"Ми шукали укриття біля залишків тварин від ворожих обстрілів," - зазначив військовий та заступник голови Ямницької територіальної громади Микола Зелінський.

Евакуйовував поранених і загиблих побратимів із поля бою. На фронті боявся мишей

Микола Зелінський розпочав свою активну участь у громадсько-політичному житті майже два десятиліття тому. Перед початком повномасштабної війни він двічі обирався до Івано-Франківської обласної ради, очолював Тисменицьку районну державну адміністрацію, увійшов до Книги рекордів України завдяки створенню "Найбільшого Великоднього кошика", став депутатом сільської ради та зайняв посаду заступника голови Ямницької територіальної громади.

У лютому 2022-го першими на фронт із цієї громади вирушили десятки учасників АТО, і Зелінський допомагав їм зі спорядженням. Як він розповів Укрінформу, думка стати на захист країни з'явилася вже тоді, але отримав завдання готуватись до зустрічі переселенців і поринув у цю роботу.

Бойова історія старшого солдата з позивним "Джміль" стартувала в квітні 2022 року, після терористичної атаки росіян на залізничний вокзал у Краматорську.

"Перед війною він лише тримав гвинтівку в тирі."

Микола Зелінський згадує: "Я вирушив до військкомату після того, як дізнався про події в Бучі та Ірпені. Після цього мені зателефонував голова громади і повідомив, що прибувають переселенці, і потрібно знайти для них притулок. Я відповів, що наразі перебуваю на обліку. У військкоматі тоді ніхто не знав, як мене вивести зі спецобліку, і говорили, що це може зайняти певний час. Тому я залишився тут."

Ми зустрічаємося з заступником голови громади в його робочому кабінеті в Ямниці. Як зазначає Зелінський, саме тут знаходяться його найцінніші артефакти: берет військовослужбовця Сухопутних військ ЗСУ та малюнки його дітей — дві долоньки, виконані в синьо-жовтих кольорах. Микола Зелінський зберігав ці малюнки під бронежилетом протягом майже року, поки перебував на фронті.

Запит на мобілізацію Зелінського до 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців надійшов досить швидко. З Франківська на фронт вирушали шестеро бійців. Він попросив своїх близьких не приходити на вокзал, адже прощання вдома були настільки емоційними, що серце стискалося від болю. За кілька днів у селі Новоселидівці Курахівської громади на Донеччині солдат Зелінський знайомився з технічними характеристиками зброї, яку вперше тримав у руках.

До того моменту я лише тримав гвинтівку в тирі. Проте усвідомлював, що наша бригада захищала Вугледар, і хлопці завдали значних втрат ворогу: не раз ворог втрачав колони техніки, а живої сили ми знищили чимало. Окрім вміння користуватися зброєю, ми активно готувалися до фізичних навантажень: бігали на великі дистанції, виконували відтискання та підтягування. На той час мені було 44 роки. Ми пересувалися ярами та полями, долаючи завали й перешкоди з додатковим вантажем. При своїй вазі 56 кг я ніс ще близько 20 кг ноші і старався не відставати. Мені було б соромно не зробити те, що робили мої товариші. Всі усвідомлювали: як ти проявиш себе під час підготовки, такий результат очікуватимуть від тебе в бою, - ділиться Зелінський.

Заявляє, що на свій перший бій не довелося чекати занадто довго. Разом із товаришами він обороняв село Павлівка, розташоване неподалік Вугледару.

"НАЙГОЛОВНІШИМ ЗАВДАННЯМ БУЛО ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТІЛ ЮНАЦТВА ДЛЯ ЇХНЬОГО ПОХОРОНУ."

У Ямницькій громаді розташоване село Павлівка, поруч з яким я провів усе своє життя. Саме там я опинився на чотири дні жахіть війни. Це були моменти, коли я зрозумів, що таке справжня війна, смерть, порох і страх. Мені довелося виконувати багато таких завдань, про які я навіть не уявляв, що зможу їх здійснити, - ділиться своїми враженнями.

Він каже, що після того бою не міг розмовляти майже три доби. Пережив контузію, перші втрати побратимів.

Ми перетинали територію з фермами. Я натрапив на велику кількість мертвих тварин. Здається, коли в Павлівці почалися перші бої, люди не встигли звільнити корів. Їхні тіла вже розкладалися, місцями ще залишалася шкіра, а повітря наповнювалося жахливим смородом. Я йшов разом з пораненим медиком. Російський дрон виявив нас, і ворог почав обстріл з різних видів озброєння. Все навколо вибухало. Ми дісталися до першої напівзруйнованої ферми та заховалися біля останків тварин. Це й врятувало нас. Що було найбільш складним у той момент? Виносити тіла хлопців для поховання. Я усвідомлював, що десь їх чекають матері та дружини, і хотів допомогти, щоб мої побратими змогли завершити свій шлях вдома.

Осінь і зима теж застали його в окопах. Страшенне болото, холод і пронизливий степовий вітер солдату Зелінському було легше пережити, ніж життя з гризунами. Вони докучали нестерпно.

- Я розумів, що ми прийшли на їхню територію, бо це - степ, але що їх може бути настільки багато... Якщо ти задрімав у бліндажі, не сховав кінцівки і не закутався, то миші могли вкусити за пальці, вуха, ніс. Я їх не боявся, але була страшенна відраза. Коли у бліндажі стихало і миші переставали бігати, це означало, що прийшов щур. Коли я вперше його побачив, - а він розміром із кота, - то не втримався, закричав... Пам'ятаю, після того випадку просив у командира відправити мене на іншу позицію. Він спершу не розумів моє прохання, а потім збагнув. "Ти боїшся мишей?" - запитав. Сказав, бери приклад із "Ксени" (військова Оксана Рубаняк, - ред.), яка у свої 19 років їх не боїться, а ти, мовляв, хлопець дорослий... То трохи з мене тоді сміялись. Але я у ті дні багато думав про дітей, про повернення до рідних, до роботи. І це мене зігрівало і підтримувало, - пригадує Микола Зелінський.

Він показує свій талісман - іграшку-джмелика. Каже, це - дарунок, який отримав у окопах від своїх колег з Ямниці, коли ті довідались про позивний Зелінського.

"МИ ПОВИННІ ТРИМАТИСЬ, "ДЖМІЛЬ"!"

Мої побратими обрали для мене кілька варіантів позивних. Спочатку це був "Депутат", але згодом зупинилися на "Джміль". Я виконував роль навідника кулемета, але командир часто доручав мені завдання, пов'язані з пересуванням по місцевості. Я, подібно до джмеля, облітав стежки, щоб безпечно провести військових від нашого пункту до зони бойових дій. Крім того, потрібно було доставити їм воду, боєприпаси та інші важливі речі. Пройти туди "по-білому" було неможливо. Автомобілі не могли проїхати, оскільки ворог раптово знищував їх. Переміщатися можна було лише вночі, невеликими групами. Так я здобув досвід провідника евакуаційних груп, - згадує Микола Зелінський.

Він розповідає, що в одному напрямку супроводжував групу солдатів, які разом із ним несли все необхідне для ведення бою, а на поверненні допомагав евакуювати поранених.

- Я ще вчора вечеряв із побратимом, а наступного дня виносив його з поля бою. "Ріо" стікав кров'ю. Він прожив лише півдороги. Тоді ми не змогли його врятувати... Виносили вже мертвим... Мені не раз снились наші хлопці, які загинули. І "Ріо", і "Берет". Уві сні ми не розмовляли, вони мені просто усміхались, - додає солдат.

Відзначається, що цей маршрут "смерті та життя", що простягається на приблизно шість кілометрів в один бік, йому доводилося проходити кілька разів на день. Особистий рекорд Зелінського становить чотири виходи за ніч під час ворожих обстрілів та атак дронів.

- Коли я чув вихід снаряду, то розумів, де нам падати, де призупинитись, а коли пришвидшити крок, щоб не потрапити у приціл снайперів, - додає.

У лютому 2023 року був бій під Вугледаром, у якому він отримав три контузії і травму голови.

Там, у ті важкі миті, мої товариші не раз допомагали мені повернутися до реальності. Я відчував, як думки про прощання з життям стають дедалі нав'язливішими. Поряд зі мною був "Мультик", батько чотирьох дітей, який завжди вигукував: "Ми маємо триматися, "Джміль"! Я вірю, ми вийдемо з цього!" Я молився і намагався витримати, як тільки міг. Потім він сказав: "У мене дружина чекає п'яту дитину. Ти повинен стати її хрещеним батьком. Ти чуєш?" Його слова, сказані в окопі під обстрілом "Градів", наче наповнили мене новою енергією... Тоді нас було дев'ятеро, з них шестеро з пораненнями та контузіями, і ми трималися один за одного, як за останній шанс на порятунок. А згодом на світ з'явилася Ніколь — справжнє диво, що приносить життя і надію. Нещодавно моїй похресниці виповнилося два роки, - усміхається Микола Зелінський.

Після цього зіткнення він провів приблизно чотири місяці в лікарнях через двосторонню пневмонію та ряд супутніх захворювань.

"Я ЗНОВУ ТУТ, АЛЕ МОЇ ДУМКИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА ФРОНТІ"

Запитую Миколу Зелінського, чи не відчуває він жалю щодо свого вибору вирушити на фронт. Адже у нього була можливість скористатися бронею, яка забезпечувала б йому захист від призову.

Так, я міг би уникнути участі у війні. Проте там я багато переосмислив і здобув безцінний досвід як у житті, так і в бойових умовах. Це стало для мене важливим прикладом, перш за все, для моїх дітей. У мене двоє: донька, якій 13 років, і син, якому 16. Для Максима, зважаючи на непрості підліткові роки, цей приклад особливо важливий. Діти добре навчаються, і я прагну показати їм, як необхідно любити нашу маленьку батьківщину, дім, Україну, пісню, мову — все те безцінне багатство, яке не завжди можна відчути на дотик, але яке робить наше серце живим.

- Після лікування ви повернулись додому. Як змінилась Ямницька громада?

Знаєте, я фізично повернувся, але мої думки досі залишаються на фронті. Мабуть, ми будемо там до кінця наших днів. Іноді мені важко стриматись від бажання знову бути з хлопцями. Моє лікування перетворилося на реабілітацію, яка, в свою чергу, знову вимагала лікування. Травми голови та супутні недуги дали про себе знати. Люди кажуть, що мені пощастило, адже я зберіг руки і ноги. Але, на жаль, лікарі винесли висновок про мою непридатність до військової служби.

Як змінилася громада? Безсумнівно, ми спостерігаємо зменшення населення, особливо чоловіків. Проте бізнесова активність зросла. До нас переїжджають підприємства з прифронтових зон. Колись тут функціонував великий хімічний завод, який зазнав краху на початку 1990-х, і тепер ми маємо вільні площі для релокації бізнесу. Плануємо облаштувати під'їзну дорогу до цих територій. Наша громада активно підтримує фронт, але це стає дедалі важче. Якщо на початку війни багато людей відгукувались на заклики про допомогу військовим, то зараз їх кількість зменшується. Ми залучаємо бюджетні кошти та використовуємо власні ресурси, щоб відправляти більше дронів і засобів електронної боротьби.

- Знаю, ви координуєте в громаді роботу ветеранської політики, де є вже багато програм. Чи достатньо їх для ветеранів?

Ми ще не навчилися так шанувати живих, як це робимо з мертвими. Невірно недооцінювати подвиг ветеранів і те, що вони зробили. Я намагаюся зустрічатися з кожним, хто повертається з фронту, адже важливо слухати їхній біль і потреби. Зараз існує безліч програм, і ветеранам слід роз’яснювати їхні пільги та можливості допомоги. Незважаючи на труднощі, я намагаюся простягнути руку підтримки кожному, навіть коли іноді хочеться опустити її від безсилля. Вірю, що до кожного, хто повертається з війни, потрібно підходити індивідуально, і повага з боку суспільства має бути більшою. На жаль, іноді військові чують: "Він просто відсидівся в штабі" — це дуже важко для них. Багато з них намагаються заглушити свої переживання алкоголем, що призводить до ще серйозніших проблем.

Можливо, їм потрібне працевлаштування?

- Ми відчуваємо кадровий голод. У комунальному підприємстві не вистачає профільних спеціалістів та чоловічих рук. Складно знайти людей, які б могли косити, різати, копати. Немає тих, хто може щоденно займатись благоустроєм у громаді. Є ще робота на інших підприємствах, де платять непогану зарплату.

- То як безболісно повернути ветеранів до мирного життя? Якими є ваші поради?

У цьому процесі важливими є не лише громада, але й родина та церква. Я спостерігаю, як наші священнослужителі активно підтримують ветеранів війни, а також родини загиблих і зниклих безвісти. Щодо моїх рекомендацій, я намагаюся працювати на благо людей і радіти досягненням своїх дітей. Наприклад, я колись телефонував доньці, щоб дізнатися про результати контрольної роботи. А Даринка поділилася зі мною радісною новиною, що отримала найбільшу кількість прихованих "валентинок". І це так вразило мене, ніби ці "валентинки" додали мені крила. Ці маленькі успіхи моїх дітей стали для мене найціннішими моментами, які підживлюють мою віру у величезну перемогу.