Як зберегти Троєщину: роздуми про життя в містах під час війни.

Виживання в екстремальних умовах стало звичним явищем, навіть у суворі арктичні зими та люті морози. Цілі народи, такі як чукчі, які мешкають за Полярним колом, та ескімоси на Алясці, успішно існують без централізованого постачання тепла і електрики. Протягом багатьох поколінь вони здобули безцінний досвід, навчаючись жити в умовах, що для інших є складними, але для них – звичними. Хоча ці культури не побудували потужних цивілізацій, вони все ж таки продовжують існувати.

Зовсім інша справа, коли звичні та необхідні блага цивілізації – вода, тепло, електричне світло, туалети – раптово зникають, і тисячі людей опиняються абсолютно неготовими до життя в нових екстремальних умовах. Саме в такій ситуації сьогодні знаходяться мешканці як великих, так і малих міст України, адже в них немає жодного досвіду існування, а тим більше виживання в таких умовах. Після серії систематичних обстрілів енергетичних об'єктів з боку Росії особливу увагу привернула ситуація в київському районі Троєщина, де більше 700 багатоповерхівок залишилися без опалення на кілька днів. Проте подібна ситуація може трапитися з будь-яким іншим районом чи містом країни в будь-який момент. Великі морози ще повернуться, а запевнення Путіна про припинення обстрілів у цей час виглядають сумнівно і можуть бути порушені.

Чи варто звинувачувати когось, чи краще зосередитися на пошуку рішень - ці питання сьогодні турбують кожного з нас.

Сьогодні численні фахівці, блогери, керівники РДА та просто балакучі особи критикують київську владу, заявляючи, що "протягом чотирьох років вона нічого не робила". Вони стверджують, що було недоцільно зосереджувати виробництво тепла та електрики, від яких залежить життя половини Києва, лише на двох вкрай вразливих ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, які, як виявилося, несподівано підводять. Однак, історично у нас завжди були люди, які мають "досвід" лише з оглядкою назад. Слухати їхні закиди - це те саме, що звинувачувати українців, які були громадянами СРСР до 1991 року, у всіх помилках цього режиму.

Потужні київські теплоцентралі економічно найвигідніші -- вони можуть видавати 1800 Гкал/год та 2070 Гкал/год відповідно й паралельно (в одному виробничому циклі) генерувати електроенергію: одна -- 700 МВт, інша -- 750 МВт. Так звані районні котельні, яких у Києві 12, видають лише близько 80 Гкал/год кожна, а півтори сотні менших, локальних котелень -- іще менше. Отже, казати, що в Києві не було розподіленої генерації, як це роблять зараз окремі віцепрем'єр-міністри, -- це просто незнання матчастини.

Питання може полягати лише в тому, якою мірою система теплопостачання об'єднана, як, приміром об'єднана система водопостачання столиці. Й тут треба сказати, що Троєщині не пощастило, бо вона вся грілася від найближчої ТЕЦ-6. Звинувачувати когось у цьому також неправильно -- в умовах того, мирного, часу це було абсолютно логічно й економічно доцільно, настільки доцільно, що дешевше було гнати теплоносій по трубах на інший берег Дніпра, на Оболонь і Поділ, аніж будувати там іще одну ТЕЦ.

Однак перш ніж перейти до проблеми Троєщини, слід чітко розмежувати відповідальність у поточній ситуації. Історично склалося так (і закріплено законодавчо), що міська влада має опікуватися системами життєзабезпечення міста, які перебувають у комунальній власності та надають населенню житлово-комунальні послуги. Центральна влада відповідає за постачання електроенергії та безпеку столиці -- саме для цього створено КМВА. Раніше ми детально описували, як підготувалася до зимових атак столична влада, а як -- центральна, тож на цьому не зупинятимемося. Варто лише зазначити, що місто закупило й понад тисячу резервних генераторів, й 69 мобільних котелень, й багато чого іншого, натомість центральна влада, Міненерго та "Укренерго", побудували укриття лише для половини високовольтних трансформаторів енергетичної системи України. Щодо захисту критичних інфраструктурних об'єктів столиці від ракет і "шахедів", то центральна влада, вочевидь, не впоралась із цим завданням.

Чи могло місто підготуватися краще? Звісно, краще можна завжди, але не в цьому випадку. За чотири роки теоретично можна було б побудувати ще одне джерело теплогенерації, умовну "ТЕЦ-7", окремо для Троєщини, але навіщо тоді ТЕЦ-6? І чи не розбомбить її ворог так само, як інші ТЕЦ?

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що вся система життєзабезпечення та інфраструктура міст потребують кардинального переосмислення для досягнення стійкості в умовах воєнного часу. Безсумнівно, що країна ще тривалий час залишатиметься в обставинах, що нагадують воєнний стан.

Таким чином, викладене вище свідчить про те, що події на Троєщині – це не просто випадковий інцидент, а результат загального стану інфраструктури життєзабезпечення Києва.

З метою забезпечення справедливості варто окреслити й позицію держави — проте без ілюзій. У контексті війни центральна влада насправді не зосереджується на окремих районах чи містах, а орієнтується на енергетичну систему в цілому. Її основна мета — зберегти контроль, уникнути колапсу в генерації та запобігти повному блекауту в країні.

Суть проблеми полягає в тому, що ця логіка вступила у війну вже з серйозними недоліками. Корупційні скандали, роки експериментів з кадрами, ручне управління енергетичним сектором, політичні призначення та постійне виснаження ресурсів перетворили систему на формально централізовану, але насправді вразливу. Те, що в умовах мирного життя ще можна було виправити, під час війни почало руйнуватися миттєво.

Внаслідок цього, держава намагається управляти тим, що вже давно втратило свою стабільність. Централізована система, що повинна була слугувати опорою, перетворилася на джерело вразливості. І коли черговий удар призводить до виходу з ладу важливого об'єкта, місцеві аварії миттєво перетворюються на серйозну гуманітарну кризу.

Троєщина – це не просто випадковий епізод або помилка окремої особи. Це свідчення того, як корупція та слабке управління в системі життєзабезпечення призводять до катастрофічних наслідків під час війни, до якої ця система виявилася абсолютно не готовою.

По-перше, і це може здатися парадоксальним, проблема -- не інженерна, не технічна й не бюрократична. Це питання відповідальності влади та чесності її комунікації з людьми.

Під час підготовки цього матеріалу я випадково натрапив на заяву мера Києва Віталія Кличка, зроблену 1 грудня 2022 року. Він тоді відкрито попереджав: "Якщо Росія вразить певні об'єкти критичної інфраструктури, Київ може залишитися без опалення до весни, і відновити їх роботу протягом доби буде неможливо". Також він закликав мешканців столиці, за можливості, налагоджувати контакти з друзями або родичами, які мають приватні будинки, щоб у разі найгіршого розвитку подій була можливість виїхати.

Отже, ще в період першої зимової війни місцева адміністрація адекватно оцінювала загрози та не приховувала, що держава може не впоратися з наслідками масштабних атак. У той же час центральна влада, зокрема НАК "Нафтогаз" і уряд, зосередила свої зусилля в основному на забезпеченні газом для проходження опалювального сезону. Чи здогадуєтеся, чому це стало пріоритетом? Справа в тому, що в управлінській логіці це виглядало набагато простіше і зрозуміліше, ніж відкрито обговорювати з громадянами можливі сценарії розвитку подій.

Сценарії повинні були бути озвучені беззаперечно. Не в м'яких формулюваннях, а прямо і без ілюзій: у випадку серйозного ураження критичної інфраструктури держава не зможе гарантувати теплом всіх громадян, і для деяких людей виїзд стане не панічним кроком, а раціональним вибором. Такої відвертої розмови з суспільством не відбулося. Її замінили оптимістичні заяви про готовність і звіти про "успішне проходження сезону".

Протягом тривалого періоду ситуацію пом'якшував ще один фактор — кілька останніх зим в Україні виявилися досить теплими. Це створювало ілюзію, що система функціонує належним чином. Але насправді вона витримувала навантаження не завдяки своїй міцності, а через сприятливі погодні умови. Проблеми залишалися невирішеними, приховані під покровом м'яких зим, а не усунуті внаслідок управлінських дій.

Варто було вдарити справжнім морозам -- і вся ця конструкція, не розрахована на "мінус кілька градусів", почала сипатися. Те, що роками відкладали й не проговорювали, в умовах війни та холоду перетворилося з абстрактного ризику на реальну загрозу для мільйонів людей.

По-друге, роботи з відновлення системи теплопостачання в Троєщині здійснюються безперервно. Якимось дивом, 28 січня вдалося повернути тепло в 98 будинків, але ще 639 залишалися без нього. За станом на 30 січня, без тепла залишалося всього 253 багатоповерхівки. Чи вдасться відновити теплопостачання у цих будинках, наразі ніхто не може сказати напевно. Мобільних котелень та інших установок, які виробляють тепло, недостатньо для обслуговування 700 багатоповерхівок Троєщини та Деснянського району.

Тому єдиним дієвим способом обігріву будинків і квартир є електроприлади. Хоч як це ризиковано, бо невідомо, чи витримають трансформатори на вході до будинків і автомати на квартири. Отже, КМУ, "Укренерго", влада Києва, ДСНС та інші служби мають зробити все можливе й неможливе, щоби забезпечити Троєщину цілодобовим електропостачанням. А також підтримкою зовнішніх і будинкових мереж.

На це треба кинути всі резервні потужності "Укренерго", задіяти тисячі генераторів, які є в розпорядженні влади та, за можливості, бізнесу.

По-третє, місцева адміністрація повинна дійти до кожного громадянина, аби ніхто не залишився без уваги і підтримки. Це не є перебільшенням. Цієї зими в Києві стався трагічний інцидент, коли літня жінка померла від холоду у своїй квартирі після відключення опалення. Вона не була у лікарні, не жила на вулиці і не зникла з поля зору — просто опинилася наодинці в холодному приміщенні, без тепла і допомоги.

Офіційно літні люди, які живуть на самоті, числяться на соціальному обліку. Проте війна давно зруйнувала цю ілюзію стабільності. У багатьох випадках їхні родичі зараз служать на фронті, перебувають за кордоном або мешкають в інших містах. Є також ті, хто ніколи не звертався по допомогу і не вважається "проблемними" у звітах, але насправді опиняється наодинці з холодом.

Смерть цієї жінки не є просто "нещасним випадком" чи наслідком капризів погоди. Це результат бездіяльності місцевої влади, яка не змогла дістатися до конкретної квартири в потрібний час. Тому в подібних ситуаціях важливо зосередитися не на цифрах і статистичних даних, а на проведенні поквартирних перевірок, забезпеченні реального контакту з мешканцями та взятті під контроль кожного будинку і квартири, де існує потенційна небезпека.

У контексті війни та холодів питання виживання стає не просто теоретичною соціальною концепцією. Це реальні двері, за якими може опинитися особа, що вже втратила сили навіть для того, щоб зателефонувати чи звернутися по допомогу.

Четверте. Місцева та районна адміністрація повинні були готуватися до подібних ситуацій не в умовах термінової реакції, а планомірно та заздалегідь. У зв'язку з цим виникає закономірне запитання: чому за чотири роки війни навчальні заклади та дитячі садки, розташовані в кожному кварталі, так і не перетворилися на справжні центри тимчасового укриття для населення?

Ці споруди створені саме для таких цілей: просторі кімнати, санвузли, кухонні зони, спальні блоки, а також можливості для ночівлі. Проте вони повинні бути належним чином підготовлені — забезпечені автономними системами живлення, генераторами, запасами води та елементарною логістикою. Це не завдання для ДСНС чи волонтерських організацій; це безпосередня відповідальність місцевої адміністрації.

Особливо дивно виглядають фотографії "пунктів незламності" у наметах ДСНС на подвір'ях, де на задньому плані стоїть школа або дитячий садок, які не можуть прийняти людей на ніч. У такій картинці є щось символічно хибне: держава демонструє героїзм у наметі, тоді як стаціонарна інфраструктура поруч виявляється "непридатною до використання".

Саме місцеві органи влади повинні були з першого року війни не лише реагувати на кризові ситуації, а й активно порушувати перед центральною владою питання, пов'язані з ресурсами: генераторами, фінансуванням та змінами в нормативних актах. Це потрібно було робити не в той момент, коли вже настали морози, а значно раніше — вивчаючи проблеми, розробляючи плани дій та домагуючись необхідних рішень.

Використання шкіл та дитячих садків як тимчасового притулку – це не новаторська концепція і не надзвичайна міра. Це основа стійкості міста в умовах війни. Коли в холодну пору року люди знаходять тепло в наметах, а поряд з ними стоять незаймані, але холодні будівлі, проблема полягає не лише у війні, а й у рівні місцевого управління.

Троєщина в наш час — це не лише певний район або частина Києва. Це своєрідне відображення стану українських міст у період війни. Міста, створені для мирного існування, нині змушені пристосовуватися до викликів, які виявилися несподіваними та жорстокими.

Якщо після цього уряд і місцеві органи влади продовжать вдаватися до термінових заходів, використовуючи намети та інші короткочасні рішення, нова "драма Троєщини" стане неминучою. Адже війна не завершується з приходом тепла, а зима не терпить ілюзій.

Саме зараз влада всіх рівнів має перейти від реакції до планування, від оптимістичних заяв -- до неприємної, але чесної розмови з людьми. Інакше міфічна київська Троя так і залишиться містом, яке обороняли символами і яке не витримало зими та підступності ворога.