"Одягнувши вишиванку і спілкуючись українською мовою": шлях Віктора Тупілка, творця музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип" 21.11.2024

Зображення: Українське Радіо

Шахтарі не бажали, щоб їхні нащадки працювали в шахтах.

Я виріс у Донецьку, де й почалася моя історія. Мій батько був учасником Другої світової війни та працював шахтарем. Його військовий шлях був сповнений труднощів: він брав участь у визволенні Будапешта, побував у Берліні і навіть опинився в кабінеті Гітлера. Після повернення додому, коли він одружився з моєю мамою, висловив думку, що наших дітей слід віддавати в російську школу, адже все українське тут, на його думку, приречене на знищення. Це я дізнався згодом, коли мама поділилася цими спогадами зі мною.

Моя мама працювала на залізниці. Мій дідусь був активним учасником підпільного руху, але його схопили і відправили до гестапо. У нашому оточенні панувала атмосфера, де ніхто не знав, до якої національності належить інший. Таке сприйняття просто не існувало. Нещодавно я знайшов старі дитячі фотографії, і, на свій подив, побачив, що ми, діти, були одягнені в українські вишиванки. Ми спілкувалися переважно суржиком і співали українські пісні. Проте вже тоді починалася епоха радянщини, де домінував "один язик", а все інше вважалося другорядним. Проте української культури в нашому житті було чимало.

Професія шахтаря не користувалася особливим престижем. Усі усвідомлювали, що це тяжка та небезпечна робота. Люди страждали від антракозу і силікозу. Зазвичай шахтарі не бажали, щоб їхні діти обирали цей шлях. Проте я, прагнучи отримати вищу освіту, вирішив вступити на факультет із великим набором студентів, де в мене були шанси на успіх. З тими балами, які я отримав, я навряд чи зміг би потрапити на більш престижний факультет. Але на той, що обрав, я пройшов і досить добре. Не можу сказати, що професія шахтаря мене лякала. Я сприймав це нормально. Старався працювати чесно, досягав певних успіхів, але серед людей, які мене оточували, особливо в Донецьку, було багато таких, хто міг би стати директорами шахт і працювати на вищому рівні, – зазначив Віктор Тупілко.

Розкриття московського шпигуна в Чорнобилі.

Чоловік швидко піднявся карʼєрними сходами шахтарської професії. Досвід і знання дозволяли обіймати керівні посади. Працював на різних глибинах. Як гірничий інженер він зобовʼязаний був носити білу каску і білу сорочку під землею. Щоправда, чистотою вони радували зовсім недовго.

"На глибині 240 метрів у нас був перший горизонт, відомий як кам'янка. Це зовсім інший тип вугілля, з іншими шарами. Тут, зазвичай, немає пилу, а також газу, тож небезпечні вибухи і викиди — це не про нас. Відчуваєш себе досить комфортно, звісно, не як у метро, адже фізична робота важка, але ситуація зовсім інша. Існує ще нижчий горизонт, де ствол опускається до 1080 метрів. Це лише ствол, а далі йде ще вглиб. Там розміщені холодильні установки, оскільки температура перевищує 50 градусів, працюють комбайни. Шум такий, що нічого не чути, а пил так сильно б'є в очі, що без окулярів важко обійтися. Він проникає в ніс, вуха, рот, тому доводиться використовувати респіратор. Спека настільки сильна, що просто потієш. І в таких умовах потрібно ще й переносити метал та комбайни. Плюс до цього метан, який часто перевищує норму, що призводило до вибухів. Не можна навіть порівнювати умови на горизонті 240 з тими, що тут." – розповів Віктор Тупілко.

Під час своєї роботи на шахті він також встиг відвідати Чорнобильську зону відчуження двічі. У ті моменти він не зовсім усвідомлював, куди прямує і які загрози можуть його очікувати.

Коли Віктора Тупілка через рік запросили до військкомату з метою повторного відправлення в Чорнобиль, з десяти його колег, які вже були поруч із ЧАЕС, з'явилися лише двоє. Решта пішли "в небуття".

"Перший раз нікуди й не ввійшов, в мене є тільки довідка. Був призов в партії, коли офіцерів запасу перевели в резерв КДБ. І нас, щоб чомусь навчити, викликали в Київ, зібрали збори і вчили, що таке агентура, проводили лекції. Це були такі військові збори, військовий обов'язок, адже ми всі на обліку, я - офіцер запасу.

Це було більше як екскурсія, показати все. Відверто кажучи нам нічого не казали і ми не розуміли, що таке радіація. Для нас це була як аварія, тож було практичне навчання, як поводитися в такій ситуації. Можна було б зачепитися і вимагати, що я ж там був. Але оскільки я попав ще в 1987 і пробув там біля трьох місяців, воно не має для мене ніякого значення.

Я був в особовому відділі, у нас шість хлопців було на відділ. Ми шукали диверсантів, дивилися, щоб нічого не трапилося. Мені вдалося викрити агента. Це було таке досягнення, що мій шеф просто танцював. Це була така радість, він криком кричав, що "мені орден гарантовано, а тобі -- зірка героя Радянського Союзу". Агента викриває вся мережа КДБ, всі органи, скільки їх тисяч, два-три на рік. А тут ми викрили в самому Чорнобилі. А виявилося ще смішніше. Цей агент був московський. Коли звітували, що таке у нас є досягнення, поступила команда зробити вигляд, що нічого не трапилось. І на цьому все закінчилося".

Рятівник ворогів Радянського Союзу

Тоді Віктор Тупілко усвідомив, як функціонувало КДБ у Радянському Союзі. Цей досвід став для нього своєрідним просвітленням щодо системи і в значній мірі вплинув на формування його подальших поглядів.

Мій керівник підходить до мене і говорить: "У твоїй частині є деякі євреї. Можеш щось про них дізнатися?" Я міг. В молодості я був таким, що встигав практично все: і в часи сухого закону самогон варити, і дівчат до себе запрошувати, і в клубах веселитися, навіть за межами Чорнобиля. Тому для мене не було проблемою дізнатися, що там відбувається. На нараді я доповів йому: "Там є стільки-то людей з такими-то прізвищами, вони звідти і звідти". А міг би ще більше дізнатися? Міг. Але він чомусь цікавився лише ними. "А може, є й інші з іншими прізвищами, але все-таки євреї?" Так, такі також є. Потім він запитує: "Ти не міг би мені допомогти? Сказати, що в них є розмови про Ізраїль". І я відчуваю, що він серйозно налаштований, веде себе так, ніби я вже викрив всіх і маю досьє на кожного, а тепер починає говорити про необхідність заведення кримінальних справ. Я ж, будучи простим хлопцем, не витримую і прямо при всіх кажу: "Що ти говориш, я ж не буду оформляти справи на людей!" І в нас виникає суперечка. Як шахтар, я висловив йому все, що думаю, використовуючи народні вирази. Після цього, звичайно, атмосфера навколо мене стала холодною, і раптом прибуває генерал-майор Бойко, проводить нараду, хвалить когось, обговорює інші питання. Далі йдеться про те, що ми вже доповіли в Москву. Виявилась зацікавленість, справи були зроблені, сіоністи вже були тут, і мої необдумані дії все зіпсували. А всі ті євреї — сіоністи і вороги Радянського Союзу — досі не знають, чому їм не довелося потрапити до таборів у Сибір.

Музей "Смолоскип" - це унікальна культурна інституція, що представляє собою захоплююче місце для вивчення та збереження історії.

Кілька років після своєї роботи в Чорнобилі Віктору Тупілку заборонили займатися підземними роботами через його здоров'я. Довгий час він очолював благодійний фонд, що надавав допомогу постраждалим від Чорнобильської катастрофи. На початку 2000-х він випадково натрапив на телевізійну програму, присвячену Олексі Гірнику та Василю Макуху — дисидентам, які вчинили самоспалення, щоб привернути увагу до русифікації в радянській Україні.

Віктор Тупілко був глибоко вражений їхньою готовністю до самопожертви. Він вирішив детально вивчити їхні біографії та з'ясувати, що спонукало їх до такого радикального вчинку. У вільний від роботи час, за власні кошти, Віктор відправлявся до людей, які знали Олексія Гірника та Василя Макуха. Його також цікавили історії інших дисидентів.

Згодом накопичений матеріал став основою для створення невеличкого музею, який Віктор Тупілко відкрив у Донецьку в 2007 році. Не всім жителям міста це рішення припало до душі. Музей під назвою "Смолоскип" зазнавав нападів: кілька разів його намагалися підпалити. Фундатори були свідомі можливих ризиків і завжди тримали у готоності охорону.

Спочатку я не планував створювати музей, а лише хотів зробити кілька маленьких макетів. Але з часом матеріалів стало все більше, і виникла потреба в окремій кімнаті. І так, поступово, це перетворилося на щось більше. Кожен працівник музею вживає термін "унікальний". Проте, наскільки щось може бути унікальним, залежить від сприйняття. На мою думку, справжньою унікальністю володіє оригінал листівки Олекси Гірника та його особисті речі. Наприклад, була одна сорочка, вишита риб'ячою голкою, на якій була кругла дірка на спині. Ми не могли зрозуміти, для чого це. Навіть хлопці з СБУ, які її оглядали, висловили версію, що можливо, це зроблено для зручності вартового, щоб йому легше було прицілюватись у разі небезпеки.

Яка основна мета цього музею? Це символ боротьби за свободу, за те, що тоталітаризм не має права на існування. У нашій команді з'явилася Людмила Родіонівна Огнєва, яка взяла на себе управління музеєм. Я активно досліджував, шукав інформацію, подорожував і надавав матеріали. Вона зібрала все це воєдино і продовжувала роботу. Ми також вирішили, що варто згадати про Данила Шумука та Миколу Курчика. А ще згадали Юрія Михайловського, який вчинив самоспалення, коли його оточили. Як упівець, він залишився вірним своїм принципам. Вітрова також спалила себе в Санкт-Петербурзі, будучи українкою.

Я прогулявся Донеччиною у вишиванці. Спілкувався українською мовою. Люди охоче підходили до нас. Ми завжди підкреслювали одне: ми не проти когось. Ми за те, щоб бути громадянами цієї країни, яка має таку назву. Якщо це прописано, то чому б не говорити українською, так само як німці спілкуються німецькою, англійці - англійською, а французи - французькою?

Щодо основного враження від музею, більшість відвідувачів висловлювали думки, що "ми ніколи не знали про це. Це абсолютно нова інформація для нас". При цьому жоден з них не висловив сумнівів, стверджуючи: "ви брешете, це все фальшивка". Навпаки, всі були впевнені в правдивості представлених фактів. Те, що ці люди закінчували своє життя в жорстоких умовах, спалюючи себе під час бою, надавало особливого значення всьому, що було показане.

Після окупації Донецька музей опинився в руках ворогів

Віктор Тупілко допоміг реалізувати ще кілька проєктів. Разом з Людмилою Огнєвою вони створили виставку вишиваних орнаментів зниклих сіл Чорнобильської зони. Виявляється, кожне село зони відчуження мало свої орнаменти. Дослідники навіть брали дозвіл у власників і навідували покинуті хати, щоб знайти схеми вишивок і відтворити їх. Пізніше активісти створили персональні орнаменти для українських патріотів, яким був присвячений музей "Смолоскип". Кожен орнамент можна було, як ієрогліф, читати.

Після того, як Донецьк потрапив під окупацію, музей, заснований Віктором Тупілко, опинився під контролем агресора. Хоча деякі експонати вдалося вивезти, більшість колекцій залишилася на місці. Сам Віктор Тупілко змушений був виїхати до Києва, залишивши на захопленій території своє майно та бізнес — у нього була мережа аптек. Він розмірковував про можливість відновлення власної справи в новому місці, але зізнається, що не відчуває "іскри натхнення". Тим не менш, він вважає, що пенсії вистачає для життя. У його планах — продовжити дослідження феномена українських патріотів. Віктор говорить, що в його записах є матеріал на вісімнадцять книг, оскільки він також цікавиться економічними, фізичними та релігійними питаннями.