У кожному селі можна зустріти алею героїв — величезні зображення захисників і захисниць, які поклали своє життя за незалежність. Це найжахливіша і найбільш очевидна ціна війни. Її важко не помітити. Її неможливо не згадати.
Ми також поступово навчаємося обговорювати інші очевидні втрати: полон, зникнення безвісти, травми, ампутації та тривалі процеси реабілітації. Для цього створюються програми підтримки, фонди, центри реабілітації та окремі журналістські репортажі. Це необхідно.
Але війна руйнує не лише тіла, будинки й міста. Вона руйнує сім'ї, зв'язки між батьками й дітьми, нормальне дорослішання наших дітей, наше ментальне здоров'я. Ці втрати не стоять на алеях героїв. Їх не завжди видно збоку. Про них складніше говорити, бо поруч завжди є внутрішній цензор: ти живий, руки й ноги на місці -- чого скаржишся?
Я не бажаю ототожнювати смерть, полон, поранення та втрату родинного життя. Це абсолютно різні явища. Проте всі вони є наслідками однієї й тієї ж війни. Якщо ми не почнемо обговорювати невидимі втрати, вони залишаться в душах мільйонів людей, не поміченими і неусвідомленими.
Я маю на увазі виховання, роль батьків і матерів, сімейні цінності, а також здоровий процес становлення наших дітей.
Уявіть ситуацію: ви вирушили на службу з початком військового вторгнення. Ваша дружина і діти залишилися в безпечній частині Європи, далеко від обстрілів і загроз з боку ворога. Кожен з вас переживає важкі часи: ви — на передовій, а вони — в чужій країні, змушені адаптуватися до нового оточення та обставин, які диктують місцеві маргінали. Стрес і тривога супроводжують усіх — кожен на своєму фронті.
Замість того, щоб навчити вашу дитину ходити, читати, плавати чи кататися на велосипеді, ви можете лише побачити її обличчя на екрані смартфона. Добре, коли вашій дитині 12 чи 13 років і у вас уже є спільні спогади. А коли доньці чи синові рік чи два? Вони потім не впізнають тата, який раз на пів року може приїхати у відпустку.
"Я втрачаю найважливіше в житті свого сина," -- зізнавався мені один з батьків, у якого кілька дітей, а син наразі перебуває в Канаді, поки батько бореться на фронті.
Або уявіть собі іншу картину. Ваша родина переїхала до Польщі чи Німеччини, намагається пристосуватися до нових умов, ви звикаєте до військового побуту, переживаєте втрати товаришів, стикаєтеся зі штурмами ворога. Минуло два-три роки, і ваша родина розпалася. Не тому, що ваша дружина вас зрадила чи ви зрадили її. Це просто сумна реальність. Певний відсоток пар не витримує випробування відстанню. Так функціонує людська психіка. І тепер ви сумніваєтеся в причинах вашої боротьби. За свою країну? Так, це правда. Але раніше у вас була важлива мотивація: я тут, щоб мої діти та дружина жили у мирному і свободному світі. Так і сталося – вони тепер живуть у вільній країні, але це вже не ваша батьківщина: Польща, Німеччина чи Чехія. А ваша дружина тепер не ваша, а колишня. Діти залишилися вашими, але немає жодної гарантії, що в їхньому житті не з’явиться інший татко.
Згідно з даними Eurostat, навесні 2026 року у країнах ЄС під тимчасовим захистом знаходилося більше 4,3 мільйонів осіб, які втекли від війни в Україні. Найбільше біженців було зафіксовано у Німеччині, Польщі та Чехії. Серед них переважають жінки та діти. Це свідчить не лише про окремі трагедії родин, а й про масове розділення українських сімей.
Польська статистика дає ще один важливий штрих. У 2024 році українці були найчастішими іноземними партнерами в шлюбах із громадянами Польщі. Це не пояснює, скільки українських родин розпалося через війну. Але показує інше: за роки розлуки люди не просто чекають. Вони адаптуються, змінюються, будують нові зв'язки й нове життя.
Іноді подібні теми обговорюють у блогах чи на платформах соціальних мереж, але, на жаль, часто з дуже примітивної точки зору – звинувачуючи жінок, які не захотіли чекати на українських чоловіків і знайшли собі партнерів серед німців чи поляків.
Протилежна ситуація теж трапляється: чоловіки, які залишилися в Україні, знаходять заміну своїм дружинам. І взагалі питання не в тому, хто кого кинув і хто подав на розлучення. Правда в іншому. Сам по собі союз чоловіка та жінки не може тривалий час існувати на відстані тисяч кілометрів і з нормальним живим спілкуванням раз на півроку.
Наші взаємини з дітьми також потерпають.
Моя молодша донька почала свої перші уроки плавання якраз перед початком війни. Ми разом відвідували басейн, я знімав її тренування на відео і викладав в сторіс, щоб показати, як я гордий батько. Проте, з початком великої війни, про басейн довелося забути. Нещодавно вона повернулася до навчання і вже впевнено плаває в басейні маленького містечка в Німеччині, де проживає вже чотири роки. І тепер вона здобула цей навик без моєї допомоги, так само як і навчилися кататися на велосипеді.
Мене гнітить усвідомлення, що мої діти зростають без мене поруч. І це стосується мільйонів українців. Батько, який відмовився від свого батьківства. Мати, що вирушила на службу, залишивши дітей під опікою родичів. Або ж мама, яка самостійно виховує дітей, оскільки її чоловік захищає батьківщину і може побачити їх лише раз на рік, а то й рідше. Усі ці мільйони людей несуть свої тягарі та жертви.
Я не стверджую, що за це слід виплачувати якісь компенсації. Моя думка інша: давайте почнемо звертати увагу на цих людей. А саме на нас самих — тих, хто зберіг життя і фізичне здоров'я, у кого є руки й ноги. Проте багато з нас втратили родини, звичайне сімейне життя, дитинство та ментальне здоров'я. Ніхто не поверне нам ті цінні хвилини, проведені з нашими дітьми, і немає центрів психологічної підтримки для батьків, які спершу втратили емоційний зв'язок один з одним, а потім і свою сім'ю.
Пригадайте відомі статистичні дані: в армії перебуває понад 1 мільйон осіб, з яких 90% становлять чоловіки. Значна їх частина — це люди старші 30 років, багато з яких уже мають дітей або навіть кілька. Близько 4,3 мільйона українців виїхали за межі країни, ставши біженцями. Серед них переважно жінки з дітьми. Це свідчить про те, що мільйони українських дітей ростуть без батька поряд.
Всі ці люди вчинили так само, як і ті, хто загинув, опинився в полоні чи втратив здоров'я на цій війні. Вони стали на захист країни, вони взяли на себе ризик втратити все.
Ось кілька доступних прикладів із життя.
Військовий офіцер виконує свої обов'язки на лінії фронту, завжди перебуваючи на передовій та в готовності до дій. Після повернення до рідного міста, трагічно гине в автомобільній аварії.
Або розглянемо іншу ситуацію. Сапер, що готував саморобний вибуховий пристрій для дрона, припустився помилки і загинув в результаті вибуху. А також боєць, який став жертвою дружнього вогню. Як їх оцінити: чи є вони героями? Безумовно, адже вони ризикували всім у цій війні.
Так само й інші захисники та захисниці, які пожертвували своїм часом, перебуваючи далеко від своїх коханих. Час, проведений подалі від дітей. Це той час, який ніколи не вдасться замінити, компенсувати чи повернути назад. Старі фотографії, на яких немає "смішних дитячих історій", а лише побратими, укриття та обличчя дитини на екрані смартфона. Перші слова, перші кроки, виконання домашнього завдання — все це відбувається на відстані, а не поряд із найближчими нам людьми.
Дитина, що виростає без батька, не завжди стикається з труднощами. Це варто підкреслити з самого початку, адже реальність набагато складніша, ніж будь-які цифри. Проте численні дослідження вказують на те, що тривала відсутність батька, особливо в умовах розлучення, бідності, переселення або війни, може збільшувати ризики для дитини.
Ці діти, ймовірно, зіштовхнуться з труднощами у завершенні освіти, а також у соціально-емоційній адаптації та психічному благополуччі в зрілому віці.
Інший метааналіз, що включав 66 досліджень, виявив статистично значущу кореляцію між участю батьків та академічними досягненнями дітей.
Дослідження сирійських дітей-біженців у Лівані показало, що ті, хто був змушений розлучитися з батьками внаслідок війни та переміщення, виявляли більшу схильність до депресії та відчували гірше емоційне самопочуття.
Тато поруч — це не лише ще один дорослий у домі. Це особливий формат взаємозв'язку, підтримки, відчуття безпеки та життєвого досвіду. І коли такого зв'язку бракує протягом тривалого часу, наслідки можуть бути помітними.
Це все про нас, про тих, хто живе, має здоров'я та свободу. Але наші серця сповнені смутку за тими роками, які ми провели далеко від наших сімей і дітей.
Справа не лише в батьках або матусях. Це стосується всіх нас. Кожен українець робить свій внесок у цю війну. Кожен втрачає щось цінне: квартиру, яку знищила ракета; автомобіль, спалений дронами; бізнес, що постраждав внаслідок обстрілів. Рідний дім у містах, які опинилися під окупацією. На все це хтось витрачав гроші або роки свого активного життя. І все це - також травма, все це - також біль. Але ця жертва не така очевидна, як інші. Тому може здаватися, що вона не так важлива. Адже ти живий і здоровий, руки та ноги на місці, чому ж ти скаржишся?
Але це не так. Ми всі потребуємо підтримки один одного.
Ми повинні перетворити всю країну на осередок реабілітації та місце, де піклуються про своє психічне здоров'я. Це стане нашою справжньою перемогою.
Поки наші вороги будуть бити та лаяти один одного в чергах за бензином, ми будемо обіймати та співчувати однин одному. Не в тому сенсі що будемо ставити знак рівності між тими, хто втратив кінцівку та тим, хто втратив житло. Або тим, хто втратив рідних на війні із тим, хто втратив бізнес. А просто -- із повагою один до одного. Розуміючи, що кожен із нас платить свою ціну. І для кожного із нас ми не знаємо кому більш боляче і за що саме.
Повага — це основа, за яку боролися під час Революції гідності. Важливо вміти поважати одне одного та усвідомлювати страждання ближніх. Саме в цьому полягає справжня перемога цієї революції та нашої боротьби.
#Польща #Європейський Союз #Європа #Українці #Суспільство #Німеччина #Блог #Соціальна мережа #Польська мова #Адаптація #Басейн #Канада #Сирія #Полон #Розлучення #Ліван #Портрет #Цензура #Ампутація #Велосипед #Євростат #Поляки #Реабілітація #Ракета #Чехія #Психея (психологія) #Турецьке #Мама #Батько
