Зображення з приватного архіву Ірини Мигалейко.
Подорож за межі країни в пошуках більш комфортного та щасливого існування.
Ірина Мигалейко з'явилася на світ і провела свої дитячі роки в селі Дорофіївка, що в Тернопільській області. Її дитинство було сповнене радості, адже вона виховувалася в дружній родині разом з братом і сестрою, і з юних років прагнула стати танцюристкою.
Ірина ділиться своїм досвідом:
Спорт завжди був моєю пристрастю, я була завзятим спортсменом. Також я обожнюю танці — це моє улюблене хобі. Життя в селі мало свої особливості: наприклад, потрібно було доїти корову, а потім у суботу ввечері вирушати на дискотеку. Я мріяла стати танцюристкою і здійснювати свої мрії на сцені, але цього не вдалося. Після закінчення школи я обрала спеціальність бухгалтера. Після навчання вийшла заміж і у нас з чоловіком двоє дітей: дочка з'явилася на світ у 2006 році, а син — у 2008-му. Все йде добре: діти, садочок, школа — як і у всіх.
Працювала на машинобудівному заводі, помічником майстра. В основному це кабінетна робота з документами. До нас приходили з Запоріжжя деталі, ми їх розбирали, ремонтували -- і відправляли їм. Отака була моя робота.
Я провела сім років у шлюбі, а після розлучення залишалася одна протягом одинадцяти років.
Після завершення шлюбу колишній чоловік не виявляв особливого інтересу до життя своїх дітей та їхніх фінансових потреб. Тому всі витрати лягли на плечі Ірини. Діти підростали, і їхні потреби зростали разом із ними. Попри всі зусилля, зарплати не вистачало, а на додачу почалася повномасштабна війна. Врахувавши всі плюси і мінуси, Ірина вирішила виїхати за кордон на заробітки.
Я вирішила відправитися за кордон. Мої діти вже стали трошки старшими: донька закінчувала 11 клас, а син — 9-й. У 2023 році я вирушила в цю подорож, адже потрібно було дати дітям новий поштовх. Моя мама вже залишилася одна, оскільки батька не стало. А мої діти вже досить дорослі та самостійні. Не було жодних проблем з їхньою самостійністю: вони могли приготувати їжу та залишитися вдома на деякий час. Все пройшло гладко, і я поїхала, відчуваючи спокій.
Приїхала Ірина до Польщі, як до найближчої та більш-меш зрозумілої для нас країни. Настрій був бойовий - заробити! Але важка робота без вихідних по 12 і більше годин на добу, та ще й в холоді, не сильно надихала, а відсутність рідних поруч - пригнічувала ще більше...
Ірина ділиться своїми думками та враженнями:
На початку було справді важко. Я часто плакала, мені було сумно: хотілося додому, здавалося, що тут я не можу залишитися... Але розуміла, що потрібно заробляти на життя, адже є діти. Тому я змушена була працювати. Влаштувалася на завод, де обробляють курятину. Там був великий конвеєр, по якому проходили кури, і ми їх розрізали — обробляли туші. Робота була важкою, і в приміщенні було дуже холодно. Іноді ми працювали по 12-13 годин. Зараз багато говорять про ставлення поляків до українців... Але за три роки, поки я жила в Польщі, я не відчувала жодної ворожості з їхнього боку. Українці, можливо, іноді вчинили щось не так, але поляки завжди були готові допомогти і ставилися до мене доброзичливо. Я не можу сказати нічого поганого про поляків — вони справді виявляли хороше ставлення.
У моїй зміні працювали виключно українці, включно з майстром. Серед нас були й колумбійці: двоє хлопців і одна дівчина. Протягом трьох місяців я не знала, звідки вони, хоча Хуан також був у нашій зміні. Він працював трохи далі від мене, і я його бачила, але ми не спілкувалися. Я знала, що він не розуміє української, тому ми лише віталися з ними, кажучи "ола". Дівчата, які працювали разом із ним, приходили до мене і казали: "Там Хуан, ти йому дуже подобаєшся". Я лише знизувала плечима, адже приїхала тільки працювати. Я просто займалася своїми справами і не звертала уваги на це. Коли я йшла додому, він чекав на мене біля воріт, дивлячись у мою сторону, але не підходив. І я жодного разу не наважилася підійти до нього.
Хуан, заробітчанин, з ранніх років усвідомлював, що Колумбія не є тим місцем, де він бажає реалізувати свої мрії. Хоча виріс у досить забезпеченій сім'ї, його батько самостійно торгує автомобілями, а мати працює в туристичній агенції, що спеціалізується на продажу авіаквитків. Родина мешкала в Боготі, столиці країни. Проте навіть у цьому місті знайти стабільний дохід виявилося досить складно через високий рівень злочинності та корупції. Отримавши диплом економіста в одному з найпрестижніших університетів, Хуан проаналізував ринок праці та зрозумів, що чесна праця не забезпечить йому гідного рівня життя.
Ділиться своїми думками Хуан:
Мені 23 роки, я родом з Колумбії, а саме з Боготи. У віці 20 років я вирішив вирушити до Польщі, оскільки мав друзів, які підказали мені про можливості працевлаштування. Я просто купив квиток, приїхав до Європи і почав працювати разом з Іриною. Зараз у Польщі проживає чимало колумбійців. Коли в Україні розпочалася війна, сюди також приїхало багато українців.
Додає Ірина:
"Вони їдуть туди працювати, тому що можуть більше заробити грошей. І люди їдуть, тому що знають, що в Польщі вони більше зароблять, ніж в Колумбії".
Хуан продовжує:
"Мені не хочеться повертатися до Колумбії. Моя мама цікавиться, чому я так далеко, але розуміє, що я прагну заробляти більше. У Колумбії я можу працювати безперервно, але все одно не зможу накопичити достатньо коштів. Я мрію про автомобіль і власний дім. Вона відповіла: 'Гаразд, спробуй'."
Для Хуана стало справжнім відкриттям, що можна гуляти по вулицях з телефоном в руках і не відчувати страху.
Хуан планував кілька років попрацювати у Польщі, а потім змінити місце проживання, переїхати, можливо, у якусь з країн західної Європи. До подорожі ретельно готувався, багато читав про Польщу, але мову вивчити не зміг. Їхав, знаючи іспанську та англійську. Дорога з Колумбії до Польщі зайняла близько 15 годин. В Європі хлопця насамперед вразило те, що можна спокійно ходити вулицями. Не боятися зайти не в той район, не хвилюватися, що тебе обікрадуть чи нападуть злочинці.
Хуан розмірковує і порівнює життя в Європі з життям в Колумбії:
"Ця країна вражає своїми технологіями, сучасними транспортними засобами та унікальною культурою. Проте в Колумбії варто бути обережним: існує безліч проблем, пов'язаних із наркотиками. Коли ти на вулиці, відчуваєш постійну тривогу. А ось тут можна почуватися спокійно."
Ірина пригадує:
Ви знаєте, коли ми з ним відвідали Україну, а ще раніше були в Польщі, я постійно носила з собою свій айфон, золоті прикраси, а сумка у мене була розстібнута. І він постійно мене попереджав: "Іра, приховай телефон! Іра, зніми сережки. Якщо б ти була в Колумбії, до тебе вже б підійшли з ножем або пістолетом, тебе б обікрали". Я на це відповідала: "Ні, тут такого немає. Ти можеш безпечно розмовляти по телефону на вулиці, носити золоті прикраси і сумки – робити все, що хочеш". Він не міг повірити: "Справді?" Я пояснила: "Так, чому ти так переживаєш?" Для нього це було неймовірно, що в Україні все так спокійно. Наприклад, у Колумбії мої батьки, коли йдуть до магазину, швидко сідають у машину, купують все необхідне і знову повертаються додому. Тому він і каже: "Коли ми будемо в Колумбії, бери з собою звичайний телефон, бо можуть його забрати".
Як тиша та рухи танцю відкрили нову главу в історії любові.
Хуан Каміло Руїз Гомес потрапив на той же мʼясокомбінат, де працювала Ірина. Для нього це був справжній виклик, адже хлопець ніколи не працював із мʼясом. Це для нього було важко і фізично, і морально. Крім того, агенція виявилась недобросовісною і Хуану постійно недоплачували.
Згадує Хуан:
Це, безумовно, неприємно, адже я ніколи не мав досвіду роботи з м'ясом. Але я працював інтенсивно та наполегливо в інших сферах.
Ірина додає:
Доставляли цілі курячі тушки, і йому потрібно було їх піднімати на лопату та кидати в автомобіль. Цей автомобіль перетворював їх, а нам вже видавав готове м'ясо.
Хуан продовжує:
"14 годин. Коли зміна закінчується -- спина болить страшенно. І так три місяці. Врешті-решт я сказав: "Не хочу цієї роботи!". Шеф теж недобрий, хоча українець. У Польщі взагалі працюють багато мігрантів".
Ірина уточнює:
"У нього просто ще була погана агенція. Ми були від різних агенцій. В мене спочатку було по 16 злотих, потім підняли на 17 злотих. Йому сказали 18, а заплатили -- 15. Це українська агенція, у Польщі багато агенцій українських. Платили нам українці, вони нас набирали, не поляки".
Ще в Колумбії Хуан усвідомив, що хоче за дружину саме словʼянку. Мовляв, ці жінки, на відміну від колумбійок, близькі до його омріяного ідеалу. Вони, як він каже, добрі, вірні і працьовиті. А коли побачив Ірину, то зрозумів, що ще й дуже красиві. Хуан відразу закохався, але підійти чи сказати про це не наважувався. Одна з причин невпевненості - мовний барʼєр. Ірина не знала ні англійської, ні іспанської. А він тільки-но почав вчити українську. Тому все, що лишалося - передавати через колег, що Ірина йому подобається. Можливо б так тривало і далі, якби не танці.
Ірина ділиться історією свого знайомства з Хуаном:
Хоча Польща велика і в ній безліч клубів, наше знайомство відбулося в одному з них. Ми три місяці працювали разом, але не наважувалися підійти один до одного, поки на дискотеці випадково не зустрілися. Я привіталася, і ми почали розмовляти — він був дуже радий нашій зустрічі. Після тієї ночі на роботі ми почали більше спілкуватися. Я обожнюю танцювати, але ще ніколи не бачила, щоб хтось танцював так вражаюче.
У перший місяць нашого спілкування ми користувалися жестами. Я вловлювала його думки, а він мої. Потім він вирішив вивчити українську мову, адже жив із українським хлопцем, і так почав занурюватися в мову. Відтоді наше спілкування стало більш активним. Тепер ми спілкуємося лише українською.
"Коли я спостерігаю за українською жінкою, яка постійно піклується про чоловіка, сім'ю та дитину, це викликає у мене захоплення."
Хуан ділився своїми почуттями до Ірини не тільки з колегами, а й з мамою під час телефонних розмов. Незабаром жінка вирішила взяти квиток на літак і прибула до Польщі, щоб особисто зустріти ту, хто так вразила її сина.
Ірина була вельми стурбована перед першою зустріччю, але в результаті все склалося вдало. Жінки знайшли спільну мову і справили одне на одного позитивне враження.
Ірина ділиться своїми переживаннями:
Я дуже хвилювалася, адже я старша за Хуана. Мене турбувало, як його батьки сприймуть той факт, що в мене вже двоє дітей. Проте він запевнив мене, що це не має значення і навіть вважає це перевагою. Я була приємно здивована його реакцією. Коли його мама приїхала, я побачила, яка вона чудова та сучасна жінка. Ми вирушили до Німеччини — Хуан зробив нам такий подарунок. Я говорила українською, а він допомагав з перекладом. Існує програма, яка дозволяє спілкуватися українською, а вона автоматично перекладає на іспанську. Його мама привезла мені червону нитку з талісманом у формі безкінечності, таку ж вона подарувала і Хуану. Я досі її ношу.
Хуан продовжує:
Я розповів мамі, що Іра дуже хороша, приваблива і завжди приділяє мені багато уваги. Але жінки з Колумбії – це інша справа. У них у 20 років може бути вже 8-10 колишніх партнерів, і це вважається цілком звичним.
Ірина підхоплює думку Хуана:
Він поділився зі мною цією історією, і я була вражена тим, як поводяться жінки. Мені стало цікаво, чому він не прагне зустрітися з молодшою дівчиною з Колумбії. На що він відповів: "Ні, це не для мене. І мої батьки в цьому також переконані". Я запитала: "А може, полька підійшла б?" — на що він тільки зневажливо похитнув головою і сказав: "Ні".
Заключні слова Хуана:
Коли я спостерігаю за українською жінкою, котра постійно піклується про чоловіка, родину та дітей, це викликає в мене позитивні емоції. Моя дружина також завжди вдома і думає про мене. Саме тому я впевнений: це є справжньою цінністю.
Після кількох місяців спільної діяльності в Польщі Хуан і Ірина усвідомили, що їхня робота є надмірно важкою й недостатньо оплачуваною. Вони ухвалили рішення змінити її.
Ірина ділиться своїм досвідом:
Одного разу Хуан висловив свої думки: "Іро, ця робота надто важка для мене. Якщо хочеш, я можу знайти щось легше, адже тобі також нелегко". Наступна робота була в "Індикполі". Там було тепло, нас добре годували, а графік роботи складав 8 годин з вищою зарплатою. Проте згодом кількість годин зменшилася, а нам потрібно було заробляти більше. Тож ми ухвалили рішення піти з цієї роботи. Потім знайшли "ДБВ" у Зеленій Гурі, де займалися виробництвом скловолокна. Я відповідала за контроль якості, перевіряючи, що виготовляють хлопці, у той час як Хуан працював на станку. Після року роботи ми вирішили вирушити до Америки.
Переміщення до Мексики та повернення в Україну.
Один зі способів отримати потрібні документи для поїздки та роботи в США полягав у тому, щоб прожити в Мексиці. Це дозволяло швидше оформити візи та дозволи. Хуан і Ірина вирушили до столиці Мексики – Мехіко – і провели там півроку.
Ірина ділиться своїми переживаннями та сумнівами:
Мене зовсім не влаштовувало таке існування. Трафік наркотиків, страх виходити на вулицю. Ми майже завжди залишалися вдома, рідко виходячи на свіже повітря. Хуан помітив, що мені це не подобається, і запропонував: "Давай оберемо -- Польща чи Україна? Ти вже три роки не бачила своїх близьких". Так, він завжди був на моєму боці.
Ірина обрала Україну. Вона вже дуже скучила за родиною, за дітьми. Хуан її підтримав, він захотів побачити Батьківщину своєї коханої. А от рідні Ірини, хоч і знали про Хуана, проте не сподівалися на такий швидкий приїзд.
Про повернення розповідає Ірина:
"Приїхали ми з ним у жовтні. Нікому нічого не говорили, ніхто не знав, що ми їдемо. Ми казали, що їдемо в Америку, а тут ми. Моя мама ледь свідомість не втратила, коли нас побачила".
Перші враження Хуана від України:
З дитинства мені часто говорили, що Україна та Польща є практично схожими. Львів і Тернопіль дійсно підтверджують цю думку. Однак Чернівці – це зовсім інше місце. Мені це дуже подобається, адже це новий досвід. Особливо вражає можливість побачити інший алфавіт. Спочатку це викликало труднощі, оскільки я не вмів читати. Зараз я вже можу трохи читати та переписувати, але на початку це викликало чимало проблем.
Справжнім викликом стала для Хуана наша кирилична абетка. Говорити-то він навчився, а от писати і читати до приїзду в Україну - ні. Але потроху почав освоювати і ці навички. Каже, що порівнюючи з іншими іноземними для нього мовами, українська набагато складніша. Крім того, Хуан почав вчити Ірину іспанської. Щоправда, жінка зізнається, що має скромні успіхи.
Ще до своєї подорожі в Україну Хуан усвідомлював, що країна переживає війну. Він знав, що бойові дії відбуваються не лише на фронті, а й у всіх регіонах, які щодня піддаються загрозі атак дронів і ракет. Він бачив у новинах жахливі наслідки цих подій, а Ірина також багато розповідала про це. Хлопець неодноразово брав участь у зборі коштів і матеріалів як для військових, так і для цивільних потреб. Проте, незважаючи на всі ризики, він не злякався і вирішив відправитися в Україну.
Хуан спокійно сприймає ситуацію:
Я усвідомлюю, що Волочиськ – це невеличке містечко. І мені відомо, що це не є чимось негативним. За весь цей час лише одна ракета пролетіла над моїм містом.
Підключається Ірина:
Отже, він чув шум лише одного разу, вранці, коли було дуже гучно. Я прокинулася і швидко підбігла до вікна, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Він також прокинувся і сказав: "Моя люба, не хвилюйся, я поруч – все буде гаразд". Я запитала: "Може, варто втекти?" – "Ні-ні, все буде в порядку, лягай спати". Він не відчував страху.
"Гусині загін" та вареники з Колумбії
В Україні Хуана вразило все: від кліматичних умов до культурних особливостей. Температури тут значно нижчі, ніж у Колумбії, але погода не сильно відрізняється від польської, тому хлопець швидко звик. Особливо йому до душі те, що в Україні, на відміну від його рідної землі, чітко видно зміни пір року. Він із задоволенням спостерігає, як природа завмирає восени і знову оживає навесні. Його вразило, як погода і пори року впливають на щоденні справи та роботу українців: навесні всі зайняті посадкою картоплі, а влітку — збором врожаю. Колумбійцю довелося навчитися багатьом речам, щоб адаптуватися до життя в українському селі, і він зрозумів, що тут потрібно багато фізичної праці, що, зрештою, йому сподобалося.
Ірина ділиться своїми враженнями про перше знайомство Хуана з життям у селі:
Хуан зростав у міському середовищі і ніколи не мав можливості побувати в селі. Це викликало в нього певне здивування. Він постійно повторював: "Яка краса!". Його вражала все: від процесу посадки картоплі до росту помідорів та яблук.
Він дуже хотів косити і казав: "Я хочу спробувати!". І мама йому показує, як. Він допомагав усюди: і у ванній, і бруківку клав. Треба -- іде, бо це було дуже цікаво, як все робиться. Навіть коли прихворів -- допомагав".
Найбільшим здивуванням Хуана стало те, що в Україні вдома вирощують тварин для їжі. Він, розповідає Ірина, не був до такого готовий:
"Кури в нас вдома є -- це для нього було дико. Гусей він називав "бандою". Коли мама зарізала трьох, він питає: "А де банда?" -- "Я зарізала". -- "Ні-ні, я не буду їсти, це ж моя банда!". Він не їв домашню птицю. Тільки магазинну".
Під час свого перебування в Польщі Хуан зустрів дітей Ірини – 17-річного Марата та 19-річну Діану. Син навчається в школі і живе разом з батьками, тоді як донька, хоч і має власну родину в Німеччині, часто повертається до України. Ірина зазначає, що у Хуана з ними складаються чудові стосунки.
Він познайомився з дітьми по телефону, коли ми ще перебували в Польщі. Коли ж він приїхав, в домі відбувся справжній переворот. Вони розважалися, сміялися і чудово сприйняли його. Всі вони стали друзями і дуже добре ставляться один до одного. Хуан постійно запитує Марата: "Привіт! Як справи? Чим займаєшся? Може, підемо поїмо або щось зробимо разом?" Мене дуже тішить, що він такий молодий, але так добре ставиться до дітей.
Хуан залишився в захваті від української кухні. Йому дуже сподобалися вареники, борщ та голубці. Однак холодець виявився не зовсім до його смаку. Найбільше ж свято у родині настає, коли Хуан береться за приготування їжі. Він не лише любить, але й майстерно володіє кулінарними тонкощами.
Ірина в захваті від кулінарних навичок Хуана.
У нашій родині всі обожнюють збиратись разом. На вихідні Хуан завжди запрошує всіх, а сам готує смачний рис. Ця страва походить з Колумбії і складається з рису та великої кількості м'яса. Раніше ніхто не цінував рис, але з появою Хуана всі змінили свою думку. Він також смажить шашлики, і кожні вихідні у нас справжнє свято.
Їхнє бажання — створити колумбійську кухню в одному з міст України.
Хуан має намір реалізувати свої кулінарні таланти в підприємництві. Він мріє в майбутньому заснувати маленький ресторанчик, де подаватимуть страви мексиканської та колумбійської кухні. Спочатку планує відкрити його в сусідньому Волочиську, а згодом – в одному з західних обласних центрів.
Ірина розповідає про свої майбутні плани:
Ми маємо амбітні плани. Хуан прагне заснувати заклад, де подаватимуть страви мексиканської та колумбійської кухні. Його кулінарні здібності вражають. Це його мрія — відкрити затишний ресторанчик у Волочиську.
Пояснює свою задумку Хуан:
"У цьому місці немає колумбійського ресторану. Можливо, в майбутньому я відкрию такий у Тернополі або Львові, адже там проживає чимало латиноамериканців. Ось чому я прагну започаткувати свій бізнес — колумбійський ресторан."
Ірина продовжує:
"Він мріє і говорить мені: ти -- адміністратор, а я тільки -- кухня. Всі будуть там, і моя мама теж буде працювати".
Поки Хуан мріє про свій майбутній ресторан, він не лише займається агрономією, а й заробляє гроші. Чоловік працює в інтернеті, продаючи авіаквитки.
6 грудня 2024-го року Ірина та Хуан одружилися офіційно. Без білої сукні і пишних застіль. Закохані планують ще взяти шлюб у церкві. Але чекають, коли приїде мама Хуана. Тоді, можливо, відсвяткують ще раз. А поки ж пара насолоджується своїм тихим щастям.
Ірина ділиться своїми враженнями про те, як чоловік оточує її турботою:
Він справді дуже уважний. Мене вразило, що щоранку, прокидаючись, він дякує Богу словами: "Я прокинувся поряд зі своєю коханою". Потім обіймає і цілує мене. Його вдячність Богу вражає. Спочатку це здавалося мені незвичайним, адже рідко зустрічаєш чоловіків, які так щиро дякують. Коли лягаємо спати, ми молимося, просячи здоров'я для наших близьких і для себе. Коли йдемо вулицею, він завжди нагадує: "Іро, будь обережною, йди сюди, почекай". Він постійно тримає мене за руку і перехреститься перед початком роботи. Я була здивована, як чоловік може так дбайливо і уважно ставитися до жінки. У Волочиську його всі знають і вітають, а мої родичі його дуже люблять.
Хуан Каміло Руїз Гомес вже давно став частиною громади в одному з сіл Тернопільської області. Що стосується його юридичного статусу, то після укладення шлюбу він отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні, що стало можливим завдяки возз'єднанню родини. Хуан планує через два роки оформити посвідку на постійне проживання. Він також розповідає, що після цього хотів би запросити сюди своїх батьків та молодшого брата.
Хуан та Ірина нарешті знайшли місце, де їм, попри все, по-справжньому добре. Вони мріють жити в Україні, працювати тут і розвиватися. Обоє впевнені, що в України попереду -- щасливе майбутнє і хотіли б бути дотичними до цього.
#Танцюй. #Польща #Україна #Європа #Українці #Німеччина #Українська мова #М'ясо #Львів #Місто #Машина. #Запоріжжя #Мехіко #Мексика #Північна та Південна Америка #Ринок праці #Телефон #Роздрібний магазин #Ресторан #Колумбія #Тернопіль #Англійська мова #Пельмені #Конвеєр #Чернівці #Польське золото #Богота #Велика рогата худоба #Тернопільська область #Ремонт #Іспанська мова #Курка. #Ансер (птах) #Поляки #Волочиськ #Зелена Гура
