"Брудівники" — термін, що спочатку був застосований Рузвельтом, згодом став символом визнання заслуг для детективів.

Історія американської розслідувательскої журналістики починається у 1893 році, коли видавець Семюель Сідні Макклюр заснував журнал, розрахований на масову аудиторію.

14 квітня 1906 року американський президент Теодор Рузвельт в промові перед сенаторами несподівано згадав англійського письменника початку XVII сторіччя Джона Баньяна і його поему "Подорож Пілігріма в Небесну Країну". Той її фрагмент, в якому йдеться про людину, що розгрібає бруд на підлозі, та відмовляється обміняти свої граблі навіть на царство небесне.

"Ми не повинні відвертатися від поганого і низького, - з притаманним йому пафосом заявив Рузвельт, - але людина, яка займається лише розгрібанням бруду, стає не помічником суспільства і союзником добра, а посіпакою могутніх сил зла".

Рузвельт славився не лише своєю риторикою, а й умінням вільно інтерпретувати цитати - варто лише згадати, як він трактував слова самого Данте. Проте прізвисько "розгрібачі бруду" закріпилося за американською пресою того часу і цілим поколінням журналістів, які сьогодні вважаються "батьками-засновниками" розслідувальної журналістики.

Цікаво, що президент не відразу охрестив їх "посіпаками зла", а зробив це лише тоді, коли "розгрібачі бруду" почали перешкоджати його власним справам. Раніше Рузвельт із задоволенням користувався медійними викриттями для досягнення своїх цілей.

Історію "розгрібачів бруду" зазвичай починають з 1893 року, коли видавець Семюель Сідні Макклюр заснував журнал, розрахований на масову аудиторію - він так і називався "Журнал Макклюра" (або скорочено "Макклюрз").

Він розпочав з того, що призначив на свій журнал шокуюче низьку ціну - всього 15 центів. Це навіть не покривало витрат на його виробництво. Видавець сподівався компенсувати втрати за рахунок реклами, адже число читачів зросло в декілька разів. Цей крок, до речі, змусив і конкурентів знизити свої ціни: наприклад, "Космополітен" незабаром почали продавати за 12,5 центів.

Обкладинка журналу Макклюра. Джерело ілюстрації: Вікіпедія

Макклюр не обмежувався лише маніпуляціями з цінами. Він прагнув залучити й утримати увагу своїх читачів, використовуючи всі можливі засоби того часу. Серед них була значна кількість ілюстрацій, зокрема фотографій, які, ймовірно, були одними з найменш агресивних методів.

Інноваційним підходом стало винагорода кореспондентів не за обсяг написаного матеріалу, а за його якість – за здатність отримати і точно передати факти. Макклюр активно шукав талановитих авторів. Наприклад, свою майбутню "зірку", Іду Тарбелл, він знайшов в Парижі, куди вона вирушила, аби написати книгу про внесок жінок у революційні події.

Публікації Тарбелл про Наполеона та Лінкольна надихнули Макклюра на створення циклу статей, присвячених формуванню великих американських корпорацій. Він сподівався, що вивчення їхньої історії допоможе змінити упереджене ставлення деяких американців до цих підприємств. Оскільки батько Тарбелл мав досвід у нафтовій індустрії (хоча згодом його бізнес зазнав краху), Макклюр вирішив, що найкращим об'єктом для дослідження стане "Стандард Ойл" Джона Рокфеллера.

У компанії відразу виникли підозри, тому вирішили на перемовини з видавцем залучити самого Марка Твена. Йому запропонували, щоб Тарбелл отримала інформацію "з перших уст" безпосередньо від віце-президента корпорації Генрі Роджерса. Макклюр дав свою згоду. Але журналістка не зупинилася лише на розмові з ним.

Замість запланованих трьох статей, Тарбелл написала цілих дев'ятнадцять. Кожна з них справляла враження, подібне до землетрусу. Це було справжнє викриття: репутація Джона Рокфеллера отримала удар, від якого він і його нащадки досі не можуть прийти до тями. Не випадково статті, а згодом і книга, що базувалася на них, стали класичними зразками розслідувальної журналістики.

Усі намагання "Стандард Ойл" хоч трохи очистити свою репутацію (керівництво компанії не сумнівалося в тому, що їхні дії були неоднозначними) виявилися безрезультатними. Проти корпорації почалися численні судові розгляди, які зрештою призвели до рішення Верховного суду про розподіл "Стандард Ойл" на 33 окремі компанії.

Однак Тарбелл у "Макклюрз" не була єдиною. Рей Стеннард Бейкер також висвітлював проблеми корупції в профспілках, махінації вугільних компаній і зловживання на залізниці. Лінкольн Стеффенс, давній знайомий Рузвельта, який супроводжував його під час рейдів, коли той очолював поліцію Нью-Йорка, став автором циклу "Ганьба міст". У цій серії статей він розкривав корупційні схеми та фальсифікації виборів у різних містах, зокрема в Сент-Луїсі, Міннеаполісі, Піттсбурзі та Філадельфії. Пізніше він заглибився в питання федеральної політики...

Враження від цих матеріалів було надзвичайно сильним. Колишній президент Гровер Клівленд навіть запросив Стеффенса до себе в гості і зізнався, що не може осягнути написане ним... хоча усвідомлює, що це дійсно правда.

Викриття перетворили журнал "Макклюрз" на одне з найулюбленіших американських видань. Конкуренти, звичайно ж, швидко зорієнтувалися та не залишилися осторонь, активно займаючись викриттям корупції. Наприклад, "Емпорія газетт" та "Кольєрз" зосередили увагу на фармацевтичній галузі, в результаті чого Семюель Адамс виявив, що деякі препарати не виконують своїх лікувальних функцій або ж містять наркотичні складові.

В "Еврібодіз" Чарльз Едвард Расселл почав розслідувати діяльність М'ясного тресту. Саме в цей час з'явився роман Ептона Сінклера "Джунглі", написаний на замовлення "Епіл ту різон". Мовчати було вже неможливо. Президент змушений був інціювати розслідування, а Конгрес в рекордні терміни ухвалив закони про чистоту продуктів та ліків та про інспекцію м'яса.

Справді, коли Расселл висловив бажання створити серію викривальних статей про корупційні схеми в Сенаті, редакція "Еврібодіз" не наважилася дати йому зелене світло. Натомість це зробив Левід Грехем Філіпс у "Космполітені", який на той момент також вважався одним з лідерів у сфері розслідувальної журналістики.

Тут Рузвельт втратив терпіння — в цей момент він активно вів переговори з сенаторами щодо ухвалення законів, що мали на меті вирішення тих самих проблем, про які йшлося у публікаціях "розгрібачів". Саме тому він згадав про Баньяна і став ініціатором образливого прізвиська.

Журналісти справді були вражені - президент особисто запевняв Стеффенса, що "не мав на увазі його". А той змушений був нагадати Рузвельту, що статті Філіпса, в кінцевому підсумку, сприяли реалізації президентських амбіцій.

Однак саме після виступу 1906 року "розгрібачі" почали втрачати свою популярність серед аудиторії. Це не означає, що вони перестали писати. Після конфлікту з Маккллюром, співробітники його видання спробували заснувати власне. З-під пера Тарбелл з'явилося розслідування про тарифи, а Расселл описував "темну сторону" діяльності церкви Трініті та умови праці в'язнів на фермах Джорджії...

Лише країна зазнала змін. Журналісти дійсно сприяли Рузвельту в реалізації його "прогресивної" програми. Проте в 1908 році він залишив свою посаду. Його наступник, Вільям Тафт, мав зовсім інший підхід до преси. Виборців вдалося переконати, що трести вже отримали те, що заслуговують, і в них виникли нові пріоритети. А "жертви" розслідувальних статей змобілізували свої сили та розпочали контрнаступ.

Проте для майбутніх поколінь журналістів "розгрібачі бруду" перетворилися на легендарні постаті, приклад для наслідування. Ті, хто продовжує їхню діяльність, нині сприймають ярлик, вигаданий Рузвельтом, як знак визнання їхніх досягнень чи навіть як форму нагороди. Справді, піддати сумнівам цей ярлик значно складніше, ніж будь-яку конкретну журналістську премію.