Вона залишилася без даху над головою через вибух Каховської ГЕС, провела близько двох років в Індії, подолала серйозну хворобу, але все ж вирішила повернутися в Україну.
Сьогодні 80-річна Валентина Тоцька підтримує свою родину у Вінниччині, беручи участь у зборі врожаю. Вона впевнена, що нічого не зможе зрівнятися з рідною землею.
80-річній Валентині Тоцькій довелося пережити те, що зазвичай випадає на долю кількох поколінь. Окупація рідного села на Херсонщині, затоплення будинку після підриву Каховської ГЕС, вимушена евакуація до Індії, боротьба з онкологічною хворобою -- усе це стало частиною її життя за останні кілька років. Попри безпеку та підтримку рідних за кордоном, жінка не змогла змиритися з життям далеко від Батьківщини.
"Я вирушаю в Україну, адже мені потрібно хоча б посадити город у родичів на Вінниччині. Я вже не можу жити без своєї батьківщини," - ділиться Валентина Тоцька.
Практично все своє життя вона провела в мальовничому селі Кардашинка на Херсонщині. Разом із чоловіком вони збудували свій дім власноруч, вирощували свіжі овочі, дбали про великий сад та вели невеличкий сімейний бізнес. Але після початку повномасштабної війни їхнє життя зазнало кардинальних змін. Спершу село потрапило під російську окупацію, а згодом їхній будинок був затоплений через підрив Каховської гідроелектростанції.
Після пережитих подій Валентина переїхала до молодшої доньки в Індію. Там вона прожила майже два роки, сподіваючись, що рідне село вдасться звільнити й вона зможе повернутися додому. Однак із часом зрозуміла, що чекати більше не може. Навесні жінка приїхала в Україну та оселилася у родичів на Вінниччині, де знову почала працювати на землі. Свою історію вона розповіла журналістам видання "ШоТам".
Життя на Херсонщині, помідорний бізнес і втрачене господарство
Пані Валентина розповідає, що до початку війни вона з чоловіком вели звичайне, але наповнене радістю сільське життя. Незважаючи на пенсійний вік, вони не залишалися без справ -- вирощували овочі, піклувалися про своє господарство та реалізовували продукти власного виробництва.
На Херсонщині ми з чоловіком протягом десяти років займалися невеличким бізнесом, пов'язаним з вирощуванням помідорів. Незважаючи на те, що вже були на пенсії, висаджували близько шести тисяч саджанців. За сезон нам вдавалося зібрати від тонни до півтори врожаю, і для цього часто доводилося прокидатися о четвертій ранку. Але де ще можна знайти такий помідор, який, коли його розрізаєш, здається, немов посипаний цукром? — ділиться спогадами жінка.
Разом із чоловіком Анатолієм вони прожили 56 років. За цей час звели просторий двоповерховий будинок на 13 кімнат, посадили сад із понад сотнею дерев, вирощували полуницю, вишні, квіти та тримали велике господарство.
— Лише встигай все закривати в банки. Перед підтопленням мені вдалося законсервувати полуницю — врожай вийшов просто чудовий. Але, на жаль, я не встигла спробувати, яке воно на смак, — ділиться Валентина.
Після того, як їхня територія була захоплена, життя сім'ї перетворилося на безперервну боротьбу за існування, а згодом стихія знищила все, що вони збудували протягом багатьох років. Проте, навіть після таких втрат, жінка не втратила прагнення жити та працювати на українській землі. Саме тому вона вирішила повернутися додому — хоча й не в рідну Херсонщину, а до своїх близьких на Вінниччину, де знову може займатися городом і відчути себе в комфорті рідного дому.
Шосте червня 2023 року пані Валентина не забуде ніколи:
-- Рано-вранці, не змінюючи багаторічної звички, я зварила каву у джезві, увімкнула телевізор. Дізналася, що ГЕС підірвана, а течія через кілька годин дійде до нашого села (відстань приблизно 60 кілометрів). "Скільки тієї води буде? По коліно, не більше", -- казала собі. Але наступного дня вона підійшла до вікон на другому поверсі, довелося підійматись на горище.
Поки мала можливість, намагалася зберегти килими, побутову техніку та інші речі, які мали для мене значення. Але стихія — це те, з чим людська воля не може впоратися. Коли я сіла в рятувальний човен, подумала: що буде, те й буде. Внутрішньо попрощалася з усіма скарбами, які зазвичай є у кожної господині: технікою, меблями, рушниками та посудом. Ми пропливали повз хати, теплиці, дерева — ніби все, що колись існувало, зникло без сліду. Здавалося, що на місці Кардашинки завжди було лише велике водоймище.
На шляху до нас рухався човен із ворогами. У той момент я відчула справжній страх: думала, що всіх нас можуть вбити, і на цьому все закінчиться. Слава Богу, нас не зачепило. Однак не всім пощастило: попередній човен обстріляли, і багато людей загинуло.
Після того, як сталося підтоплення, я провела ще рік на окупованій території в пансіонаті в Лазурному, поки нас не почали виселяти. У 2024 році мені нарешті вдалося вирватися на Вінниччину, де проживала моя родина. Подорож зайняла понад 85 годин.
Індія, примати, українські випічки та боротьба з недугою.
Валентина Тоцька вирушила до Індії в липні 2024 року. Вона оселилася в місті Фаридабад, яке знаходиться неподалік від Нью-Делі, де вже більше двадцяти років проживає її молодша донька зі своїм чоловіком-індійцем і двома дітьми.
Незважаючи на вимушене переселення та втрату звичного укладу, жінка прагнула зберегти свої давні звички.
-- Після підтоплення й переїзду я вже не мала ні городу, ні саду, ні великої хати. Але зі мною залишилися звички, які допомагали тримати себе в тонусі й не втрачати настрою, -- розповідає вона.
Щоранку пані Валентина розпочинала свій день з двадцятихвилинної зарядки та ста присідань. Після цього вона випивала склянку теплої води, з'їдала яблуко і вже о шостій ранку вирушала на прогулянку до парку.
Жінка завжди носила з собою палицю, щоб відлякувати настирливих мавп. Проте одного разу їй не вдалося уникнути неприємностей — одна з них вчепилася їй у руку, і довелося робити щеплення. У парку її вже всі впізнавали: навколо лунали привітання "Good morning" та "Namaste". За годину вона проходила свої звичні двадцять кіл і поверталася додому. Цей ритуал став для неї щоденною традицією, — розповідає вона з посмішкою.
Попри мовний бар'єр і зовсім іншу культуру, українка швидко знайшла спільну мову з місцевими. Вона готувала традиційні українські страви, зокрема пироги з капустою, якими пригощала сусідів і знайомих. За словами Валентини, індійці із цікавістю куштували українську кухню й завжди щиро дякували за частування.
У Індії жінка зіткнулася з новим серйозним викликом — лікарі діагностували у неї рак. Після проходження лікування та реабілітації вона почала все більше мріяти про повернення на батьківщину, адже, як сама визнає, жодна інша країна не змогла заповнити порожнечу в її серці, залишену Україною.
Валентина ділиться з пресою, що українська громада у Фаридабаді хоч і нечисленна, але разом відзначає День вишиванки.
Я також одягла ту сорочку, яку мені подарувала донька. На жаль, в Україні я не встигла її надіти, вона залишилася в шафі в Кардашинці. Напевно, вже й зіпсувалася від води після підтоплення. Але справа не лише у вишиванці. Я ж виїжджала з дому з кількома речами та документами, навіть домашніх капців не взяла з собою.
В Індії мені було добре, бо донька, онуки поруч. Сім'я дуже підтримувала, коли вже тут у мене виявили онкологічне захворювання. Пощастило, що на ранній стадії. Зараз все добре, живу, -- каже жінка.
Жінка ділиться, що як би душевно не було зі своїми у Фаридабаді, їй неймовірно хотілося походити українськими вулицями, в землі поколупатися, поробити те, чим зазвичай в своїй країні займалася: "хоча додому, у Кардашинку, розуміла, що не попаду -- вона досі окупована, дорога замінована. Востаннє я бачила свій будинок восени 2023 року. Всі вікна були побиті, в хаті все перевернуто, двері позлітали".
Валентина стверджує, що за своє життя відвідала безліч місць, проте найкращі враження отримала лише на батьківщині.
Протягом свого життя я мала змогу подорожувати світом, відвідуючи різноманітні куточки. Я побувала на Андаманських островах, що розташовані в Індійському океані між Індією та М'янмою, а також на Мальдівах — їхня краса вражає до глибини душі. Я також бачила величні Гімалаї і піднялася на висоту майже 1900 метрів. Але коли у травні моя онука придбала всі необхідні квитки, щоб я повернулася в Україну, я відчула неймовірну радість. Серце тягнуло мене на рідну землю!
В Україні я вже встигла відвідати Карпати та наблизитися до Піп Івана, однієї з найвищих вершин цих гір. Ці величні пейзажі справили на мене незабутнє враження, так само як і ринок у Ворохті, де можна знайти дивовижні вироби з національною символікою: вишиванки, рушники, скатертини, — ділиться своїми враженнями пані Валентина.
-- Зараз я на Вінниччині. Встигла на початок польових робіт. На городі допомагала рідним садити помідори, огірки, перець. Збирала врожай полуниці, вишні, черешні. Останню їду завтра на місцевий ринок продавати, бо чимало ягоди. Звісно, готую рідним свої фірмові пироги з вишнями або вареники з полуницею. Коли запитують, чому я повернулася в Україну -- адже не у свій дім, не в Кардашинку, -- відповідаю, що все одно на рідній землі -- не можу без неї. Ось дивлюсь, як пшениця вже половіє, соняшники у мій зріст витягнулись, і ці відчуття не передати, -- зізнається пані Валентина.
Также ознакомьтесь с:
Відео, в якому йдеться про "нелюдські умови" утримання призовників у Вінницькому обласному ТЦК, отримало статус фейку.
"Добре хоч поїсти винесли": жінці з першою групою інвалідності не дали зустрітися з сином у ВСП
Додайте 20 хвилин до обраних ресурсів у Google.
#Україна #Вода #Вінницька область #Херсонська область #Індія #Гідроелектростанція #Хвороба #Посуд #Меблі #Теплиця #Рушник #Батьківщина #Карцинома #Мальдіви #Нью-Делі #Бізнес #Дорога #Овочі #Урожайність #Дерево #«День» (Київ) #М’янма #Каховська гідроелектростанція #Мавпа #Вишнева слива #Українська вишита сорочка #Біля #мариновані фрукти #Евакуація у надзвичайних ситуаціях #Ворохта
