Володимир Ращук в передачі "Моя історія": Щоденна війна залишає незабутній відбиток на все наше життя.

Але і в реальному житті Володимир Ращук від початку вторгнення - на передовій. І про війну знає не зі сценаріїв. У відвертому інтерв'ю ведучій Анастасії Даугуле актор і військовослужбовець поділився закадровими секретами серіалу, а також розповів про своє життя, в якому йому вдаєтьсяпоєднувати акторську діяльність та військову службу.

Володимире, ви присвятили своє доросле життя створенню успішної кар'єри в театрі та кіно. Після початку повномасштабного вторгнення ви приєдналися до військових і пройшли шлях від рядового до командира підрозділу. Як ви тепер сприймаєте себе? Ви більше актор чи воїн?

- В мені живе багато особистостей. Колись давно, коли я ще був студентом, мені сказали, що я повинен вибрати щось одне: або театр, або кіно, або музику, або спорт, або бізнес. Мене переконували, що неможливо одночасно бути професіоналом в усьому. Але я вважаю, все, що я перерахував - все це є частиною моєї професії.

Я приїхав з Маріуполя і все здобував власними силами, і досі борюся за своє місце в житті. У мені живе дух справжнього воїна. У Маріуполі існували жорсткі правила: або ти пануєш, або тебе підкорюють. Це, до речі, стало мені в пригоді в моїй професії. Тепер моя професія також підтримує мене на фронті, адже людей з креативним і нестандартним мисленням, здатних подивитися на речі під іншим кутом, насправді дуже мало. Це нове покоління захисників.

Ви віддали сімнадцять років свого життя великій сцені, працюючи у одному з найпрестижніших українських театрів — Театрі ім. Лесі Українки. Ваші таланти також були помічені у кіно та серіалах. Коли настали перші дні повномасштабної війни, ви не вагалися і мобілізувалися, усвідомлюючи, що через травму та стан здоров'я вас могли не прийняти в звичайному військкоматі. Тому ви вирішили приєднатися до добровольчого батальйону "Свобода". Як ви вважаєте, чи могла доля вести вас до цього рішення?

- Доля завжди дає вибір, і тільки ти вирішуєш, куди повернути, що і як зробити. В той момент я прийняв рішення піти в добровольчий батальйон солдатом, бо не мав звання. В той момент я знав, що мене не візьмуть до лав ЗСУ, НГУ чи іншої структури, бо мав "білий квиток", в якому було написано "непридатний" навіть під час війни. А вже після того, як ми звільнили Бучу, Ірпінь та Гостомель, мобілізувався в Гостомельську бригаду НГУ "Рубіж".

На початку повномасштабного вторгнення я не мав уявлення про те, що таке насправді війна. Лише згодом, перебуваючи в Ірпені, я поділився з побратимами: "Скільки років я знімався у військових фільмах та граю на сцені бойові сцени, але те, що я бачив там — це всього лише вигадки. Це не має нічого спільного з реальністю війни". Я дійсно занурився у цю реальність. Це найгірший і наймерзенніший рівень взаємодії між людьми. Цивільні навіть не можуть уявити, як це виглядає. Дуже важко, коли вдень за плюсової температури ти блукаєш у багнюці, а вночі температура опускається до мінус 20, і не помічаєш, як твої кінцівки починають відмерзати.

Ви стали частиною визвольних операцій в Київській області, перебували в Ірпені та Бучі, а також на Бахмутському фронті та поблизу Сіверськодонецька. Де вам було найважче?

Кожен день, проведений у війні, залишає незгладимий слід у душі. Після повернення з Ірпеня, сидячи на кухні з дружиною, я поділився з нею думками про те, як те, що я пережив, змусило щось людяне всередині мене згаснути назавжди. Я став свідком жахливих сцен — страчених дітей, жінок з зав'язаними очима і пострілом у голову, а також жорстокого вбивства алабая, якого просто з'їли. І це тільки початок. У Сіверськодонецьку я брав участь у запеклих міських боях, де ворога можна було бачити впритул. Далі почалися бої під Бахмутом, Курдюмівкою, Озерянівкою, Андріївкою, Кліщіївкою: ця нестримна лють, зима, окопи, зарослі. Іноді просто не було місця, де сховатися від обстрілів. Цієї осені я пережив свою сьому ротацію. Здається, це один з найскладніших напрямків. Просто надзвичайно важко.

- У вас є орден "За мужність" III ступеню. За які події ви нагороджені?

Рубіжне та Сіверськодонецьк. У Рубіжному ми змогли вийти з оточення без жодних втрат. Проте в Сіверськодонецьку, на жаль, загинув наш ротноий командир, і мені довелося взяти на себе його обов'язки. Протягом 26 днів ми боролися ротою — це були справжні випробування.

Яким чином ці роки конфлікту вплинули на вас?

Безповоротність цієї ситуації вражає. Навіть якщо зовні все виглядає добре, насправді це далеко від істини. Є безліч проблем: контузії, втрати товаришів... Ці спогади неможливо забути. Зараз я змушений бути або тут, або там. Але коли я повертаюся з ротації, я знову знаходжуся у своїй улюбленій професії, яка приносить мені радість. Так сталося і з "Прикордонниками" — я отримав можливість зніматися між ротаціями. Мій персонаж, Іван Криницький, є курсовим офіцером, як і я, і теж добровольцем. Творча команда усвідомлювала мою історію. Навіть художники підходили до мене з запитаннями: "Володя, яким має бути штаб?"

Отже, ви, по суті, виконували роль консультанта з військових аспектів на цій платформі?

Іноді виникало питання: чи я більше консультант, чи ж актор? Ми трансформували все - від сценарних моментів до елементів екіпіровки. Я навчав акторів різним аспектам військового життя, починаючи з повсякденних справ і правил збору "броні", до технік руху під вогнем. Мої уроки були серйозними і грунтувались на моєму бойовому досвіді.

Я організовував шикування для курсантів, ми відправляли молитви націоналістів, проводили хвилину мовчання, доповіді — все відбувалося строго по військовим канонам. Тому в цьому процесі не йдеться лише про те, що актори виконали свої ролі; ми прагнули зробити нашу історію більш реальною, незважаючи на те, що вона спочатку була вигаданою.

- На вашу думку, хто міг би зацікавитися переглядом цього серіалу?

- Привіт усім! Я глибоко переконаний, що кожен громадянин України, незалежно від віку чи статі, повинен пройти військову підготовку. В умовах, коли ми маємо поряд агресивного сусіда, важливо мати ще одну професію в військовій сфері. Саме тому цей серіал стане в нагоді всім – як цивільним, так і військовим. Він містить багато корисної та цікавої інформації.

- В серіалі "Прикордонники", який глядачі зможуть побачити з 2 грудня о 19:20 на телеканалі НТН є чимало гумору. Як ви вважаєте, гумор зараз доречний в патріотичному кіно?

- Він життєво необхідний. Як би не було жахливо, єдине, що там рятує - це гумор. Він обов'язково має бути. Гумор - те, що в принципі є в ДНК нашої нації.

Яким чином, на вашу думку, буде розвиватися українське кіно та театр у майбутньому?

Насамперед, важливо створювати дитячий контент, зокрема казки та фільми, що сприяють ідеологічному вихованню. Такого матеріалу майже не вистачає. Отримавши незалежність, ми можемо ризикувати втратою нашої молоді, адже російська пропаганда має величезний вплив, що охоплює схід та південь, зокрема Крим. Я це зазначаю з власного досвіду, адже сама звідти.

Ваша дружина, Вікторія Ращук, також є актрисою. У вас з нею тривала і щаслива історія кохання, і вона завжди надає вам свою підтримку. Проте, підтримувати стосунки на відстані — це справжнє випробування. Які ваші секрети для збереження родини та почуттів, коли ви довгий час не можете бути вдома?

Відносини - це зусилля та... багато спільних моментів. Ми все робимо разом: відвідуємо театр - разом, ходимо в кіно - разом, займаємося спортом - також разом. Я створив групу, щоб світ почув, як неймовірно співає Україна. Я граю музику, а вона дарує свій голос. Всі разом. Це мій найкращий друг, мій партнер, моя любов. У мене немає секретів і не потрібно нічого вигадувати. Я завжди прагну повернутися додому, адже знаю, що там мене чекають.

- Ви часто пишете одне одному в месенджерах, коли ви на війні, а вона вас чекає?

Зрозуміло. Я усвідомлюю, як сильно їй непросто. У кожну вільну хвилину, коли є можливість зв’язку, я намагаюся написати їй, адже розумію, що під час моїх поїздок на фронт її життя зупиняється. Вона буквально занурюється в роботу, щоб не думати про те, що відбувається. І навіть на їжу не залишається часу. В загальному, це справжня пауза в її житті. Я впевнений, що кожне моє повідомлення стає для неї маленьким проблиском надії, що зі мною все гаразд. Я живий, здоровий, відпочив, поїв...

Чи плануєте ви після перемоги знову зайнятися акторською кар'єрою? Чи зможете ви, з усім досвідом, який отримали під час війни, повернутися до "богемного" стилю життя?

Я не сприймаю його таким чином. Багато хто вважає, що акторська діяльність полягає лише у червоних доріжках, елітному одязі та розвагах. Для мене це зовсім не так. По-перше, ця професія вимагає глибокого розуміння людської природи. По-друге, актор - це свого роду лікар душ. Я маю досвід військової служби, тому можу говорити про це з власного досвіду і маю на це право. Зараз багато акторів, які також служать. Сподіваюся, що саме вони, коли повернуться, зможуть втілити на сцені образи військових, а не ті, хто ніколи не знав справжньої війни.

Якою ви уявляєте Україну після завершення війни? Які зміни б ви хотіли спостерігати в країні, щоб потім вийти на сцену і впевнено сказати: "Ці роки, проведені в небезпеці під кулями та дронами, не були марними. Це вже зовсім інша Україна"?

- Щоб вона була українською. Щоб люди, які тут живуть, її любили. Створювали найкращі виробництва і бренди, знімали кіно про українських супергероїв, бо ми знаємо свою історію і хочемо це популяризувати. З любов'ю до наших пращурів, з повагою до нашої культури і історії. Зараз найбільша мотивація на війні - розуміти, що я українець, і захищаю своє святе: мою сім'ю, мою родину, мою ідентичність. Те, що хочуть знищити, все що наші пращури виборювали, формували нашу державність. Якщо це буде, можу сказати, що всі ці смерті не марні.