Історія морпіха Павла Познанського, який пережив полон і відновився після травми спинного мозку.

Він дивом вижив у полоні, повернувся додому й завдяки силі волі та сучасним технологіям зробив перші самостійні кроки

31-річний військовий з Миколаєва Павло Познанський отримав серйозні поранення під Маріуполем, коли наші підрозділи намагалися прорвати ворожу блокаду. Він зазнав поранень легенів і важкої травми хребта, внаслідок чого потрапив у полон. Зараз Павло є єдиним в Україні ветераном з ушкодженням спинного мозку, який активно використовує новітні ортези.

Отримав серйозну травму, проте продовжував боротися.

Павло народився і виріс у курортному Очакові на Миколаївщині. Там навчався до 9 класу, згодом успішно закінчив Миколаївський юридичний ліцей. Скільки себе пам'ятає, активно займався спортом, зокрема, дзюдо та іншими видами рукопашного бою. А ще цікавився озброєнням та військовою технікою. Вступив до Львівської академії Сухопутних військ, яку закінчив на початку 2015 року.

- Це був перший в Україні випуск курсантів за прискореною програмою. Я потрапив у 36 окрему бригаду морської піхоти, і вже після кількамісячної підготовки нас відправили під Маріуполь, - розповідає Павло.

Каже, що на початку 2022-го вони розуміли, що буде повномасштабне вторгнення РФ. У ніч на 24 лютого зведений підрозділ, яким командував Павло Познанський, отримав завдання висуватися в певний район і бути готовим до відбиття нападу противника.

Наша колона просувалася через населені пункти, які вже піддавалися обстрілам з боку росіян. Місцеві жителі висловлювали нам свою підтримку, бажаючи успіху і закликаючи не здаватися. Погода була суворою: йшов дощ зі снігом і було дуже холодно. Через кілька годин нас атакувала ворожа артилерія та авіація, що призвело до запеклих боїв, - згадує майор Познанський.

Невдовзі його підрозділ перемістився на територію заводу "Азовмаш" та Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Павло згадує, що там сталося чимало втрат — як загиблих, так і поранених, а також відчутно не вистачало боєприпасів, води та їжі. У результаті їм довелося відкрити резервуари заводу з технічною водою.

Під час одного з перших танкових зіткнень поблизу Маріуполя Познанський отримав серйозну контузію. Лікарі порадили йому евакуюватися вертольотом до Дніпра, але він вирішив залишитися і продовжувати виконувати свою місію.

П'ять кульових поранень

Коли ворог замкнув кільце навколо Маріуполя, підрозділ, до якого входив Познанський, отримав розпорядження прориватися до наших сил у Запоріжжі. Це сталося в ніч на 11 квітня. Бійці пересувалися маленькими групами, проте натрапили на засідку.

- Мене буквально прошило автоматною чергою. Зазнав п'ять кульових поранень. Не міг поворухнутися, але коли підійшли росіяни, був при тямі. Пам'ятаю, що кричав від болю і казав, щоб не добивали, а дали самому померти... Вони обшукали мене, знайшли документи, побачили, що офіцер, і пішли радитися з командуванням. Я певний час ще лежав, втратив багато крові. Побратими, що були поруч, перев'язали мене, як могли. Я їм дуже вдячний, бо це трохи допомогло стабілізувати мій стан... А росіяни зв'язали руки скотчем, заклеїли рот, хоч я і так ледь дихав, кинули в автобус і тягали по різних підвалах до ночі. Врешті привезли в Новоазовськ. Далі я знепритомнів, - пригадує пережите морпіх.

Пізніше він дізнався, що в той момент в місто прибули студенти медичного факультету з Санкт-Петербурга, які надавали допомогу пораненим. Вони старанно зашили його рани, як могли. Після цього розпочалися допити, під час яких на нього чинили психологічний тиск, висували погрози прострелити ноги, які й так не реагували на дотики.

У Павла була висока температура, він не міг рухатися, організм майже не сприймав їжу. Давали воду, яка мала зеленуватий колір і солонуватий присмак, але він вимушений був її пити хоча би через соломинку, бо мучила спрага. Пам'ятає, що підходили якісь медики, але махнули на нього рукою, мовляв, без шансів...

ТРИЧІ ВОЗИЛИ НА ОБМІН І ПОВЕРТАЛИ НАЗАД

Він розповідає, що раніше його цікавила історія, і він багато дізнавався про війни, але навіть не міг уявити, що російські військові так жорстоко поводитимуться з нашими полоненими: застосовуватимуть тортури, знущатимуться і моритимуть голодом. До поранення його вага становила 85 кг, а під час ув'язнення він втратив 30 кг.

Павло додає, що досі не розуміє, як вижив у тих умовах, та зауважує, що молився.

- Попри все, що відбувалося, мене не залишало відчуття, що незабаром потраплю додому. Хоч жодної звістки від рідних за три з половиною місяці перебування в полоні не отримав. Нашу колону розбили, мене вважали зниклим безвісти. Лише із часом вони побачили мене на російських медіаресурсах. Мене тричі возили на обмін і повертали назад. Останнього разу також тримали близько чотирьох годин і погрожували, що знову повернуть. Це дуже важко психологічно. Ти лежиш, страждаєш від болю, сподіваєшся... - пригадує співрозмовник.

Павло відзначає, що йому пощастило з обміном, оскільки його товариші вже три роки залишаються в полоні.

Займався фізичними тренуваннями по 6-7 годин щодня.

Медики в Україні не виявляли великих надій щодо здоров'я Павла. Вони лише знизували плечима і відзначали, що найкращим результатом для нього буде можливість сидіти.

В Україні реабілітація осіб із травмами спинного мозку є досить рідкісною справою. Ця проблема вимагає значних зусиль: не вистачає кваліфікованих спеціалістів, ресурсів, а також потрібен великий запас часу та сили волі від самих пацієнтів. Тому багатьох людей із такими травмами часто просто пристосовують до використання інвалідних візків і залишають їх у цьому стані. Але коли людина перестає рухатися, її організм починає слабшати, м'язи атрофуються, виникають проблеми з вестибулярним апаратом, і майбутнє виглядає досить похмуро. Я вважаю, що ситуація потребує змін. Тому я вирішив докласти всіх зусиль для того, щоб поліпшити своє становище. Моя мотивація — це моя родина: рідні, друзі, а особливо мама, моя кохана дружина Вікторія та маленький син Гліб, — говорить морпіх.

Розповідає, що проходив тривалу реабілітацію в одному з найкращих приватних центрів нейрореабілітації, що в місті Бровари.

Я трудився на повну потужність, виконуючи фізичні вправи по шість-сім годин щодня. Підрахував, що лише у 2023 році, проходячи реабілітацію, я провів 1760 годин у тренуваннях! І досі продовжую займатися по три години кожного дня, - розповідає морпіх.

Вказує на необхідність значно більше зосереджуватися на лікуванні та реабілітації поранених вже з першого дня їх перебування в лікарні, аби не втрачати час і шанси на відновлення.

Людина з травмою спинного мозку повинна перебувати на спеціальному протипролежневому матраці та носити компресійний одяг. Це надзвичайно важливо для її здоров'я. Нещодавно помер мій товариш Василь, який також страждав від ушкодження хребта. Він пішов на фронт добровольцем і служив у морській піхоті. Після полону проходив тривале лікування, але, на жаль, десь сталася помилка, і почалася інфекція, яка забрала його життя. Павло зазначає, що, можливо, якби програми лікування в період гострої фази після травми спинного мозку та реабілітації були більш ефективними, Василь міг би залишитися серед нас.

В Україні спостерігаються позитивні зміни у виробництві якісних протезів для осіб, які втратили кінцівки, проте проблема з ортезами для пацієнтів із травмами спинного мозку залишається майже невирішеною. Важливо зазначити, що існує недолік державних реабілітаційних центрів, а в приватних установах ціна на заняття є занадто високою — близько тисячі гривень за годину, і процес реабілітації триває роками. Це робить такі послуги недоступними для багатьох.

ОРТЕЗИ, ЯКІ ДАЮТЬ ЗМОГУ СТОЯТИ Й НАВІТЬ ХОДИТИ

Павло підкреслює, що в процесі реабілітації важливо визначити мету та поступово досягати її, крок за кроком, подібно до підйому сходами. Важливо уникати виконання лише декількох однотипних вправ.

Після двох з половиною років наполегливих тренувань я досяг того етапу, коли був готовий до ортезування. Я багато досліджував, переглядав різні клініки в Європі та США. З'ясував, що у світі не існує ліків, які могли б повністю вилікувати спинний мозок. Однак я дізнався про новітню американську технологію: мова йде про імплантацію спеціального чіпа, який має на меті відновити нейронні зв'язки. Проте наразі ця технологія ще перебуває на стадії досліджень, і лише через кілька років можна буде говорити про неї більш детально, - зазначає він.

Павло зазначає, що у його ситуації комп'ютерні технології для виготовлення ортезів розробляє німецька компанія Ottobock, яка спеціалізується на ортопедичних інноваціях.

Завдяки цим пристроям можна згинати коліна, стояти та навіть пересуватися, тримаючись за поручні. Проте з'ясувалося, що в Україні немає жодного спеціаліста, який опанував цю технологію. Подібні експерти існують у США, зокрема в штаті Міннесота, де й була започаткована фізична терапія, - розповідає він.

Я усвідомлював, що це буде складно і витратно, але все ж наважився на спробу. Підходив до різних людей, шукаючи можливостей фінансової підтримки. Звернувся до ініціативи "Серце Азовсталі", яка постійно допомагає захисникам Маріуполя.

Зв'язавшись із Protez Foundation — українсько-американською організацією, яка спеціалізується на виготовленні ортезів і вважається однією з найкращих у світі, Павло вирушив до Києва. Там спеціалісти фонду надали йому консультації та погодилися допомогти. Вони покрили витрати на подорож і проживання, а організація "Серце Азовсталі" взяла на себе фінансування ортезів, які коштували близько 50 тисяч доларів. Хоча весь процес тривав чотири місяці, результати виявилися вражаючими: тепер чоловік може стояти з опорою та робити перші кроки. Без ортезів це було б неможливо.

Павло зазначає, що за актуальними нормами українського законодавства забезпечення такими ортезами має здійснюватися за рахунок держави. Однак існує серйозна проблема: відсутність кваліфікованих спеціалістів, здатних їх виготовити.

БЕЗПЕРЕШКОДНІСТЬ: ДЕКЛАРОВАНА І ФАКТИЧНА

Але не лише відсутність якісних ортезів стає на заваді активному способу життя людей, які переміщуються на колісному кріслі.

Багато з того, що зазначено в Національній стратегії щодо створення безбар'єрного середовища, вже реалізується, зокрема й у Миколаєві. Проте цього явно недостатньо. Перш за все, необхідно позбутися формального підходу – потрібні справжнє бажання, належне фінансування та контроль. Скрізь, де я буваю, я постійно підкреслюю питання доступності, проте складається враження, що більшість людей вперше чують про це. Ось свіжий приклад: мені знадобилося купити телевізор, тому я вирушив у "Комфі" та "Фокстрот". Але піднятися на другий поверх було неможливо – там відсутні як підйомники, так і ліфти, доступні для людей на інвалідних візках. Це ж великі торгові мережі, які працюють по всій Україні. Хіба їм важко встановити ліфт? В результаті я змушений був звернутися до друзів, щоб вони допомогли мені з покупкою, хоча міг би зробити це самостійно, не завдаючи зайвих незручностей іншим, - розповідає співрозмовник.

Зазначаю, що наша розмова відбувається в кав'ярні, яка не обладнана пандусом.

Хоча заклад розташований у самому серці міста, поруч знаходиться дитяче містечко, куди сім'ї приходять відпочити. Для бізнесу не є проблемою витратити кілька тисяч гривень. Головне - мати бажання. Державні органи повинні здійснювати контроль у цій сфері, зокрема ті, що відповідають за видачу дозволів на відкриття громадських закладів. Це необхідно не лише для ветеранів, а й для літніх людей та цивільних осіб. Згідно з офіційними даними, під час війни кількість осіб з інвалідністю зросла на 300 тисяч, а фактична цифра може бути ще більшою, - зазначає Павло.

Розповідає, що під час реабілітації в Києві відвідував басейн. У Миколаєві ж, за його словами, такої можливості немає: один із басейнів розташований на другому поверсі, інший (до речі, нещодавно відремонтований муніципальний) - теж не пристосований для відвідування людей з інвалідністю.

В Україні існує державна програма, що дозволяє ветеранам та учасникам бойових дій з інвалідністю отримувати щоквартальну фінансову підтримку в розмірі 1500 гривень для відвідування спортивних залів та басейнів. Це позитивна ініціатива. Я вирішив скористатися цією можливістю, але коли почав шукати у Миколаєві заклади, де можна було б витратити ці кошти, виявив, що не можу знайти жодного. Хоча спортивні зали є, проте доступ до них обмежений: деякі з них розташовані у підвалах або на другому поверсі, а потрапити туди можна лише через вузькі металеві сходи. У жодному з цих закладів немає умов для людей на інвалідних візках, не кажучи вже про наявність спеціально обладнаних туалетів, - з прикрістю зазначає ветеран.

Він також зазначає, що нещодавно в Миколаєві під відкритим небом з'явилося кілька нових спортивних майданчиків. Це, безумовно, радує, але, на жаль, і в цій ситуації є свої недоліки.

У мікрорайоні Намив розташований спортивний майданчик, де я іноді тренуюсь. Проте, щоб потрапити туди, потрібно подолати піщану ділянку, що є справжнім випробуванням для мене на інвалідному візку. На лавках відпочивають багато людей: молодь та літні особи. Проте жодного разу мені чи моїй дружині, яка допомагає, не запропонували підтримку, - ділиться своїми переживаннями Павло.

До речі, з цього приводу він провів бесіду з міськими чиновниками, які пообіцяли забезпечити належний доступ до спортивного майданчика.

А ще Павло впевнений, що наразі як на державному, так і на місцевому рівнях потрібна більш активна просвітницька діяльність у напрямі створення безбар'єрного простору. І в цих процесах мають брати участь ветерани з інвалідністю.

- Було б доцільно ввести в шкільну програму новий предмет, який навчав би учнів, що люди з обмеженими можливостями, які користуються інвалідними колясками чи протезами, мають рівні права з тими, хто пересувається на власних ногах. Це може дати надію на те, що в майбутньому, коли вони стануть дорослими і відкриватимуть свої підприємства, вони приділятимуть увагу питанням безперешкодного доступу, - зазначає ветеран.

Павло Познанський, пройшовши через важкий шлях відновлення, усвідомив, що реабілітація — це не лише прийом ліків чи прогулянки парком. У нього виникла ідея створити в Миколаєві центр нейрореабілітації, який відповідатиме американським стандартам і включатиме активну роботу над собою під чуйним керівництвом досвідчених фахівців. Сьогодні пацієнтам із травмами хребта часто не дозволяють навіть намагатися піднятися з крісла, що викликає в Павла бажання змінити цю ситуацію. Для реалізації його мрії потрібні великі фінансові вкладення, але він сподівається, що це стане реальністю.