Дуже важливо, щоб ветерани запускали власний бізнес, -- Леонід Федевич.

Зображення з приватного архіву Леоніда Федевича.

"Мені довелося вирушити на Майдан."

На початку Революції Гідності Леонід Федевич був юристом у великій будівельній фірмі у Львові. Він зрозумів, що не може залишитися осторонь і повинен відправитися на Майдан. Тому разом зі своїми двома синами він вирушив до Києва.

Леонід Федевич: Ще з 90-го року я був у Гельсінській спілці, починав боротися за незалежність України, коли ще її не було. Для мене навіть вибір не стояв. Я мусив туди поїхати. Поїхав у 2004 році та в 2013-му. Практично в бунтах, революціях ще з 90-го року. Мій дідусь був репресований, він сидів у таборах сталінських. Напевно, сімейне виховання спонукало. Не може Україна розвиватися саме таким чином, маючи багато землі, працьовитий народ, стільки ресурсів, а жити, вибачте, гірше, ніж сусіди. Це було моїм передумовчим стимулом, що потрібно боротися з корупцією, боротися за свої права, відстоювати їх. Так було у мене все життя. Я закінчив юридичний факультет заочно, щоб боротися за свої права і за права інших. Я брав відпустку на роботі, їхав на Майдан. Найстрашніше було 22-ге число, коли несли Небесну сотню, ми стояли в охороні, труна за труною... Лише на війні потім бачив стільки трупів. І зараз, коли я чую "Пливе кача", у мене розривається серце. Це вразило дуже сильно, як можна було стріляти у беззбройних людей. У нас був намет на вулиці, ми туди збирали волонтерку, люди активно несли все. Підійшов маленький хлопчик, років 10, і сказав: "Дядя, то всі можуть солдатам щось покласти?". Кажу, безперечно, що всі, тоді він купив пачку печива і поклав туди солдатам. І я подумав: якщо я роблю те саме, що десятирічний хлопчик, то це не зовсім правильно. І пішов написав заяву. Вступив до Національної гвардії у батальйон Кульчицького і поїхав воювати.

"Протягом двох тижнів у Петрівцях здобули знань значно більше, ніж за два роки служби в радянських збройних силах."

Волонтери вирушили на тренування до села Нові Петрівці, розташованого в Київській області. Тут знаходиться полігон бригади спецпризначення "Барс", що також є частиною Національної гвардії. Лише кілька тижнів тому силові структури протистояли активістам на Майдані. Тепер усім потрібно було відкласти минулі конфлікти і зосередитися на спільній боротьбі з ворогом.

Леонід Федевич: Спочатку все було надзвичайно складно. Пізніше, навіть на фронті біля Горлівки та у Вуглегірську, я зустрічав тих самих беркутівців. Вони воювали справді вражаюче; я б сказав, що ця війна примирила нас. На початку важко було навіть офіцерам, адже активісти з Майдану поводилися дещо непокірно і не завжди підкорялися наказам. Проте, під час бойових дій в нашому підрозділі діяли козацькі традиції: ми самі вирішували, хто що робитиме, хто готуватиме їжу, а хто копатиме. Це було не так, що нам просто віддавали накази. Одного разу я зустрів беркутівців у Вуглегірську. Вони виявилися цілком нормальними хлопцями, воювали так само, як і ми, і боролися з ворогом. Але, безумовно, перші етапи були важкими.

Тренування на полігоні тривало кілька тижнів. Додаткового часу не було, оскільки потрібно було терміново підготуватися для захисту батьківщини.

Леонід Федевич: "Ми видаляли зброю, бігали і намагалися стріляти. Люди прибули з неймовірним бажанням захищати свою батьківщину. Це були найкращі представники України. Кожен з них був сповнений рішучості відстояти нашу землю. Я проходив службу в радянській армії з 1985 по 1987 рік, і там ми не мали належної зброї. За два роки я зробив лише десять пострілів, адже навчання було поверхневим. Проте за два тижні у Петрівцях, а згодом на полігоні поблизу Борисполя, ми отримали більше знань, ніж за весь час служби в армії. Нам дійсно розповідали про медицину і як діяти в різних ситуаціях. Всі були дружніми, веселими, просто чудовими людьми. Добровольці – це особливі люди, їхнє прагнення зрозуміти і підтримати одне одного варте уваги."

У той час у сепаратистів не було ані безпілотників, ані авіаційної техніки.

5 квітня 2014 року перші 300 резервістів першого резервного батальйону оперативного призначення Нацгвардії склали присягу на вірність українському народові та вирушили на фронт. А через місяць закінчили навчання ще 270 добровольців, які сформували другий резервний батальйон оперативного призначення Національної гвардії України. Ці добровольчі батальйони були перекинуті у район Словʼянська для блокади російських бойовиків, які 12 квітня 2014 року захопили місто. У липні 2014 року ці батальйони обʼєднали, створили батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, який трагічно загинув 29 травня 2014 року в районі гори Карачун у Словʼянську.

Леонід Федевич: Коли вперше побачив, як танки наближаються, відчув справжній жах. Це був страх, коли розумієш, що на тебе рухається машина вагою 45 тонн, і охоплює думка, що, можливо, твоє життя вже добігає кінця. Якби не артилерійська підтримка, я міг би вже не бути тут. Війна тоді була зовсім іншою, порівняти неможливо. Не було ні дронів, ні авіаційних ударів з боку сепаратистів. Техніки було значно менше, і обстрілів також. Пам’ятаю один випадок з 2014 року, коли в Вуглегірську ми рятували п’ятирічну дівчинку, яка була на межі життя. В п’ятій ранку до нас прийшов її дідусь, кричачи, що внучка помирає. У неї був апендицит. Ми сіли в машину і помчали до Дебальцевого, де знайшли п’яного хірурга, змусили його провести операцію. І вона вижила. Щороку, 29 травня, ми збираємося у Львові на Личаківському кладовищі, щоб вшанувати пам'ять генерала.

"Кузня почалася з молодшого сина"

Протягом двох років Леонід Федевич боровся за Україну на передовій. Після демобілізації він повернувся до своєї юридичної діяльності. Згодом його запросили очолити муніципальну варту в Бориславі, але така робота не відповідала його натурі, адже він вважає, що не має "поліцейського" характеру. Тому він вирішив знову зайнятися юриспруденцією. У 2020 році Леонід Федевич разом із синами започаткували власну справу — відкрили кузню. Молодший син Михайло, попри свою економічну освіту, завжди відчував поклик до металу. Він став ініціатором цього проекту, а родина підтримала його ідею.

Леонід Федевич: Історія нашої кузні розпочалася з молодшого сина, який здобув навички кування, працюючи на різних підприємствах. Він освоїв цю справу самостійно, багато читаючи та переглядаючи відео на YouTube. Я б сказав, що він є одним з найкращих майстрів у нашій місцевості. Разом ми вирішили створити власну справу, почавши буквально з нуля, використовуючи найпростіші інструменти. Основна заслуга у цьому належить молодшому синові, адже саме він виношував цю ідею, завдяки чому ми заснували сімейний бізнес. Наша найзначніша робота — скульптура либака в Бориславі, яка навіть представлена на Вікіпедії в розділі "Либак". Ще однією важливою роботою стала Алея слави загиблим у Дрогобичі. Це місце регулярно відвідують люди, які приносять квіти. Результат вийшов справді вражаючим. Ескіз створила архітекторка Христина Соломчак, у якої на фронті загинули чоловік і рідний брат. Вона розробила концепцію, а ми самостійно реалізували інженерний аспект та виготовили споруду. Алея складається з восьми великих арок, кожна з яких оформлена у стилі вишиванки. Всередині є освітлення, яке робить вишиванку видимою вночі. По боках арок розміщені портрети загиблих героїв, а над ними — сотня білих голубів, які також світяться в темряві. Цей проект особливий тим, що фінансування не надходило з міського чи державного бюджету — все було зроблено за рахунок пожертв від людей. Хтось надавав метал, хтось купував фарби та інші матеріали.

Леонід Федорович разом зі своїми синами.

"24 лютого о 6-й ранку мене розбудила дружина, сказала: війна"

Леонід Федевич відкриває, що саме його син Михайло став його наставником у ковальській справі. У часи, коли він не займався юридичною практикою, чоловік створював власноруч різноманітні вироби: ґрати, сходи, ворота та огорожі. Справа йшла досить успішно, поки одного дня Леоніду Федевичу не надійшов дзвінок з ТЦК, який сповістив про наближення великої війни.

Леонід Федевич: Нас, атовців усіх старих, знали, тому що у 14-му році нас було 20 чоловік на ціле місто, усіх, хто воював. І військкомат нас знав, кожного, мали телефони. Вони подзвонили десь за тиждень, сказали, готуєшся, буде війна. Я не знаю, звідки вони знали. Я зібрав речі повністю, рюкзак, бронежилет, каска, в мене все своє було. І 24 лютого о 6-й ранку мене розбудила дружина, сказала: війна. Я встав, одягнувся і пішов. Після обіду вже був у 24-й бригаді імені Короля Данила у Яворові. Вийшов командир, сказав, хто має бойовий досвід, хто має свої бронежилети, каску і готовий їхати, ми їдемо вже. Отримуємо зброю і їдемо. Перші два автобуси поїхали, зразу 80 людей. Бо треба було зразу в бій, тому що проривалися. Луганська область, Донецька, більше Луганська. Перший день з Бахмута ми вже поїхали по селах. Там був тотальний вогонь, навіть не можна підняти голову, і навіть спати часу не було. Я перший раз побачив, що таке фосфорні заряди, коли все горить, побачив, як літак бомбить зверху, немає ж де сховатися. Були дуже хороші люди, українці, які допомагали, місцеві -- можна було до них піти помитися, випрати щось. Самі приходили, допомагали, за тих українців вартувало боротися.

"Розпочав навчання для здобуття нової спеціальності – спеціаліст з підтримки ветеранів."

У травні 2022 року Леонід Федевич зазнав поранення. Він згадує, як під час оборони Золотого, що на Луганщині, вибух пошкодив його каску, але на щастя, череп залишився неушкодженим. Після діагностики сильного струсу мозку Леоніда евакуювали. Надалі у військового виявили ряд інших проблем зі здоров'ям, що призвело до його виключення з військового обліку. На той момент Леоніду вже було 57 років, проте його поважний вік не став на заваді у здобутті нової освіти та освоєнні нової професії.

Леонід Федевич: Повернувшись з фронту, я деякий час провів на кузні. Знову зайнявся волонтерською діяльністю. У мене вдома накопичилося багато різних речей, зокрема медичних засобів. Все, що вдається знайти мені та моїй дружині. У 2023 році я подав заявку на новий проєкт "Помічник ветерана", який щойно був запущений, і пройшов тестування для навчання. Навчався в Львівській політехніці на спеціалізацію фахівця з супроводу ветеранів. Успішно завершив курси та отримав сертифікат, після чого мене запросили на посаду керівника Офісу ветеранів у Бориславі. Зараз я працюю там, і хоча це надзвичайно складна робота, я усвідомлюю, наскільки вона важлива. Важка вона не лише фізично, але й емоційно, оскільки часто стикаюся з ситуаціями, коли у родинах ветеранів виникають серйозні проблеми — алкоголь, інші труднощі. Хлопцям потрібна підтримка, розмова, іноді просто треба переконати їх звернутися за допомогою чи пройти лікування. А похорони — це взагалі найважче. Важко прийти до родини і повідомити про загибель сина. Я беру на себе організацію похоронів, разом із представником ТЦК, і це завжди тяжкий момент. Багато випадків є справді жахливими. Іноді я допомагаю людям вийти із запою, везу їх до лікарні на детоксикацію, після чого намагаюся підтримувати з ними діалоги, щоб вони адаптувалися до мирного життя. Після війни людям дуже складно повернутися до нормального життя. Все життя нас вчать "не вбий, не вкради", а на фронті все інакше — тебе вчать вбивати. Це повністю змінює свідомість. Раніше я був спокійнішим, але тепер відчуваю більшу нервозність і агресивність. Психологи стверджують, що зміна свідомості відбувається вже після 20 днів участі в бойових діях. Цього часу достатньо, щоб людина кардинально змінилась.

"Зібрати групу однодумців, здатних підтримати ініціативи, спрямовані на допомогу ветеранам."

Серед іншого, Леонід Федевич підтримує ветеранів у розробці проєктів для їхніх ініціатив, щоб вони могли подавати заявки на різноманітні грантові програми.

Леонід Федевич: Коли люди почнуть повертатися, буде надзвичайно важливо, щоб ветерани мали можливість відкривати власний бізнес. Адже власна справа не лише забезпечує, але й дарує свободу ухвалення рішень та можливість діяти відповідно до своїх бажань. Людині значно легше реалізувати себе, займаючись тим, що їй цікаво, а не працюючи на когось іншого. Я вважаю, що моя місія – допомагати ветеранам у цьому процесі. Хтось планує створити перевізницьке підприємство з кількома автомобілями та працівниками, інші мають намір відкрити автомийку або магазин запчастин. Один молодий хлопець, ще військовий, вже думає про своє майбутнє. Мій головний план – зібрати команду однодумців, які допоможуть ветеранам, адже нашу країну чекають серйозні виклики. Після закінчення війни ми можемо зіткнутися з великою кризою. Для цього мені потрібна команда з п'яти людей, готових працювати з ветеранами, виконуючи цю важливу і складну роботу. Ми повинні бути готові до проблем, таких як самогубства, алкоголізм, наркоманія та інші соціальні труднощі. Це реальність, про яку потрібно говорити, а не ховати. Психологічні травми важко лікувати, тому це не просто робота за гроші, а надзвичайно важлива місія, яка вимагає серйозності та зусиль.

Окрім роботи в Офісі ветеранів, Леонід Федевич продовжує займатися ковальством. Проте його головний помічник у кузні, молодший син Михайло, наразі перебуває на фронті. Незважаючи на те, що з дитинства страждає на серйозну хворобу, він, подібно до батька, вирішив стати добровольцем. Тому основні обов'язки в ковальській справі тепер взяв на себе старший син Андрій. Хоча він також мріяв захищати Україну, після втрати дружини йому доводиться самостійно виховувати дитину. Леонід Федевич зізнається, що важко сприйняв рішення Михайла приєднатися до Нацгвардії, але не став відмовляти сина. Він постійно переживає за його безпеку, але водночас розуміє його вибір, адже й сам був добровольцем.