Кризові явища в українській освітній системі: фактори та потенційні рішення.

доктор політичних наук, професор, магістр бізнес-адміністрування

Сьогодні українська система освіти опинилася перед серйозним викликом. На позір -- багаторічні спроби реформ, амбітні гасла про модернізацію та інтеграцію у європейський освітній простір. Якщо ж придивитися, то маємо хаотичну структуру, яку сформував набір неузгоджених рішень. І як результат - глибоку, системну кризу, яка охоплює всі рівні освітньої політики -- від шкільної підготовки до університетської автономії. А також -- дедалі відчутніше розчарування як серед освітян, так і серед молоді та їх батьків -- читайте в колонці доктор політичних наук, професор, магістр бізнес-адміністрування (Master of Business Administration), завідувачки кафедри міжнародних відносин Інни Костирі.

Перший тривожний симптом, що впадає в око -- масовий відтік української молоді до іноземних університетів. І будьмо щирими, це вже не питання війни або моди, а радше індикатор втрати довіри до національної освітньої системи. Молоді люди шукають стабільності, якісних програм, сучасної інфраструктури й можливостей для подальшого навчання та професійної реалізації. Найгірше те, що в українських реаліях освіта дедалі частіше сприймається як формальна необхідність, а не як ефективний інструмент розвитку чи самореалізації.

Ситуацію поглиблюють непослідовні та хаотичні дії уряду. І щоб не було непорозумінь, відразу зазначу, що йдеться не лише про уряд нинішній, чи попередній, а загалом -- про інституцію, яка має впроваджувати державну політику у сфері освіти. Якщо детально проаналізувати зміни останніх років можна побачити явний ухил в бік формальних рішень. Спостерігається чіткий фокус на технічних змінах -- назв закладів чи абревіатур новацій, а не на підвищенні якості програм чи реальній підтримці викладачів та студентів.

Додамо до цього різновекторну політику щодо реформ у сфері управління, коли централізація перемежовується з передачею відповідальності без належної фінансової підтримки, і отримаємо доволі виразну картину. Бюрократія, непрозорість фінансування та відсутність реальної автономії ЗВО створюють атмосферу невизначеності, яка своєю чергою сприяє формуванню недовіри до якості нашої освіти та песимізму щодо подальших перспектив її модернізації.

Зокрема, нещодавнє урядове рішення про підвищення мінімальних цін на навчання для так званих "кон'юнктурних спеціальностей" ще більше загострило ситуацію. Підняття вартості освіти без обґрунтованих економічних підрахунків і пояснень спричинило справжній шок серед студентів та їх родин. Вартість навчання у деяких університетах перевищила 90 тисяч гривень на рік, що перетворило вищу освіту на недоступну мрію для значної кількості українських сімей.

Цей крок міг би мати певну логіку або виправдання, якби держава активно підтримувала освітній сектор фінансово, прагнучи досягти нового балансу. Проте наразі вона покриває лише частину витрат, таких як зарплати та комунальні послуги, тоді як інші фінансові потреби покриваються за рахунок плати за навчання. Внаслідок цього підвищення вартості навчання не зміцнило фінансову основу вищих навчальних закладів, а навпаки, створило нові ризики та загрози. Це може призвести до зменшення кількості абітурієнтів у державних навчальних закладах і їхнього подальшого переходу до приватних університетів або навчання за кордоном.

Паралельно з недостатньо ефективною модернізацією системи вищої освіти, тривають також суперечливі спроби оновлення середньої та професійно-технічної освіти. Непродумані ініціативи, такі як створення ліцеїв з принаймні чотирма класами на паралелі, а також ліквідація або передача коледжів і технікумів місцевим громадам, які не володіють необхідними ресурсами для їх утримання, призводять до занепаду освітньої інфраструктури в регіонах. Загалом, реформа професійно-технічної освіти фактично створює умови для банкрутства навчальних закладів, а передачу їх майна під так звані "інвестиційні проєкти" може загрожувати остаточним зникненням багатьох установ.

Ще одним ключовим моментом є відсутність чіткої державної стратегії для збереження та розвитку людського капіталу. Зменшення обсягів державного фінансування, скорочення підтримки наукових ініціатив, мізерні стипендії, а також недостатня підтримка для викладачів і студентів в умовах війни створюють середовище, в якому молодь не бачить для себе жодних перспектив. Замість того, щоб залучати найталановитіших абітурієнтів і спонукати їх залишатися в країні, держава (сподіваємося, що ненавмисно) формує умови, які сприяють їхньому виїзду. Результат очевидний: велика частина тих, хто отримує освіту за кордоном, не повертається, а обирає залишитися працювати там, де є стабільність, захист і можливості для кар'єрного зростання.

Нарешті ще один важливий момент, який не заведено обговорювати в публічній площині, а саме -- чиї інтереси стоять за певними діями та загальним хаосом?! Не люблю "хайпу", тому запропоную просте та зрозуміле пояснення -- інтереси окремих (в тому числі -- освітянських) груп. На жаль освіта вже не розглядається як стратегічна інвестиція у майбутнє нації, а переважно реалізується, як поле зіткнення інтересів "вузького кола зацікавлених осіб". Отже, маємо парадоксальний результат -- коли загальна втрата керованості процесами є наслідком успішного лобіювання змін в його окремих ділянках.

Ця згубна логіка переваги "індивідуального" над "колективним" є особливо небезпечною в умовах війни. Замість того, щоб об'єднати зусилля освітньої громади, визначити спільні цілі розвитку та раціонально використовувати обмежені ресурси, ми спостерігаємо абсолютно протилежну ситуацію. На жаль, сучасна реальність є досить песимістичною: фінансування зменшується, постійно проводяться експерименти, де форма витісняє зміст, а рішучі наміри замінюються поверхневими діями. В результаті ми спостерігаємо загальний тренд ослаблення довіри до освітньої системи.

Проте існує загальновідома істина: кожна криза несе в собі не тільки ризики, а й нові шанси. Адже криза здатна виявити існуючі недоліки та показати досі невидимі перспективи для комплексних рішень.

На мою думку, першим важливим кроком у правильному напрямку є відновлення комунікації між владними структурами та професійною освітянською спільнотою. Це повинні бути не просто формальні зустрічі, а регулярні, фахові та відкриті дискусії за участю керівників закладів вищої освіти, шкіл, коледжів, учителів і студентів. У цьому контексті також варто обговорити можливість створення Громадської ради освіти, яка могла б стати альтернативним майданчиком для неупередженої оцінки всіх реформ і ініціатив у сфері освіти.

Одночасно необхідно переглянути фінансову модель для вищих навчальних закладів: відновити справедливий розподіл державних замовлень, забезпечити адекватні стипендії, підтримати педагогічний склад і створити реальні заохочення для повернення молодих науковців в Україну. Також важливо реформувати системи середньої та професійно-технічної освіти. Основний принцип — розумна та прагматична оптимізація, спрямована на досягнення суспільно корисних результатів, а не бездумне скорочення або непродумане змінювання підпорядкування.

Сучасна освіта має спиратися на три основи: висококваліфікованих викладачів, належну матеріально-технічну базу, змістовні й сучасні програми. Їх розвиток потребує не точкових експериментів, і тим більш -- не апофеозу "приватних" (не узгоджених з іншими) інтересів. Україна потребує комплексної державної стратегії, яка поєднає інтереси суспільства, бізнесу та держави. Коли кожне "окреме" знайде свою нішу в "загальному" поступі до майбутнього.

Час перейти від хаотичних "реформ заради реформ" до послідовної та системної роботи. Україна, що вистояла у війні на виживання, не повинна виживати в мирний період. Нам потрібен масштабний, безумовний та яскравий успіх. Але такий успіх неможливий у разі збереження хаотичного функціонування системи освіти.

Актуальні та значимі новини щодо війни Росії проти України можна знайти на каналі РБК-Україна в Telegram.