Фарцовка в Радянському Союзі: хто такі фарцовщики і які були особливості їхнього життя та діяльності.

У період існування Радянського Союзу спостерігався повсюдний дефіцит практично всіх товарів. Безліч звичних для нас предметів було неможливо знайти. До того ж, їх якість часто залишала бажати кращого.

У подібних ситуаціях на підтримку радянським громадянам приходили фарцовщики, відомі також як фарцувальники. Більше про їхню роль і діяльність розповість 24 Канал.

На тему "Вшиті блохи" або "мікроголка", які коштували як кілька місячних зарплат: захопливі розповіді про джинси в радянській епосі.

Вважають, фарцовщиків у СРСР зародилася завдяки Всесвітньому фестивалю молоді та студентів, який пройшов у Москві у 1957 році. Тоді до радянської столиці приїхали тисячі іноземців.

Найсміливіші серед них швидко налагодили спілкування, завели корисні знайомства та обмінялися різними предметами. Так, у руках радянських громадян з'явилися унікальні закордонні речі, які не можна було придбати в магазинах. В свою чергу, іноземці отримали в обмін ікру або антикварні вироби.

Згодом нові підприємці почали реалізовувати рідкісні товари, які вони отримували від іноземців, за значні суми своїм співвітчизникам. Бізнес пішов вгору, адже попит на імпортні та якісні вироби в ті часи був на піку. У підсумку, чорний ринок почав активно розвиватися, перетворившись на цілу індустрію нелегального продажу.

У фарцовщиків можна було купити майже все - від одягу до парфумів. Також продавали платівки іноземних виконавців, оскільки така музика була у СРСР під забороною. Можна було купити у них навіть техніку, зокрема аудіо- та відеомагнітофони, щоправда такий товар дістати було практично нереально та коштував він дуже дорого.

Карикатурний образ фарцовщика / Кадр з фільму "Іван Васильович" змінює професію

Фарцування стало справою різних соціальних груп - від студентів до дипломатів. Студенти зазвичай отримували дефіцитні товари завдяки іноземним товаришам, які навчалися разом із ними, переважно з арабських та африканських країн. Ці іноземці поверталися з канікул із "фірмою" (наголос на другий склад) і, щоб заробити, продавали її своїм колегам по навчанню. Ця схема вигідно працювала для обох сторін: фарцовщики отримували бажані речі, а іноземці мали можливість отримати фінансову підтримку, продавши, наприклад, п’ять пар джинсів, як зазначає "Історична правда".

Студенти та молоді люди, які завершили навчання у школах та університетах з акцентом на англійську мову, намагалися активно контактувати з іноземними туристами біля готелів, де ті зупинялися. В Києві такими готелями були, зокрема, "Дніпро", "Либідь", "Москва", "Русь" і "Славутич". Історик Станіслав Цалик зазначає, що як тільки до готелю під'їжджав автобус "Ікарус" з написом Intourist, молодики, які займалися обміном, кинулися до іноземців, яких вони називали "фірмачами", пропонуючи обміняти значки з Леніним або червоні піонерські краватки на західні товари, які були в дефіциті: жуйки, кулькові ручки з напівоголеними дівчатами, календарі з західними акторами. Отримати годинник, шарф або рукавички вважалося справжнім везінням, згідно з повідомленням "Фокус".

Проте справжня фарца функціонувала безпосередньо в готелях. У цих закладах все було чітко організовано.

За словами Цалика, весь улов, який знаходили працівники готелю, вони мали передавати безпосередньо своєму керівництву. Прибиральниці та покоївки звітували старшим покоївкам, а ті, в свою чергу, доповідали черговій, яка відповідала за весь поверх. Офіціанти ж звітували барменам.

На вершині цієї ретельно організованої піраміди стояв адміністратор готелю. Він колективно реалізовував товар "скупнику", а отримані кошти розподіляв між усіма учасниками схеми. Ціни на кожен предмет були вдвічі або навіть втричі нижчими, ніж при продажу "з рук".

У кінці 1970-х років київські "інтуристи" представили яскравий буклет, рекламуючи свої послуги. / Джерело: сайт "Історична правда"

Відповідно влаштуватися працювати в "Інтурист" було доволі складно. Окрім того, що потрібно було дати немаленький хабар (деколи доходило до 1 500 рублів) так ще й усіх, кому дозволяли постійний контакт з іноземцями, ретельно перевіряли. Однак ті, кому поталанило, отримували не лише робоче місце, а і доступ до закордонних поїздок, "шмоток" та інших благ життя.

Іноземців "бомбили" також і таксисти, які впроваджували подібні до студентських схеми. Крім вже згаданих осіб, які належали до радянського суспільства, до фарцовки долучалися ті, хто мав можливість виїжджати за межі країни. Серед них були моряки, водії вантажівок, дипломати, спортсмени та музиканти. Останні, зокрема, привозили з-за кордону рідкісні платівки та касети, які були важко знайти в СРСР.

Фарцовщики ділилися на два види. Перші - професійні підприємці, які мали фіктивне місце роботи, а на життя заробляли винятково бізнесом. Другі - любителі: перепродували речі лише зрідка, коли випадала така можливість. Робили вони це тихо і потай - у колі знайомих чи комісійних магазинах.

Згідно з найпоширенішою теорією, це є спотвореною формою англійського виразу "for sale", що означає "на продаж". Саме з таким запитанням фарцовщики зверталися до іноземців: "Do you have anything for sale?" (Чи є у вас щось на продаж?).

Здебільшого російські мовознавці висувають іншу сумнівну версію. За їхніми словами, "фарца" походить від південноруського "форець". Цим словом називали красномовного пана, який легко збиває ціну на одеському ринку.

У Радянському Союзі джинси мали надзвичайно високу ціну. Середня вартість якісних американських моделей, які тоді називали "фірмовими", коливалася від 200 до 300 рублів. Проте, існувала можливість придбати їх і за 120 рублів, хоча такі варіанти часто відрізнялись поганою якістю виготовлення, незважаючи на те, що походили з Європи чи Азії.

Дещо дешевше продавали іноземні студенти своїм однокурсникам - по 80 рублів за пару.

Але така ціна радянську людину не лякала, і вона була здатною на багато що, щоб отримати собі джинси. Тому вони користувалися неабияким попитом.

Що можна було купити в СРСР замість однієї пари джинсів - у матеріалі 24 Каналу.