Панамський канал — це неймовірні фінансові потоки. Хто стоїть за цими коштами і чому між США та Китаєм виникла напруга?

Новий державний секретар США Марко Рубіо відправляється у свою першу закордонну поїздку до Панами з моменту призначення на цю посаду. Ця подорож відбувається на фоні напружених відносин між двома країнами. Фокус досліджує, чому Панамський канал має таке велике значення для Сполучених Штатів.

У своїй інавгураційній промові Дональд Трамп згадав про бажання повернути у власність США Панамський канал. Наступного дня уряд Панами звернувся до Ради Безпеки ООН зі скаргою. А вже 23 січня в американському сенаті зареєстрували проект резолюції, яка виглядає як ультиматум.

Панамський канал - це штучно створений людьми водний шлях (відкритий у 1914 році), який з'єднує Атлантичний та Тихий океани, проторюючи водний шлях майже 14 тисячам суден, які щороку перевозять вантажі з одного океану в інший, не оминаючи для цього Південну Америку. Таким чином вони скорочують свій шлях на 15 тисяч кілометрів.

Через Панамський канал щороку проходить близько 5-6% світового обсягу торгівлі, що робить водну артерію одним із найважливіших транспортних коридорів у світі -- на рівні із Суецьким каналом, який теж суттєво скорочує логістичне плече для своїх користувачів.

Приблизно 66% суден, що скористуються його інфраструктурою, плавають під американським прапором. Обсяги товарів, які транспортуються через канал, складають 40% від загального обсягу контейнерних перевезень у США. Саме тому Панамський канал є надзвичайно важливим для американської економіки. Дональд Трамп вперше висловив думку про необхідність повернення контролю над Панамським каналом ще в 2011 році, коли був бізнесменом.

Канал щороку приносить Панамі дохід розміром $5 млрд (4% її ВВП). Але для панамців канал -- це не просто комплекс інженерних споруд та підприємств, який є основним джерелом надходжень до їх державної казни (понад 23% дохідної частини бюджету). У 1994 році Панамський канал було визнано одним із семи сучасних чудес світу. Він давно перетворився зі звичайного об'єкта інфраструктури на предмет національної гордості та навіть ідентичності.

Саме будівництво Каналу крізь Центральноамериканський перешийок на початку XX століття дало поштовх державній незалежності Панами. Будівництво було неймовірно складним. Нерівність місцевості змушувала зводити десятки шлюзів, через які проходять кораблі, долаючи перешийок. За понад десять років спорудження каналу в джунглях Центральної Америки від хвороб та виробничих травм загинули тисячі робітників - переважно гастарбайтери із довколишніх держав регіону.

Панамський канал урочисто відкрили під час Першої світової війни. Завершальний вибух було здійснено натисканням кнопки президентом США Вудро Вілсоном прямо в Білому Домі, при цьому сигнал до детонатора передавали через телеграфні лінії.

Для Сполучених Штатів будівництво Панамського каналу стало символом мирного розвитку та процвітання країни на світовій арені, в той час як Європа переживала жахи самознищувальної війни. Панамці отримали унікальну можливість стати частиною величезного інфраструктурного проекту, реалізованого технологічно розвиненою державою. Контроль над каналом залишався в руках Вашингтона, який також ввів свої війська на сусідню територію, забезпечуючи водночас суверенітет новоствореної Панами.

Важливість цієї артерії підкреслює те, що перший закордонний візит в історії президент США (тоді ним був Теодор Рузвельт) здійснив саме до Панами, щоб особисто оглянути будівництво каналу.

Ситуація кардинально змінилася в 1960-х роках. У цей період хвиля антиколоніальних рухів досягла Панами. Суецький канал був переданий під контроль Єгипту, а численні держави Африки та Азії здобули незалежність від своїх колишніх колонізаторів. Ці події відбувалися на фоні Холодної війни, з активною підтримкою з боку Кремля. Молоді активісти проникли на територію, що перебувала під контролем американських військ, з наміром підняти там прапор Панами. Це призвело до зіткнень, внаслідок яких загинули кілька американських солдатів і десятки протестувальників. Відтепер питання юрисдикції Панамського каналу стало неможливим для ігнорування.

Для Вашингтона це питання стало справжнім викликом. Застосування сили було неможливим з огляду на міжнародний імідж (відразу виникали паралелі з діями Москви в подібних обставинах у Східній Європі). Проте жоден президент не наважувався просто віддати стратегічно важливий для США канал.

Панамський канал залишається ключовим транспортним шляхом не лише для зовнішньоекономічної активності США, а й для їх внутрішніх комерційних зв'язків, адже він забезпечує з'єднання східного та західного узбережжя. Із середини XIX століття штат Каліфорнія, який був освоєний раніше за багато регіонів Середнього Заходу, мав морське сполучення з Нью-Йорком через маршрут, що проходив повз мис Горн, на самому півдні американського континенту, поряд з Антарктидою. Жодні зміни, пов'язані з будівництвом трансконтинентальних залізниць чи стрімким розвитком цивільної авіації в середині XX століття, не змогли істотно вплинути на ситуацію в сфері перевезення товарів.

Зрештою, Джиммі Картер вирішив зайнятися цією геополітичною "гарячою картою". Він уклав складний договір, згідно з яким остаточний контроль над Панамським каналом переходив до Панами лише в 1999 році. Таким чином, Картер переніс іміджеві ризики на свого наступника, який з’явився через чверть століття — ним став ще один представник Демократичної партії, Білл Клінтон.

Важко оминути факт військового вторгнення США у Панаму через десятиліття після підписання договору. Тоді за наказом вже президента Джорджа Буша-старшого американські збройні сили заарештували панамського президента військового диктатора Мануеля Нор'єгу - за сприяння наркотрафіку до США. Але на договір це жодним чином не вплинуло - у 1999 році Панама повністю перебрала контроль за каналом.

Інфраструктура увійшла під юрисдикцію уряду Панами. Проте в технічному сенсі все залишилося в руках транснаціональних корпорацій (ТНК) - лише один із п'яти портів, які формують логістичну структуру каналу, належить панамській компанії. Решта зареєстровані в США, Сінгапурі, Тайвані та Гонконзі. Ось тут i розпочинається найцікавіша iсторiя.

У 1997 році до складу КНР увійшов Гонконг (ще один відкладений договір. Цього разу постаралася Маргарет Тетчер). Але місто залишало за собою право на самоврядування, що робило його таким собі західним анклавом у складі КНР і водночас популярним офшором для багатьох ТНК, що вели справи на Тихоокеанському басейні. Проте з приходом до влади Сі Цзіньпіня у Пекіні вирішили позбавити Гонконг самоврядування у доволі жорсткий спосіб. І питання подальшого статусу ТНК, зареєстрованих у Гонконзі, залишається відкритим.

Кожен п'ятий судно, що перетинає Панамський канал, має китайське походження. Але для Пекіна ще більш привабливим є геополітичний вплив, який надає цей транспортний коридор, оскільки він дозволяє контролювати близько половини вантажних перевезень свого конкурента. Це усвідомлюють і у Вашингтоні, що пояснює їхню тривалу зацікавленість у цьому інфраструктурному об'єкті, який понад чверть століття залишається під чужим контролем.

Отже, що ж виходить: Панама, вміло використавши геополітичну ситуацію, на хвилі гасел антиколоніальної боротьби змогла заволодіти ресурсами свого потужного сусіда, привласнивши те, що американці створили більше ста років тому на вершині свого технологічного прогресу?

І тут з'являється дуже суттєвий нюанс. Після здобуття повного суверенітету над каналом Панама розпочала його реконструкцію, яка тривала понад десятиліття і завершилася у 2014 році. Інфраструктуру Панамського каналу було суттєво оновлено; тепер він може пропускати кораблі у півтори рази більші, ніж раніше, що відповідає сучасним технічним можливостям товарного флоту.

Важливим аспектом є те, що плата за використання каналу залежить від обсягу вантажу, який перевозитиме судно. Екс-адміністратор Панамського каналу Хорхе Луїс Кіхано зазначив, що найбільші судна можуть сплачувати до $1,2 мільйона за проїзд. Тим часом, професорка історії з Університету Меріленда в Коледж-Парку Джулі Грін підкреслює, що з 1999 року Панамський канал функціонує набагато ефективніше та краще, ніж у період його управління США.

Панама перетворилася на одну з найбагатших країн Латинської Америки за рівнем життя своїх громадян. Місцеві жителі вважають, що важливим фактором цього успіху стало отримання незалежності над каналом, який насправді розділив їхню територію на дві частини.

Ключовим аспектом є активна участь у реконструкції каналу КНР. Експерт Atlantic Council Джейсон Марчак підкреслив, що з моменту надання першої концесії Гонконгській корпорації Hutchison-Whampoa в портах Бальбоа та Крістобаль у 1997 році, вплив Китаю в Панамі поступово, але невпинно зростає.

Нагадаємо, саме в той період Гонконг став частиною Китайської Народної Республіки. Після завершення модернізаційних робіт у 2015 році гонконгська компанія CK Hutchinson Holdings придбала порт, що раніше належав місцевій фірмі. Таким чином, китайська сторона отримала контроль над інфраструктурою, яка забезпечує вхід і вихід з каналу. У 2021 році термін концесії було продовжено ще на 25 років.

У 2017 році Панама стала першою країною в Латинській Америці, яка приєдналася до китайської ініціативи "Один пояс – один шлях" (Belt and Road Initiative – BRI). У тому ж році країна розірвала дипломатичні зв’язки з Тайванем, що стало підтвердженням визнання принципу одного Китаю, зокрема, комуністичного. Цей крок свідчить про значний вплив китайських інвестицій на регіон.

Іспанський експерт у сфері міжнародних відносин між США, Панамою та КНР Родріго Мартін підкреслив, що Панама відіграє ключову роль у стратегічних планах Китаю в Латинській Америці. Ця країна запустила новий етап у зменшенні дипломатичних зв'язків з Тайванем, а також сприяла інтеграції латиноамериканських країн до ініціативи "Один пояс, один шлях" (BRI). Внаслідок цього Панама віддаляється від впливу Вашингтона.

Отже, мова йде не лише про інфраструктурні проекти чи конкретні об'єкти концесії. У контексті суперечки між Китаєм і США відбувається справжня боротьба за кожен стратегічно важливий шматок території, і прохід між найбільшими океанами не може залишатися осторонь цього конфлікту.

У цьому контексті Панама чітко визначає себе як частину Глобального Півдня, сприймаючи китайську геополітичну концепцію, яка, зокрема, ґрунтується на антиколоніальних принципах. Місцеві жителі стурбовані спробами Вашингтона витіснити Китай з їхніх ринків. Колишній президент Панами Ернесто Перес-Бальядарес охарактеризував можливий розрив з Китаєм як "відверте боягузтво". Тому емоційні заяви Дональда Трампа щодо Данії та Канади викликають у цих країнах бажання знизити напругу, намагаючись уникнути конфронтації і переходячи до демагогії. Однак у Панамі ситуація сприймається зовсім інакше. За контроль над каналом свого часу пролилася кров, і тепер країна разом із новими міжнародними партнерами готова висунути претензії до США, вважаючи це спробою відновлення колоніальної системи. У цьому випадку жартувати ніхто не має наміру, і Панама вже звернулася до ООН з відповідними запитами.

У цієї невеликої країни практично відсутня армія. Тому з технічної точки зору Сполучені Штати можуть без особливих труднощів захопити Панамський канал. Однак така незначна перемога може виявитися пірровою, оскільки, ймовірно, вона остаточно підірве існуючий міжнародний порядок, що наразі базується на американському впливі.