сходження на сім найвищих вулканів на всіх семи континентах. Цю програму, започатковану в 2011 році вченим Амаром Андалкаром, було відзначено на карті необхідними вулканами, і вона швидко завоювала популярність серед альпіністів.

LIGA.net провела інтерв'ю з Тетяною, щоб дізнатися про її досвід підкорення семи найвищих вершин світу, подолання власного Евересту та організацію походів у гори для ветеранів з ампутаціями.

Вона ніколи не уявляла, що її життя так зміниться. Народилась у Селидовому, отримала освіту економіста в Донецьку, а згодом заснувала власну туристичну компанію. На весні 2014 року, зібравши в валізу літній одяг для відпочинку, вона вирушила у відпустку, але додому, що знаходився неподалік донецького аеропорту, вже не повернулась. Тоді там розмістились російські військові. Опритомнівши, вона запитала себе: що ж робити далі? Вона втратила все. Час почати з нуля. А що як... підкорити Еверест?

Нині Тетяна водить у гори ветеранів з ампутаціями. Вона ставить перед собою нову мету вже тоді, коли ще завершує попереднє досягнення. Бо коли, як не зараз.

Ким я мріяла стати в дитинстві? Хм... Зізнаюся, не можу пригадати. Але одне знаю точно: кухарем я бути не хотіла. Моє дитинство минуло в Селидовому, де тато працював шахтарем і водієм, а мама - кухарем у школі, - ділиться спогадами Тетяна. - Щоранку вона прокидалася о четвертій годині, щоб приготувати пиріжки для 1200 учнів. Повертаючись додому, була дуже втомленою, але продовжувала займатися домашніми справами. Мені завжди її так шкода було! Якось пиріжки впали з гарячої духовки, і мама отримала серйозні опіки, кілька тижнів не могла нічого робити. Я мріяла про інше життя.

Тетяна пригадує, як її юність на Донеччині сформувала її подальші рішення: "У нашому містечку Селідове існували лише два шляхи: або ти потрапляєш у вир алкоголю та наркотиків, або обираєш спорт. Мені пощастило, адже мій старший брат - боксер, і я виросла в середовищі, де цінували фізичну активність. Окрім того, моя вчителька малювання мала незвичайний підхід — вона практикувала обливання холодною водою, і це стало для мене цікавою ідеєю, яку вона мені показала. Батьки завжди давали мені можливість розвиватися самостійно, головне було не блукати де попало. Ми - покоління, яке виросло з ключем на шиї..."

Корисна звичка прижилась. Нині Тетяна щодня починає свій ранок з крижаної води. Саме обливання стало приводом для першої мандрівки у дитинстві:

Моя вчителька планувала вирушити на конференцію в велике місто і запропонувала мені приєднатися. "Ну що, поїдеш зі мною?" - запитала вона, - пригадує Тетяна. Я була впевнена, що батьки мене відпустять, але спочатку потрібно було запитати тата. На його відповідь "ні" я не наважилась. Ввечері я ще раз звернулася до нього, але почула ту ж категоричну відмову. У мене не було спокою всю ніч. Це мала бути моя перша подорож, ви ж розумієте? Я так прагнула поїхати! Зранку чула, як тато голиться електробритвою, потім нюхаючи одеколон, розтирає його долонями по щоках. Він йшов на кухню, де готував собі бутерброд, а хліб після цього завжди віддавав ароматом одеколону. Закінчивши чай, він вийшов у під’їзд, і я спробувала запитати ще раз, але знову почула: "Я сказав ні!". І тоді я крикнула йому вслід: "А я все одно поїду!" Відповідь була короткою: "Роби, що хочеш".

Ця подорож була просто незабутньою. Саме в той момент Тетяна усвідомила, що "ні" не завжди варто сприймати буквально. "Усе може змінитися, - ділиться Тетяна. - Тата вже давно немає поруч. Але коли я піднімаюся вгору, і шлях стає надзвичайно важким, я уявляю, що він зі мною, підтримує мене і допомагає нести важкий рюкзак".

Після завершення навчання у школі в Селидовому Тетяна відчула потребу змін. Вона вирішила вступити на економічний факультет у Донецьку та переїхала до міста. Одночасно працювала в туристичному агентстві. З часом їй вдалося заснувати власну туристичну компанію, яка швидко здобула популярність та успіх.

Здавалося, у житті Тетяни все йшло за планом. Вона володіла значним майном: квартира й будинок у Донецьку, а також дві земельні ділянки в Криму. Навесні 2014 року вона готувалася до відпустки на Маврикії: зібрала у валізу парео, купальники і вирушила на вокзал.

"Навколо було чутно плач дітей, жінки прощалися зі своїми чоловіками - я не зовсім розуміла, що відбувається, - згадує Тетяна. - Я сіла на останній потяг з Донецька, тоді ще не усвідомлюючи, що це кінець. Вважала, що коли повернуся, все налагодиться. Я багато працювала і не слідкувала за новинами, сподіваючись, що росіянам не вдасться захопити місто. Але за цей час вони вдерлися в Донецьк і окупували його. 14 червня я приземлилася в аеропорту "Бориспіль", і навколо панував хаос. Раптом отримую дзвінок від знайомого: "Яловчак, що у вас там в Донецьку?" Я відповідаю: "Я не там, я в аеропорту і не знаю, як дістатися додому". Він каже: "Зачекай. Я зараз приїду за тобою"."

Протягом декількох місяців Тетяна зупинилася у подруги в Києві, адже знайти житло для "донецьких" було вкрай важко. Врешті-решт, їй вдалося орендувати квартиру, але новий етап життя все ще не починався:

"Це був дуже важкий період, - розповідає Тетяна. - Я залишилась сам-на-сам із собою. Чим займатись? Що робити далі? Я навіть стрибнула з парашутом, аби відчути себе. І раптом подумала: може, піти на Еверест? Спорт був у моєму житті завжди, та гори з'явились не одразу. Пам'ятаю, в дитинстві їздили в Крим до бабусі на картоплю, і я задивлялась на хлопців та дівчат з рюкзаками, гітарами. Вони були такі вільні, їхні очі горіли! Сама я тільки у 2011 році вперше пішла в гори. Поїхала разом із друзями в Перу на 21 день. П'ять із них - було сходження на Мачу-Пікчу".

Тетяна ніколи раніше не мала досвіду в гірських походах, а тут раптом опинилася на висоті 3300 метрів. Вона швидко відчула симптоми гірської хвороби: "Я ледве встигла забігти в номер, сісти на унітаз і взяти до рук сміттєвий пакет. Мені здавалося, що мене покинуть, і вони підуть на маршрут без мене. Проте о четвертій ранку ми всі разом вирушили в путь. Я йшла, переборюючи себе, на силі волі. І вже ввечері відчула себе значно краще. Чи хотілося мені ще раз пережити такі страждання? Ні, не хотілося. Але я прагнула зустріти тих чудових людей, яких можна знайти лише на вершинах гір: дослідників, науковців, рекордсменів".

Тоді ще жодна українка не підіймалась на Еверест, і Тетяна подумала: може, саме час це зробити - стати першою? Досвід є, час і бажання теж. Вона вагалась, чекала на знак, і зрештою дочекалася:

Це трапилось на стоянці. Злива лилася, як з відра. Я сиділа в автомобілі, відчуваючи безвихідь, ніби загубилася у власному житті. Не знала, як рухатися далі. Увімкнене радіо транслювало читання: фрагмент з книги. Говорилося про те, що іноді потрібно покинути літак на висоті 3000 метрів, перевернути все з ніг на голову і підкорити Еверест. Я подумала: чому б і ні, це саме те, що мені потрібно.

Щоб зібрати кошти на експедицію, Тетяна вийшла у публічний простір: зібрала пресконференцію. Заявила: йду на Еверест з вишитим рушником та буду першою українкою, яка гордо стане на вершині:

"Ти, дурепа, залишайся вдома та народжуй дітей!" - ось що я почула, - згадує Тетяна. - До мене ставились як до божевільної... Спонсора не вдалося знайти. Але це був 2016 рік: Джамала здобула перемогу на Євробаченні, а "Мрія" піднялася високо в небо. Як я можу не піднятися? Свою злість я перетворила на потужний імпульс. Мені знадобилося 70 тисяч доларів. Я продала свою квартиру в Донецьку та вирушила за здійсненням своєї мрії.

Звідки така цифра? Тільки сам перміт - дозвіл від Непалу чи Китаю на сходження, коштує близько 15 тисяч доларів. Туроператори, залежно від кількості послуг, нині просять від 38 до 160 тисяч доларів. Спорядження та квитки - ще плюс 10-15 тисяч доларів.

Тетяна стала членом міжнародної експедиції. У той же момент інша українка, Ірина Галай, вирішила здійснити сходження на Еверест. Після того як вона побачила пресконференцію, її охопила ідея стати першою жінкою, яка підкорить цю величну вершину. У світі, де виживання є пріоритетом, конкуренція починає набирати обертів.

"Я була в повному здивуванні, чесно кажучи, - ділиться Тетяна. - Якби я не повідомила про своє сходження, вона, напевно, теж не вирушила б. Я вклала всі свої зусилля в цю експедицію. Але... За кілька хвилин до виходу на вершину мій тренер зв'язався зі мною і попросив дати можливість Ірині піднятися першою - у неї були особисті обставини. Гора - це не місце для змагань. Тож я погодилася і піднялася через добу після неї."

Експедиція тривала 50 днів і проходила в такому порядку: спершу учасники провели 40 днів на висоті 5300 метрів, перебуваючи в базовому таборі. З цього місця вони регулярно піднімалися на нові висоти для акліматизації. А в останній тиждень розпочалася фінальна частина: підйом на гору. Ночівлі відбувалися на 5800 метрах, потім на 6000 метрах і, зрештою, на 7000 метрах.

Сходження продовжилось в спеціальному висотному спорядженні: теплом комбінезоні та чоботах, призначених для екстремально низьких температур. У запасі мали кисневі балони. З кожним кроком ставало все важче. Після досягнення 7800 метрів, наступила ночівля в холодному наметі. На ранок планували підйом на висоту 8300 метрів. Це був штурмовий табір — найвища точка, звідки альпіністи вирушають на вершину.

"Неможливо їсти, а про сон і говорити не доводиться. Ти сидиш, упираючись ногами у камінь, бо немає рівного місця для намету, і він встановлений на схилі, - згадує Тетяна. - Чекаєш опівночі, адже саме тоді починається штурм. Цей час вибрано не випадково: це ідеальне "вікно" для підйому. Рано вранці досягаєш вершини і встигаєш спуститися нижче "зони смерті" ще в той же день. Втома, холод, темрява, важкість - але ти прямуєш до своєї мрії. У такі миті розумієш, що найцінніше - це життя. Я змогла це зробити. Підкорила Еверест, розгорнула свій рушник. Сподівалася, що відчує на собі божественне світло, що стану мудрою і чарівною... Але цього не сталося. Зате через пережите кисневе голодування я часто забуваю імена."

Під час спуску Тетяна прийняла рішення: якщо їй не вдалося стати першою українкою на цій горі, то тепер вона прагне стати першою, яка підкорить сім найвищих вершин усіх континентів.

На спуску гине найбільше альпіністів, оскільки не завжди правильно оцінюють свої сили. Я відчувала, як мене хитало, рухалася мляво і без координованості. Натомість хотілося зупинитися і заплющити очі... Але це не був би просто відпочинок. Я спостерігала за тілами тих, хто назавжди залишився на цих схилах, і повторювала собі: "Зберись, Яловчак, інакше станеш одним із них". У таборі на висоті 6400 метрів я нарешті зняла шкарпетки. Вони були просочені кров’ю: разом із ними злетіли й нігті.

Російський Ельбрус Тетяна підкорила ще у 2013 році. Африканську Кіліманджаро у 2012-му та Південноамериканську Аконкагуа у 2015 році. Ще на чотири найвищі вершини їй вдалося піднятись за 2017 рік.

"Найскладнішою для мене стала гора Деналі на Алясці, - згадує Тетяна. - Ми два тижні не могли почати сходження, бо йшов сніг. Хоча як ішов. Випав весь сніг, весь, що міг випасти! Нарешті розвиднілось. Ми піднялись на вершину, хоч це було вкрай важко. На спуску йшли у снігоступах. Постійно опускали перед собою двометровий щуп, щоб розбити табір на твердій поверхні, а не на тріщині, прикритій снігом. Знайшли таке місце та присіли перепочити. Бачите картинку? Нічна Аляска після жахливої негоди в період білих ночей. На схилі нас четверо: я і три хлопця - тільки наша команда. І назустріч піднімається група! Як думаєте, хто там? Ірина Галай!.. Так, вона хотіла і сім вершин першою підкорити. Але ще досі цього не зробила".

Щаслива Тетяна отримала нарешті визнання та рекорд України. Написала та видала книгу "Підкори свій Еверест", де не кличе у гори, а закликає йти до своїх мрій. Стала мотиваційною спікеркою та коучкою. Після вершин занурилась у воду: перепливла Босфор. Зараз завершує програму семи найвищих вулканів: залишився ще один. З початком повномасштабного вторгнення особисті перемоги відклала на другий план та працює задля однієї, спільної:

"Я активно займаюся волонтерством і часто відвідую військових, адже мені дуже важливо, щоб вони відчували нашу підтримку, - ділиться Тетяна. - Моя інша мета - надихнути ветеранів з ампутаціями вести насичене життя. Я натрапила на документальний фільм про британця з ампутацією вище коліна, який зміг підкорити Еверест. А що у нас? Я почала розслідувати цю тему і зрозуміла, що в Україні ніхто не займається подібними ініціативами. Тож вирішила взяти ініціативу в свої руки! Звичайно, не планую підкорювати такі висоти. Я сподівалася, що знайдеться група ветеранів з ампутаціями, які приєднаються до мене в поході в гори... Але не знайшлося жодного бажаючого. Я звернулася до кількох організацій, що займаються протезуванням, але отримала відмови. Випадково зустріла PR-менеджера Третьої штурмової бригади і розповіла йому про свою ідею. Він познайомив мене з Олегом Шаховим - ветераном з ампутацією кисті руки, і ми вирішили разом піднятися на Казбек."

Спонсори знову не поспішали з виділенням фінансування для цього проекту. Ініціативу підтримає бізнесмен, який є добрим другом Тетяни. Для Олега це була перша подорож у гори:

Для нього це було справжнім випробуванням. Проте він не йшов лише за себе, а за своїх побратимів. Із впевненістю заявляв: "Я з Третьої штурмової". У цих словах крилася величезна сила! Восени минулого року Казбек, що підноситься на 5054 метри, підкорився йому. У нас були плани на Кіліманджаро, все вже було підготовлено, навіть дата вильоту була призначена. Але раптом погіршилася хронічна недуга Олега. Я звернулася до центру "Титанові", і вони порадили мені Степана Коробкіна. У нього відсутня права рука, але ми мали лише тиждень на підготовку. Хоча він ніколи не мав досвіду в горах, він все ж погодився на цю пригоду.

Степан досягнув висоти 5756 метрів, встановивши новий рекорд України: він став першою людиною з ампутацією, яка піднялася на таку висоту.

"Ми були в експедиції п'ять днів, - розповідає Тетяна. - Перші три Степану було зле: наслідки 32-х операцій з наркозом. Проте він все одно йшов".

Тетяна прекрасно усвідомлює, як непросто відновитися після травм: вона зазнала розриву зв'язки під коліном. Після операції розпочалась тривала реабілітація, і лікарі заборонили займатися будь-якими видами спорту. Проте це не стало для Тетяни перешкодою:

Не можна підніматися в гори у взутті на підборах. Пам'ятаю, як одного разу, йдучи і кульгаючи, я помітила, як одна бабуся з острахом дивилася на мене і сказала: "Ой, така молода, а вже калічка". Я не погодилася з її словами. Тому вирушила в басейн, щоб зміцнити свої м'язи. Потім почала довгі піші прогулянки. Незважаючи на біль і відчуття, що я не можу продовжувати, я все ж змогла привести себе у форму. Досі насолоджуюсь тривалими прогулянками, причому без музики чи подкастів — щоб було складніше. Адже на вершині гір музики не почуєш. Лише монотонний ритм руху. Це, зізнаюся, може бути досить нудно. Але долаючи цю нудьгу, ще раз доводиш собі: ти здатен на все. Адже якщо ти не підкориш свій особистий Еверест, хтось інший зробить це за тебе. До речі, незабаром я веду до Евересту бійців ГУР. Але поки що про це краще не розголошувати.