"Кава з товаришами" - це справжнє джерело натхнення. Історія ветерана В'ячеслава Сопільняка.
Війна не закінчується з демобілізацією. Після повернення з бойових дій ветерани зустрічаються з новими труднощами - адаптацією до цивільного життя, пошуком власної ідентичності та відновленням внутрішньої стійкості. Однак, незважаючи на пережиті втрати та страждання, багато з них знаходять сили для створення нового життя, вдаючись до спорту, волонтерської діяльності, мистецтва та роботи з людьми.
LIGA.net поспілкувалася з трьома ветеранами, щоб дізнатися, як вони знаходять сили відновитися завдяки своїм захопленням.
У вересні 2023 року, на лівобережжі Херсонської області, неподалік села Козачі Лагері, боєць 126-ї бригади територіальної оборони України Олексій Головін, відомий під позивним Чука, зазнав серйозного поранення під час зіткнення з противником. Як доброволець, він стверджує, що був морально підготовлений до будь-яких труднощів.
"Коли вирішуєш піти на війну за власним бажанням, усвідомлюєш, що можливо все. Я був до цього готовий. Проте отримане поранення завжди стає справжнім випробуванням," - ділиться спогадами ветеран.
Після ампутації розпочалася тривала реабілітація. З фізичним болем допомагали впоратися лікарі, а з емоційним - підтримка найріднішої людини.
Моя дружина є моєю опорою. Як в плані фізичному, так і в емоційному. Завдяки їй я знаходжу сили рухатися вперед.
Перед початком війни чоловік активно займався творчістю. У 2015 році, коли він шукав гаманець в мережі, знайшов один, який йому дуже сподобався. Проте замість купівлі вирішив створити власний. Так народився проєкт LeatherArt.
"Я просто замислився: цей гаманець я цілком можу виготовити власноруч. Це стало моїм першим усвідомленням. Того ж вечора мені надійшла пропозиція придбати його. Так народилася ідея зайнятися виготовленням шкіряних виробів," - ділиться Олексій.
Таким чином, захоплення стало справою, яка об'єднала естетичні цінності, ручну працю та насолоду від творчого процесу. Однак після отриманого поранення LeatherArt змушене було призупинити свою діяльність. На даний момент головними пріоритетами є спорт і реабілітація.
"На жаль, цей проєкт наразі не є пріоритетом і відкладений на невизначений термін. Моя основна мета тепер - продемонструвати, що життя після ампутації триває. Я прагну показати це на своєму власному прикладі, займаючись спортом," - ділиться він.
Один із його нових напрямків - стрільба з лука. До цього він прийшов не випадково: ще в юнацтві займався історичною реконструкцією, де стрільба була частиною підготовки.
"Зараз це один зі способів прагнути більшого, навчатися чомусь новому. Ми займаємося щоп'ятниці разом зі студентами. Луки нам надала організація IOM Ukraine", - зазначив Олексій.
Ще один значущий аспект життя ветерана - це його залучення до ветеранських ініціатив. Він активно бере участь у заходах, організованих "Альянсом ветеранів", підтримує освітні програми для учнів, а також долучається до проєктів, присвячених увічненню пам'яті загиблих товаришів.
"Це справді важливо - вшанувати пам'ять тих, хто не повернувся. 26 травня ми разом з відділом підтримки 39-ї бригади піднялися на Говерлу. Це був незабутній досвід."
Він признається, що серед своїх товаришів почувається найбільш комфортно. Саме з ними спілкування набуває глибини, щирості та зрозумілості без потреби у зайвих словах.
"Лише у ветеранському або військовому середовищі я відчуваю себе як удома. Спілкування з цивільними стало для мене справою часу. Проте те, що ми пережили разом із товаришами по службі, залишиться з нами назавжди."
Війна кардинально змінила його сприйняття життя. Він став більш рішучим, переглянув свої цінності - усе це стало невід’ємною частиною його нового "я". Тепер в його житті на першому місці - сім'я.
Війна змусила нас переглянути свої пріоритети і приймати більш рішучі рішення. Для мене на першому місці тепер стоїть родина, а все інше втратило свою важливість.
Для тих, хто тільки-но ступає на шлях відновлення після фронтових випробувань, є одне стисле, але надзвичайно важливе повідомлення:
"Ви зберегли життя на цій війні. Не дайте йому закінчитися марно. Можливо, війна зламала нас фізично, але вона не може зламати нас морально".
Він вирушив на війну ще до того, як встиг повністю стати дорослим. У 2011 році, коли йому виповнилося лише 18 років, Денис Жарков став військовим - це сталося задовго до початку масштабних бойових дій. Вперше він опинився на фронті у 2015 році, коли йому було 22. Спочатку служив у 10-му окремому мотопіхотному батальйоні, потім у батальйоні "Айдар", а згодом – приєднався до морської піхоти. На передову він повернувся вже в ролі головного сержанта роти, отримавши звання старшого сержанта.
Денис пережив найкритичніші моменти на Донбасі, усвідомлюючи, що таке існувати під ударами снарядів, втрачати товаришів і намагатися відновити мирне життя після всіх цих страждань.
"Найскладнішим, безумовно, був перший бойовий досвід. Ти не знаєш, чого очікувати, звідки прилетить, як діяти. Але найважче - це втрачати побратимів. Учора ви спілкувалися, їли разом на позиції, а сьогодні його вже немає. Це найболючіше. А якщо говорити про фізичне навантаження, то найважчим періодом були бої літа 2018 року у складі "Айдару", - каже він.
Вісім з половиною років на лінії фронту — і в 2020 році Денис вирішив повернутися до мирного життя. Однак спокій тривав недовго. Коли в березні 2022 року Росія розпочала масштабну агресію, він миттєво ухвалив рішення про мобілізацію — без жодних сумнівів, всього за три секунди.
"Чесно кажучи, це не було складно. Коли ти вже маєш досвід - усе стає простішим. Війна в мені назавжди. Я чудово розумію, що в будь-який момент можу знову приєднатися до сил оборони. І не тому, що хочу - а тому, що треба.
Я ніколи не прагнув до війни. Але коли в країні виникла критична ситуація, я опинився в обставинах, де вибір був вкрай обмежений.
"Це було вкрай імпульсивне рішення - залишити свою цивільну роботу, на якій він тоді знаходився, і приєднатися до військової частини для мобілізації", - розповідає він.
Та попри те, що бойові будні залишилися позаду, Денис не зупинився. Він взявся за справу, яка, можливо, потребує не меншої витримки, ніж окопи. У 2019 році він почав організовувати турніри пам'яті загиблих побратимів. Спочатку - для одного. Потім - для двох. Згодом - для десятків. Так народився проєкт "Це важливо".
Все почалося в 2019 році, коли я проходив службу в 137-му батальйоні морської піхоти в Новотроїцькому, що в Донецькій області. Я обіймав посаду офіцера штабу. Під час виконання нашого завдання, розвідники виявили ворожий спостережний пункт. На жаль, ми втратили двох товаришів - Дениса Козьму та Івана Сакаля.
Пізніше в Одесі відбувся турнір, присвячений пам'яті Івана Сакаля. Я поцікавився у командира, чому обрали лише Івана. Мені роз'яснили, що ця ініціатива виникла від його товаришів. Тоді я висловив ідею організувати турнір на честь Дениса Козьми.
І так все почалося. У жовтні 2019 року ми організували перший турнір з мініфутболу. Наступний відбувся у 2020-му. Після цього я почув від цивільної дружини ще одного загиблого побратима, громадянина Естонії білоруського походження Міколи Ільїна, фразу, що стала для мене знаковою: "Те, що ти робиш, має велике значення", - ділиться Денис.
Сьогодні "Це важливо" - це більше, ніж просто спортивні турніри. Це простір підтримки й емоційного зв'язку, де малі матчі стають хабами спільності.
Ця платформа об'єднує не тільки ветеранів, але й їхні родини, меценатів, підприємців, тренерів, а також тих представників влади, які дійсно прагнуть допомогти. Вона символізує єдність і довіру, створюючи зв'язок між тими, хто повернувся, та тими, хто не забуває.
Денис сам грає у футбол і займається кікбоксингом. Не просто для фітнесу - спорт для нього - це розвиток особистих скілів, про те, щоб тримати тіло в тонусі, загартувати себе - і морально, і фізично.
Спорт для мене виступає не лише як фізична активність, а й як форма реабілітації, особливо під час процесу відновлення. Він приніс мені три важливі аспекти. По-перше, це можливість вивільняти свої емоції на спортивному полі, а не в повсякденному житті. По-друге, це канал для виплеску агресії та негативу, що накопичуються з різних причин. І, нарешті, третє - це можливість просто відпочити. Це дійсно ефективно: заняття спортом допомагають заспокоїти тіло, очистити думки, освіжити свідомість і перезавантажитися.
Зараз я - активний ветеран, організатор, громадський діяч. І це для мене абсолютно природно. Я відчуваю, що на своєму місці. У війську я теж був організатором, командиром, людиною, яка брала відповідальність, проявляла ініціативу, працювала на результат.
"Те саме роблю й тепер - підтримую різноманітні ініціативи, втілюю власні ідеї в життя, об'єдную людей навколо спільних цілей. Це не просто нова версія мене - це природний розвиток мого шляху. Якщо мій приклад стане натхненням для когось іншого, я буду тільки радий. Я вірю, що можу зібрати навколо себе тих, хто поділяє мої цінності", - ділиться Денис.
У спокійному тилу він заявляє: "Бажаєш миру – готуйся до бойових дій". Це не з метою залякати, а щоб підштовхнути до усвідомлення відповідальності.
"Якщо маєш неадекватного сусіда, не можеш дозволити собі жити в спокійному ритмі, не думаючи про оборону. Війна триває вже 12-й рік, і навіть якщо настане умовний мир, ми маємо бути готовими дати відсіч у будь-який момент.
Ми не можемо дозволити собі виховувати наших дітей у пацифістському дусі в реаліях, в яких перебуваємо. Доки існує така агресивна сила, як Росія, говорити про мир неможливо. Можна сподіватися лише на певний рівень стабільності, що залежить від військових і політичних обставин.
Безумовно, пам'ять та єдність мають велике значення. Проте справжній мир можливий лише тоді, коли ми остаточно подолаємо ворога або коли ця імперія зазнає краху. Лише тоді пам'ять і єдність можуть стати справжньою основою для миру – як у нашій країні, так і в наших серцях", – зазначає Денис Жарков.
Для Дениса бути ветераном та повноцінно втілювати свої можливості в цивільному житті є цілком природним процесом.
Це не є чимось неймовірним чи недосяжним. Як і для кожної людини, ветерану може бути важко або, навпаки, легше - все залежить від особистих обставин.
Головне - залишатися собою: бути щирою людиною честі, загартованою, цілеспрямованою, готовою працювати на результат. Таким ветеранам реалізуватися простіше.
Тим, хто переживає складні часи, важливо не боятися звертатися за підтримкою до друзів, небайдужих людей і волонтерів. Це не прояв слабкості. Навпаки, це ще один крок до досягнення справжнього потенціалу.
Я впевнений, що ветеран не лише здатний, а й зобов'язаний знайти своє місце у суспільстві. Інакше, в чому сенс усієї цієї боротьби?
Ветеран має бути прикладом - у родині, в роботі, у взаєминах. Це не гра в одні ворота. І тільки у спільній дії - в усвідомленні обома сторонами своєї відповідальності - у нас є шанс", - зізнається Денис.
Його основна мета - проживати життя на повну силу: для себе, для близьких, для своєї країни. Щодня він прагне докладати всіх зусиль, щоб пам'ять про загиблих не зникла з нашої свідомості.
"Я віддав багато часу війську. Найважче було в перші 3-4 місяці. Довелося звикати до того, що світ живе іншим життям. Для багатьох війна - десь там. А для мене - це реальність, що сформувала моє доросле життя з 19 до 27 років.
Отже, тепер я прагну жити не тільки для себе, а й для своєї сім'ї. При цьому я не збираюся ігнорувати волонтерську діяльність та благодійність.
В даний момент моє існування нерозривно пов'язане з вшануванням пам'яті загиблих друзів. Я буду повторювати: поки я живу, я вжитиму всі можливі зусилля, аби їхні імена, обличчя та історії залишалися на поверхні. Навіть через 5 або 10 років після завершення війни.
Щодо бачення ветеранів - хочу, щоб суспільство не сприймало нас лише як героїв минулого. Ми - частина майбутнього. Ми ті, хто буде змінювати країну, хто здатен на вчинки, а не лише на спогади. І я робитиму щонайбільше там, де я є, з тим, що я маю", - каже Денис.
Історія В'ячеслава Сопільняка розпочалася значно раніше великої війни. У 1991 році він був військовослужбовцем Національної гвардії України, виконував обов'язки з охорони державних кордонів під час Придністровського конфлікту. Тоді, ще в юному віці, він вперше став свідком жахів війни і побачив сім'ї, що тікали від насильства з дітьми на руках.
"Саме в той момент я вперше усвідомив, що таке війна і як вона руйнує життя. Мабуть, саме тоді в мені щось закарбувалося назавжди", - ділиться спогадами В'ячеслав.
У 2014 році, коли Росія розпочала агресію на Донбасі, він знову повернувся до лав Збройних сил. Служив у 18-му окремому батальйоні "Одеса", який пізніше став частиною морської піхоти. Воював на позиціях поблизу села Павлопіль, що знаходиться на Маріупольському напрямку.
"У зимовий період 2014-2015 років температура падала до критичних значень, і ми змушені були жити в землянках, розташованих у лісових масивах, без будь-якого опалення. Я пережив серйозне переохолодження, але потрапити до лікарні не вдалося - не вистачало медичного персоналу. Лікування проводив самостійно, як міг. Лише в липні мене евакуювали через ускладнення зі здоров'ям," - ділиться він.
Після проходження лікування в київському медичному закладі В'ячеслава виписали через поліпшення стану здоров'я. Йому було надано статус інваліда війни II групи.
Однак у лютому 2022 року, коли Росія розпочала широкомасштабне вторгнення, В'ячеслав не залишився байдужим. Разом із товаришами він організував добровольче формування в Чорноморську. Озброєні мисливськими рушницями, вони виконували охоронні функції для військкомату, встановлювали контрольно-пропускні пункти та захищали місто.
"На той час у військкоматі не було жодної зброї. Ми взяли його під охорону, бо була загроза захоплення", - пояснює Сопільняк.
Менше ніж за тиждень у складі добровольчого підрозділу зібралося 150 людей. Цей загін приєднався до 126-ї Одеської бригади як 246-й батальйон, де В'ячеслав обійняв посаду головного сержанта.
Їхня місія полягала в захисті південного узбережжя, від Затоки до Одеси. Наступним етапом було Херсонське напрямок, де батальйон забезпечував оборону позицій вздовж Дніпра. У 2023 році В'ячеслав переніс операцію та остаточно залишив лави Збройних сил України.
"На війні ти просто робиш свою справу. Страх, біль і втома накривають лише після повернення додому," - ділиться він.
Після демобілізації В'ячеслав пережив складний період. Пів року майже не виходив з дому, лікувався, не хотів ні з ким спілкуватися. Але зустрічі з побратимами, які також поверталися, стали для нього першим кроком до нового життя.
"Я помітив, що у всіх схожі труднощі. Разом з хлопцями ми вирішили, що потрібно організувати простір, де ветерани могли б вільно спілкуватися та отримувати підтримку," - ділиться він.
У Чорноморську відкрито новий Центр підтримки ветеранів. В'ячеслав безкоштовно надав приміщення та рекламні площі для цього проекту. Першою ініціативою стала акція "Кава з побратимами", де ветерани мають можливість зустрітися за чашкою кави, обмінятися досвідом та отримати консультації від психологів і юристів.
"Зараз у нас є підтримка від міста, і ми реально бачимо, що це працює. Люди не залишаються сам на сам зі своїм болем".
Окрім волонтерської діяльності, В'ячеслав продовжує розвивати власну справу - зовнішню рекламу. Цим бізнесом він займається ще з 2000 року. Але з початком війни всі вільні рекламні площі він віддав для розміщення соціальних, патріотичних і волонтерських оголошень.
"Це мій спосіб впливати на суспільство. Раніше - щоб протидіяти проросійській пропаганді, тепер - щоб підтримувати бойовий дух, допомагати родинам загиблих, просувати рекрутинг, спортивні змагання і волонтерські ініціативи", - пояснює ветеран.
Ще одне його захоплення, яке стало для нього терапією - це собаки. Разом із дружиною вони беруть участь у міжнародних виставках і змаганнях. Їхні вихованці - чемпіони Європи та світу, а дружина - спортсменка міжнародного класу у дисципліні ралі-обідієнс.
"Це не просто захоплення для нас. Це – система, стратегія, порядок і емоції. Все відбувається так, як у військовій операції. Кожна поїздка на змагання нагадує новий рейд. Зараз моя дружина змагається в міжнародному класі з ралі-обідієнсу. Я підтримую її в усіх аспектах: займаюся організацією, прокладаю маршрути та забезпечую все необхідне. Мій військовий досвід виявився дуже корисним – тут важливі точність і дисципліна", – ділиться він.
Зараз В'ячеслав обіймає посаду заступника голови організації "Альянс ветеранів". Він займається адаптацією ветеранів до цивільного життя, надає допомогу в зборі необхідних документів, забезпечує психологічну підтримку та сприяє працевлаштуванню.
"Якщо ти сам не дбаєш про себе, ніхто інший не візьме це на себе. Важливо не боятися просити про допомогу, шукати спілкування з людьми, займатися фізичними вправами та підтримувати зв'язок з товаришами. Повернення до нормального життя має відбуватися поступово. Але головне - не квапитися. Слід відпочити, проте не ізолюватися від світу", - стверджує В'ячеслав Сопільняк.
#Росія #Європа #НАТО #Кава #Хобі #Збройні сили України #Київ #Командир підрозділу #Одеса #Донецький вугільний басейн #Донецька область #Батальйон #Зв'язок #Херсонська область #Естонія #Сержанте. #Спорт #Маріуполь #Оборонна бойова позиція #Волонтерство #Меценатство #Номер військової частини #Демобілізація #Бойовий досвід #Морська піхота #Ампутація #Чорноморськ #Батальйон "Айдар #Старший сержант #Говерла #Історична реконструкція #Павлопіль
