"Наша ціль - звільнити кожного". Історії українських жінок, які борються за повернення своїх близьких з неволі.

В Україні тисячі дружин, матерів, доньок і сестер чекають на повернення додому захисників, яких захопила в полон Росія. Як жінки по крихтах збирають інформацію про полонених, відстоюють їхні права і самі стикаються з життєвими викликами, але не здаються - в матеріалі РБК-Україна.

8 березня стало важливим етапом у історії, коли жінки почали активно відстоювати свої права. Сьогодні, в умовах війни, численні українки стоять на захисті прав своїх рідних та товаришів.

Співрозмовниці РБК-Україна - це жінки, які вражають своєю витривалістю. Їм довелося зіткнутися з багатьма викликами. Одна з них на власному досвіді пізнала, що таке жити в умовах окупації, а інша веде боротьбу з серйозною хворобою, при цьому намагаючись підтримувати свій маленький бізнес на плаву.

Попри всі труднощі, вони разом працюють над однією ціллю - поверненням додому їх рідних - полонених морпіхів, які у 2022 році стали на захист Маріуполя. Всі дівчата - співзасновниці асоціації "Сила морської піхоти", і кожна з них також веде громадську діяльність в інших організаціях. Їх приклад доводить: як би не було складно, не можна здаватися.

У міжнародний жіночий день, дівчата висловлюють: "Нам важливіше не отримувати квіти, а почути від близької людини два простих слова: 'я вдома'."

Альона та Андрій - родом з Бердянська. Чоловік - військовий 501 окремого батальйону морської піхоти, 36 бригади. На передовій він був вже за кілька місяців до початку великої війни: морпіхи зустріли ворога одними з перших. Його та побратимів захопили в полон вже майже три роки тому.

"Завжди кажу, що в полоні перебуває не тільки він. В полоні - хлопці, всі вони наші. Вони були пліч-о-пліч один з одним. Загалом з 36 бригади в полоні зараз перебуває 1271 морпіх. Наші захисники творили в Маріуполі просто нереальні речі. Морпіхи - це ті, хто часто приймає перші бої на всіх ділянках фронту", - розповідає Альона РБК-Україна.

На самому старті війни чоловік мовив їй: "Моя дорога, почни поступово пакувати свої речі і будь готова до від'їзду". Після цього його дзвінки ставали дедалі рідшими: російські війська продовжували наступ, а напруга в боях зростала.

В останні дні лютого Андрій написав: "Дорога, я не можу точно сказати, де я. Але, здається, я десь поблизу Маріуполя". Він повідомив, що їхня група відступила, взявши лише зброю, без особистих речей та запасів їжі - на збори просто не залишилося часу. Вона вирішила знайти волонтерів, які змогли б передати щось Андрію та його товаришам.

Альона разом із своїм чоловіком Андрієм до початку широкомасштабного вторгнення.

Зідзвонилася з одним волонтером, але той сказав: "Ситуація така, що гроші зараз не мають значення. Я не знаю, як це сказати і як правильно пояснити, але в Маріуполі зараз просто жах. Вижити - це скоріше шанс." Але пообіцяв, що передасть щось, якщо зможе.

У той момент Альона усвідомила, що відбувається щось жахливе. Лише пізніше, коли з Маріуполя почали прибувати люди, що пережили блокаду, вона змогла скласти повну картину подій.

Військові, які вибралися з Маріуполя, розповідали, що їхній батальйон спочатку знаходився на околицях міста, а потім поступово відходив до стратегічних точок - заводів. На Азовсталі був справжній бункер - дев'ять поверхів углиб, з певними умовами для укриття. На заводі Ілліча таких захисних споруд не було - лише підвал на півтора поверхи вниз, куди звозили всіх поранених. Там дислокувалися бійці, намагалися відновитися та отримати хоча б мінімальне лікування.

Альона добре пам'ятає момент, коли вперше за багато часу почула голос чоловіка по телефону. Це сталося приблизно 15 березня. Він не дзвонив уже тиждень, і в її серці закралася тривога — щось було не так.

Телефон різко пролунав о третій годині ночі. Номер, що з'явився на екрані, був незнайомим. Вона не відразу зрозуміла, хто телефонує, адже хвилювання охопило її. Спочатку здалося, що це всього лише галюцинація. Але це був саме він. Він повідомив, що отримав поранення, проте поруч є хлопці, які потребують допомоги ще більше. Лікарям бракувало необхідних засобів для лікування.

Андрій разом із своїми товаришами-морськими піхотинцями став одним з тих, хто першим зустрів виклики великої війни.

"Після того, як він завершив розмову і поклав слухавку, я просто залишилася лежати, обійнявши подушку, і думала: 'Головне, що ти все ще живий', - ділиться спогадами співрозмовниця."

На початку квітня з'явилася інформація, що Андрій потрапив у полон. Альона ще не встигла повністю усвідомити ситуацію, як побачила в телеграм-каналі відео, а на ньому - і Андрія та інших полонених бійців. Вона розридалася. Від безсилля, розгубленості, страху.

Зараз, через три роки, до неї звертаються родичі полонених, які опинилися в такій самій ситуації. Тепер вона вже може говорити з холодним розумом, чітко пояснювати алгоритм дій. Але тоді просто не знала, що робити.

На той час не існувало ефективної системи обліку полонених. Все, що вона могла зробити, це збирати свідчення від тих, хто повертався з полону. Протягом тривалого періоду у неї була лише одна надія: чутки про те, що десь хтось когось бачив.

Протягом півтора року "Червоний Хрест" не визнавав факт полону Андрія. Вона демонструвала їм відеозаписи, на яких він перебуває в неволі, а також фотографії з Оленівки. Проте в відповідь отримувала лише: "Ми очікуємо, що та сторона сама офіційно надасть нам перелік." Лише через півтора року їй зателефонували і повідомили, що Росія передала список військових, які перебувають у полоні.

Вона поцікавилася його здоров'ям, умовами утримання та намагалася отримати хоч якісь деталі. Проте, єдине, що їй змогли сказати, це те, що він у полоні, оскільки так їм повідомили. Як з'ясувалося, вороже керівництво надало неофіційний документ, а лише звичайний аркуш паперу з прізвищами. Перевірити справжність цього списку було неможливо.

Альора Скуйбіда активно долучається до заходів, які присвячені ув'язненим.

На початку 2024 року в Інтернеті з'явилося нове відео з військовополоненими. На кадрах можна було побачити близько двадцяти чоловіків. Кожен з них отримав можливість представитися і назвати своє ім'я. Вона знайшла одного з тих, хто був звільнений, і поцікавилася, чи впізнає він когось із учасників відео.

Після цього вона запустила Google Maps, виявила місце розташування колонії і порівняла його з кадрами, які бачила раніше. На одному з зображень були помітні решітки на верхньому поверсі. Використовуючи Google Maps, вона змогла побачити це місце з висоти. Звільнений з полону підтвердив, що це дійсно та сама колонія. Крок за кроком, разом із дівчатами, вона збирала важливу інформацію.

"Завдяки зусиллям Координаційного штабу, який неодноразово вислуховував наші проблеми, ми змогли за допомогою омбудсмена домогтися, щоб до колонії кілька разів допустили представників для перевірки. Це призвело до незначного покращення умов для хлопців на один тиждень. Проте згодом усе знову повернулося до попереднього стану," - розповідає Альона.

Андрій проводить уже 35 місяців у колонії. Його дівчина надсилає йому листи кожні два тижні. Проте з усіх цих повідомлень він отримав лише три. В свою чергу, за майже три роки вона отримала від Андрія всього один лист, який був написаний 8 місяців тому.

"Протягом півтора року він не отримував жодної допомоги. Цю інформацію я отримала зі звернення іншого полоненого, який писав своїй дружині та попросив мене знайти можливість передати важливі відомості," - розповідає дівчина.

Україна намагається витягти всіх полонених, запевняє Альона. У родин, які чекають чоловіків, є особисті кабінети на онлайн-платформі, де оновлюється інформація.

Наприклад, особа, яка вже вийшла з полону, надає свідчення в Координаційний штаб, стверджуючи: "Я мав можливість бачити трьох людей, з якими перебував у той чи інший час". Ця інформація документується.

На прохання звільненого можуть бути надані контакти рідних інших в'язнів, щоб він міг зв'язатися з ними. Однак, як зазначає Альона, не всі готові на такий крок: деякі хлопці, переживши важкі події, не прагнуть відразу спілкуватися. Проте навіть невелика новина від таких людей може мати величезне значення.

Дівчата об'єдналися в спільноту, що дає можливість діставати інформацію про полонених, сприяти їх поверненню і допомагати іншим родинам, які опинилися в такій самій ситуації

Альона підкреслює, що дуже важливо, щоб суспільство не забувало про тих, хто в полоні. Вона закликає людей брати участь в акціях та підтримувати родичів полонених. Коли хлопці повертаються додому, для них важливо усвідомлювати, що їх підтримували не лише близькі, а й прості громадяни.

"Кожна така історія має велику цінність і заслуговує на те, щоб бути почутою. Це важливо як для самих полонених, так і для тих, хто чекає на їхнє повернення. Часто полонені відзначають, що, опинившись на території Росії, вони відчувають себе в інформаційній ізоляції. Російська сторона іноді намагається дезорієнтувати їх, переконуючи, що 'ніхто не бажає їх обмінювати' і що про них забули. Проте насправді це не відповідає дійсності. Тому важливо продовжувати говорити про це і забезпечувати, щоб світ не зупиняв тиск на Росію з метою їх звільнення", - зазначає вона.

Брат Тетяни Ростислав Богуцький служив у військовому оркестрі 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського: був творчою людиною, грав на саксофоні. Потрапив у полон, коли військові виходили з заводу Ілліча в Маріуполі.

"Ще до старту повномасштабного вторгнення, у грудні 2021 року, весь склад оркестру, що налічував 19 осіб, вирушив до Маріуполя, щоб підняти бойовий дух своїх побратимів і допомогти в організації постачання продуктів. Всі вони в підсумку потрапили в полон," - розповідає жінка.

Військовий ділиться своїми спогадами про події в Маріуполі, проте уникає деталей, прагнучи захистити свою родину від страшних вістей.

"Але по голосу було чути його тривожність. Під час розмов у слухавці ми чули вибухи, розриви снарядів. Брат особисто надавав допомогу у так званому військовому госпіталі, який швидко створили прямо там, де це було можливо. Хлопці допомагали, як могли. Але більш детально він нічого нам не розповідав, тому що намагався нас уберегти від зайвих переживань", - каже Тетяна.

Перед тим, як потрапити в полон, Ростислав виступав у складі оркестру 36-ї бригади морської піхоти, названої на честь контрадмірала Михайла Білінського.

Ростислав святкує свій день народження 29 березня. Останній раз він дзвонив 3 квітня — зв’язок був рідкісним, адже виходив на контакт лише за можливості. А 12-го числа разом із товаришами опинився в полоні.

Невдовзі після цих подій в російських джерелах з'явилася інформація про те, що всі члени оркестру опинилися в полоні. Проте, на жаль, їх не сприймають як музикантів. Вони скоріше розглядаються як військові, зауважила співрозмовниця.

"Вони навіть створили окремий вид катувань для музикантів. Їм доводиться щодня годинами виконувати російські пісні, серед яких і гімн Російської Федерації", - зазначає вона.

Протягом майже трьох років у полоні родина Ростислава отримала лише два листи від захисника. Однак, ці повідомлення містили лише загальні фрази. В них йшлося про те, що все гаразд, а також про те, що їм надають харчування. Такі листи підлягають суворій цензурі, і військові обережно уникають будь-яких зайвих коментарів.

За словами Тетяни, майже від усіх музикантів, які перебувають у полоні, приходять листи приблизно однакового змісту. Навіть попри те, що всі вони знаходяться у різних колоніях по різних містах РФ.

Водночас, колишні в'язні повідомляють про жахливі умови, в яких їх утримували. Існують відомості про серйозні проблеми зі здоров'ям у тих, хто досі залишається в полоні.

"Є дані, що у всіх них іде втрата ваги, зламані ребра, у багатьох - вивихнуті плечові суглоби. В мого брата дуже важкий психічний стан, є складне захворювання серця. У нього була вроджена вада, але після тих усіх катувань, які він пережив за три роки перебування в полоні, його стан значно погіршився", - звертає увагу Тетяна.

Сестра Ростислава, Тетяна, активно залучена до міжнародних подорожей, що сприяють підвищенню усвідомлення проблеми повернення військовополонених з Росії.

Вона, разом із членами родин полонених, об'єднала свої зусилля для надання підтримки сім'ям військовослужбовців, які стали музикантами. Ці родини розташовані в різних куточках світу: деякі залишилися в Україні, тоді як інші були змушені покинути країну через війну.

"Не в усіх є можливість бути присутніми на зустрічах, їздити за конференції, щоб розповідати про ситуацію своїх рідних, - розповідає Тетяна, - Я координую і представляю всі родини полонених музикантів. Одне з головних завдань - донести світу правду про те, що музиканти - це творчі люди, і їм потрібна допомога, їх потрібно звільняти. У нас вже є один закатований музикант - Святослав. Саксофоніст, якого вбили в полоні у 2022 році, а його тіло повернули лише у 2023-му".

Нещодавно делегація організації відвідала Європейський парламент, де організувала фотовиставку та захід під назвою "Обличчя російського полону". В рамках цього заходу були представлені відеоматеріали та фотографії, а також висвітлено долю закатованого музиканта Святослава, щоб світ дізнався правду про те, що насправді трапляється з українськими військовими в російських тюрмах.

Одна з дружин музиканта, який потрапив у полон, створила пісню в честь свого чоловіка. Їхня донечка жодного разу не мала можливості побачити батька: вона народилася в грудні, всього за кілька місяців до початку вторгнення Росії. Цю зворушливу композицію почули навіть у Європарламенті.

Європейці були шоковані. Коли ми продемонстрували перше відео, вони навіть попросили зробити паузу, щоб оговтатися від побаченого. Вони не могли повірити, що в 21 столітті люди, які обрали музику замість зброї, можуть зазнавати такого жорстокого поводження. Наразі ми продовжуємо нашу справу, щоб світ дізнався про наших полонених. Ми будемо боротися і не здамося, поки не визволимо всіх наших хлопців, – говорить жінка.

Товариші Ростислава - музиканти оркестру.

Нещодавно минуло 35 місяців, як Руслан, чоловік Ольги Куртмаллаєвої, опинився в полоні. Як і родичі наших сьогоднішніх співрозмовниць, він був захоплений під час оборони Маріуполя.

Ольга застала повномасштабне вторгнення у рідному Бердянську. Її чоловік - професійний військовий, служить ще з 2014 року. З грудня 2021-го перебував в Широкиному.

На початку березня, за розпорядженням керівництва, військові почали обороняти Маріуполь. 4 квітня Руслан потрапив у полон. Ольга дізналася про це від товаришів чоловіка, які ще залишалися в місті. Вони повідомили, що батальйон зник безвісти. Вже наступного дня вона натрапила на новину про це у російських телеграм-каналах.

"Тоді було захоплено 287 осіб. Наразі в полоні у противника знаходиться 1281 морський піхотинець, і це лише з Маріупольського гарнізону. Загалом кількість полонених морських піхотинців перевищує цю цифру," - розповідає Ольга.

Сім'ї військовополонених почали шукати інформацію в офіційних установах, і приблизно через два тижні отримали підтвердження.

"На жаль, російська сторона досі не підтвердила цю інформацію через МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста - ред.). Відомості про наших бійців ми отримували від тих, хто перебував з ними в одних камерах або тюрмах. Інформацію надавали хлопці, які поверталися з полону, і це була дуже важлива інформація", - зазначила вона.

Ольга и её супруг Руслан.

Ольга зазначає, що родини полонених отримують від представників МКЧХ переважно одну відповідь: Росія не дозволяє доступу, і вони не в змозі нічого змінити чи вимагати. У Росії ці люди перебувають у ситуації, коли можуть лише просити про допомогу.

"Власне, на території Російської Федерації існує зовсім небагато колоній, які отримали відвідування від Червоного Хреста. Крім того, багато полонених самі не можуть точно вказати, де їх утримували. Ми ж маємо цю інформацію і ділимося нею з ними. Нам доводиться самостійно шукати дані, аналізуючи різні фрагменти - звертаємо увагу на колір столів, форму одягу, свідчення хлопців та інші деталі. Шукаємо спільні елементи, які могли б пов’язати їх з іншими, і так поступово розуміємо, хто де знаходиться", - ділиться жінка.

На самому початку його ув'язнення вона отримала від чоловіка один лист. На той момент він знаходився в Таганрозі, що вдалося дізнатися завдяки кольору паперу. Інші дівчата також почали отримувати листи і почали порівнювати конверти й відтінки аркушів, на яких були написані повідомлення.

Дівчата беруть участь у численних формальних і неформальних зустрічах: з представниками влади, державними установами, волонтерами та активістами.

Лист відзначався незвичайним білим кольором з легким сірим відтінком. Деякі дівчата вже були в курсі, що їхні рідні знаходяться саме в цьому місці, адже цю інформацію підтверджували ті, хто повернувся з полону. Таким чином, вдалося поступово з'ясувати місце перебування їхніх близьких.

Згодом стало відомо, що її чоловіка неодноразово перевозили. Загалом йому змінили щонайменше чотири колонії, і кожне переведення супроводжувалося новими випробуваннями та знущаннями. Досі мотиви переміщення полонених залишаються незрозумілими. Вірогідно, так хочуть "заплутати сліди", щоб родичі не знали, де ті знаходяться.

"Кожна ситуація справді є неповторною. Ніхто не може передбачити, коли твої близькі можуть бути переміщені. Дехто залишається на одному місці протягом трьох років, а інших можуть перевести вже десять разів. І зрозуміти причини таких дій складно, адже хлопці опинилися там не за статусом, не за прізвищем, і навіть не за місцем, де їх захопили," - підкреслює Ольга.

Вона провела перші кілька місяців великої війни під окупацією, а потім вирушила до Запоріжжя. Оскільки місто зазнавало інтенсивних обстрілів, жінка вирішила переїхати до столиці. На її думку, це дозволяє легше займатися громадською діяльністю та брати участь в акціях.

Перед початком великої війни вона займалася лікуванням онкології та пройшла два курси хіміотерапії. Після переїзду до Києва відчула значне погіршення самопочуття. Пройшовши обстеження, вона дізналася про четверту стадію раку. Протягом наступного року вона активно лікувалася, водночас беручи участь у зустрічах, акціях і громадських заходах. Їй довелося витримати понад 20 курсів хіміотерапії.

"На даний момент у мене ремісія, але доводиться боротися з важкими наслідками хвороби. Не знаю, скільки років мені знадобиться, щоб я просто могла жити життя як звичайна людина", - розповідає жінка.

Ольга стикається з важкою боротьбою проти раку, одночасно прагнучи відновити стосунки з чоловіком та його товаришами.

Втім, вона не падає духом і зберігає впевненість та стійкість. У неї просто немає часу на те, щоб тримати в голові негативні думки.

"Я є керівником громадської організації, що представляє 31 батальйон. Крім того, ми маємо асоціацію під назвою 'Сила морської піхоти'. В нашій структурі функціонує вісім громадських організацій, і ми виконуємо значну роботу, спрямовану на звільнення людей, зокрема захист прав полонених та тих, хто вже повернувся з неволі. Ця діяльність забирає багато часу. Мушу визнати, іноді навіть не вистачає години, щоб поринути в сумні роздуми", - ділиться вона.

Також Ольга веде підприємницьку роботу: має власний магазинчик, який їй вдалося втримати, поки вона хворіла.

"Отже, справжніх завдань дійсно багато. Наразі надзвичайно радує, що в останні місяці ми щомісяця спостерігаємо нові обміни, і це вселяє надію в те, що всі наші хлопці незабаром повернуться додому," - ділиться вона.

***

Станом на сьогодні, з числа полонених, які на початку весни 2022 року опинилися в Маріуполі, додому вдалося повернути близько 400 осіб. Це складає приблизно третю частину від усіх морських піхотинців, захоплених ворогом у той час. В цілому російські сили утримують значно більше захисників морської піхоти, а загальна кількість військових у полоні становить тисячі. Деякі з них повернулись додому в жахливому стані, з ознаками катувань.

Сьогодні дружини, матері, доньки та сестри щодня очікують на своїх захисників вдома. Вони сподіваються також на повернення всіх побратимів, які за цей час стали для них близькими. І вони роблять все можливе, щоб повернути кожного з них.