Через ушкодження спинного мозку Михайло Дамаскін втратив рухливість трьох кінцівок. Проте згодом він знову повернувся до спорту і встановив новий рекорд у бігових змаганнях.
Михайло, житель Харкова, з раннього віку захоплювався легкою атлетикою та професійно грав у футбол. Під час навчання у вищому навчальному закладі ДСНС він одружився та разом із дружиною виховував свого первістка. Протягом року працював за спеціальністю, обіймаючи посаду начальника відділу техногенно-екологічної безпеки. Коли його сину виповнилося три роки, Михайло повідомив родині про намір піти на строкову службу. Натомість він підписав контракт із 79-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, ставши оператором дронів.
Спочатку разом із товаришами брав участь у боях за Водяне в Донецькій області, де керував "Мавіком". Згодом освоїв працю оператора "Фурії" — безпілотника, що слугує "очима артилерії". Виконував завдання в зонах поблизу Мар'їнки, Курахового та Щастя, — ділиться Михайло Дамаскін, відомий під позивним "Мяус". В цей час його батько також став на захист країни, приєднавшись до 54-ої окремої механізованої бригади. Одного дня Михайло вирішив стати добровольцем у 80-у окрему десантно-штурмову бригаду, щоб підмінити побратимів на позиціях. Він прибув на полігон, розташований на межі Миколаївської та Херсонської областей, і саме там його застала велика війна.
"24 лютого з гелікоптерів ми висадились у Новій Каховці, дістали завдання протриматись там, поки надійдуть основні сили, -- згадує співрозмовник. -- Та наступного дня по нас почала гатити ворожа авіація, артилерія й танки. Довелося відходити. Вирушили у Херсон, тоді ворог став брати місто в оточення". Опісля воїнам вдалося звільнити Баштанку і ще кілька населених пунктів. Щоразу "Мяус" брав участь у боях як стрілець, водночас керував безпілотником, тож бачив з неба переміщення ворога й коригував дії побратимів.
На світанку 5 квітня ми прибули до посадки поблизу Нововознесенська. Раптом з боку села почала обстрілювати ворожа техніка. Сховатися було ніде, окрім як у рівчаках, залишених гусеницями нашого танка, у якого заклинило знаряддя, тому він став нам у пригоді лише для евакуації, -- згадує солдат Дамаскін. -- Це був найстрашніший момент у моєму житті. Володимир Балюк, відомий як "Балу" (Герой України), загинув. Навколо лунали крики поранених товаришів, які потребували допомоги.
Забезпечивши евакуацію 58 поранених бійців, четверо вцілілих почали виходити з посадки. Аж тут почули гуркіт -- то була ворожа БМД, яка відкрила вогонь з крупнокаліберного кулемета. Воїнам довелося короткими перебіжками добиратися до точки евакуації. "Переді мною просвистіла куля. Зробив ще крок і розвернувся тулубом, аби дати команду побратиму позаду. Наступна куля відрекошетила від дерева й вдарила в пластину мого броніка, зламавши її. Відчув, наче в хребет встромили голку, мене відкинуло метра на півтора вперед, -- каже воїн. -- Куля калібру 12,7 мм могла розірвати навпіл, якби увійшла в бік, але я розвернувся, це врятувало мені життя. Передав по рації: "Я -- 300". Під обстрілами приїхав наш танк. На адреналіні я ще зміг вибратись на броню. Потім, в евакуаційній машині, дорогою зрозумів, що не відчуваю тіла -- все затерпло".
У Криворізькій обласній лікарні бійцю зробили обстеження й виявили ушкодження спинного мозку на двох рівнях, внаслідок чого розвинувся спастичний тетрапарез -- паралізувало руки й праву ногу. "Тато тоді проходив лікування після поранення (осколок залетів у ключицю), до нього приїхала мама. Й вони вирішили вдруге розписатись. Саме в той момент отримали моє фото з лікарні. Я запевняв -- усе буде добре, ще не усвідомлював наслідків поранення. А комбригу пообіцяв: "Кілька тижнів відлежусь і повернуся в стрій, -- каже солдат. -- Згодом потрапив до військового госпіталя у Львові. Тамтешній лікар заявив: "Ти -- овоч. Більше ніколи не ходитимеш". До слова, згодом його звільнили за корупційні скандали. А тоді я закрився в собі й кілька тижнів ні з ким не розмовляв.
Проте завдяки зусиллям фізичних терапевтів я почав помічати позитивні зрушення — я знову відчув свої руки. Згодом почав переходити на колісне крісло і навчався пересуватись. А потім отримав щасливу новину від дружини: у нас буде донечка. Це стало потужним стимулом для подальшого руху вперед.
Михайло багато часу приділяв тренуванням, працюючи над відновленням верхньої частини тулуба й рук. Й займався пошуками батька, який кілька тижнів не виходив на зв'язок. 26 квітня, прибувши на позицію в Марі'їнці, гранатометник Олексій Дамаскін вийшов з машини, у той момент біля нього розірвався снаряд Граду. Зазнав численних поранень усього тіла (зокрема, черепно-мозкової травми, легень, шлунково-кишкового тракту), йому видалили нирку й селезінку. Згодом пораненого доставили до госпіталя у Львові. "Ми опинились на сусідніх операційних столах -- татові зашивали живіт, а мені оперували коліно, -- провадить далі Михайло. -- Під час реабілітації я навчився стояти, спираючись на милиці. Крім того, займався евакуацією батька до Німеччини. Опісля йому підсунули документи про те, що сам має оплатити лікування, хоч воно мало бути безплатним. Йшлося про 75 тисяч євро. Я продав свою частку в бізнесі, доклав заощадження, допомогли волонтери й друзі, так ми оплатили всю суму". За словами Михайла, після лікування батько повернувся додому, провадив активний спосіб життя, хоч в його тілі залишилось 74 осколки. Та 14 лютого 2024 року під час нападу епілепсії, що розвинулась внаслідок поранення, ветеран помер...
Перші кроки Михайла Дамаскіна відбулися під час лікування в Латвії, де медичні фахівці використовували екзоскелети та роботизовані системи. Після цього, у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ, він навчався ходити самостійно. Також він прийняв рішення про проведення інноваційної хірургічної операції, яка була реалізована в два етапи в столичному Інституті нейрохірургії. На двох рівнях його спинного мозку були імплантовані нейростимулятори. Після тривалої реабілітації Михайло зумів ходити без допомоги милиць.
Завдяки пристрою, підключеному до датчиків на спині, кожні три години необхідно було виконувати стимуляцію м'язів — їх "заряджали" до 48 вольтів, — розповідає 29-річний співрозмовник. — Згодом я долучився до відбору на Ігри Нескорених. Тренерка навчила мене під час бігу фокусувати погляд не на горизонті, а на правій нозі, яка не має чутливості, щоб контролювати її рухи. Хоча до збірної я не потрапив, я встановив особистий рекорд: пробіг сто метрів за 13,2 секунди. Повернувшись до спорту, я знову відчув смак життя.
Згодом ветерану встановили американську систему, за яку він заплатив 1 мільйон 200 тисяч гривень, відтоді стимуляцію м'язів треба робити кожні 12 годин. Михайло Дамаскін двічі виграв кіберспортивні змагання. Тоді заснував ГО "Кіберліга захисників", яка проводить найбільші в Україні змагання з кіберспорту серед ветеранів, військовослужбовців та членів сімей загиблих бійців. А також працює в компанії, що виготовляє тактичні батареї для забезпечення наших дронарів безперервним живленням. "Усією родиною ми пройшли непростий шлях.Михайло -- сильний духом. Він щоразу ставить нові цілі й досягає їх. А діти радіють кожній хвилині з татком", -- ділиться дружина воїна.
#Безпілотний бойовий літальний апарат #Лікар #Німеччина #Львів #Місто #Параліч #Заклад вищої освіти #Артилерія #Донецька область #Херсонська область #Миколаївська область #Латвія #Танк #Броня #Оточення #Херсон #Хребетний стовп #Нова Каховка #Герой України #Спинний мозок #Америка #Кулемет #Доброго ранку #Державна служба з надзвичайних ситуацій України #Евакуація у надзвичайних ситуаціях #Куля (математика) #Торс #Бойова машина десанту #Водяне (Ясинуватський район) #Легка атлетика #Щастя #Випробувальний полігон #Маринка, Україна
