Епоха російського газу в Європі добігає кінця.

Внаслідок відмови від російського газу Європейський Союз змушений переглянути свої принципи щодо якості природного газу. Які кроки слід вжити Україні в цій ситуації?

Нещодавно Європейська комісія внесла законодавчу ініціативу, спрямовану на відмову від російських енергетичних ресурсів. Згідно з новими правилами, імпорт газу за новими контрактами буде заборонено з 1 січня, а короткострокові угоди закінчаться 17 червня 2026 року. Винятком стануть трубопровідні постачання до країн, які не мають виходу до моря – вони зможуть отримувати газ з Росії до кінця 2027 року. Після цього всі країни-члени ЄС повинні будуть дотримуватися заборони, за недотримання якої передбачені судові наслідки.

Попри те, що цей документ ще потребує схвалення Європейським Парламентом і Радою, і є ймовірність, що деякі країни можуть перешкоджати остаточному рішенню, епоха російського газу в Європі все ж таки наближається до завершення.

Коли одна етап історії завершується, починається новий. На сьогоднішній день Європейський Союз прагне знайти обґрунтовані рішення, щоб максимально забезпечити постачання газу з інших джерел, окрім Росії. Крім того, спостерігається ще одна важлива тенденція — зростання власного виробництва, що особливо яскраво проявляється у Східній Європі.

Основне завдання для всіх полягає в тому, щоб впоратися з ресурсом різної якості, що складається з суміші зрідженого природного газу (LNG) та традиційного газу, який надходить з різних регіонів світу, при цьому зберігаючи стимули для розвитку внутрішнього видобутку.

На завершальному етапі в Європейському Союзі відбувається оновлення стандарту EN 16726, який є базовим рекомендаційним документом для висококалорійного газу. Нова концепція полягає у розмежуванні вимог до якості газу на вході та виході з газотранспортної системи. Це забезпечує гнучкість в імпорті, водночас сприяючи розвитку внутрішнього виробництва. Кожна країна, спираючись на свою національну стратегію, розробляє власні юридичні та технічні механізми для досягнення балансу між інтересами та підвищення енергетичної безпеки.

Проте, давайте розглянемо все по порядку.

Після Другої світової війни і фактично дотепер Європа була глибоко залежною від поставок з РФ. Спочатку радянський, а згодом російський газ, який становив левову частку у споживанні регіону, став своєрідним неформальним еталоном якості. Це означає, що його фізико-хімічні показники, а це - склад, теплота згоряння, тиск, щільність, наявність домішок та ще безліч інших характеристик на багато десятиліть визначили ті стандарти, на які всі держави, особливо у Центрально-Східній Європі, рівняються й донині.

Залежність від російського ресурсу породила своєрідний феномен, який експерти метафорично називають "голкою якості". З одного боку, така уніфікація спрощувала експлуатацію: не потрібно було часто переналаштовувати котли чи турбіни під різну якість палива, але з іншого - створила безпрецендентну небезпеку, коли весь регіон сидить на одних показниках якості газу, а відхилення поза звичні рамки може стати проблемою. І як виявилося - великою.

Велика війна в Україні суттєво змінила європейський ринок. Країни ЄС почали поспішно відмовлятися від російського газу: хтось добровільно, інші - через примусові зупинки "Газпрому" чи його ультиматуми. І якщо до початку великої війни частка Росії в загальному імпорті Євросоюзу становила 45%, то цьогоріч, як очікується, не повинна перевищити 13% завдяки припиненню транзиту через Україну.

Відмова від російських ресурсів виявила приховану проблему: газ, що постачається з різних джерел, має різний рівень якості, який, хоча це і здається парадоксальним, значно відрізняється від того, до чого Європа звикла протягом багатьох років. Тепер постає новий виклик: газові інфраструктури необхідно швидко модернізувати відповідно до нових умов.

LNG, який сьогодні домінує у споживанні європейців, за своєю природою відрізняється від трубопровідного ресурсу. Процес скраплення часто відфільтровує частину важких компонентів, водночас може містити суміші з вищим вмістом етану чи пропану, що залежить від конкретного родовища.

Наприклад, російський газ зазвичай містить близько 97% метану і приблизно 1% етану. У той же час, зріджений природний газ (LNG) з різних країн має менше 95% метану і вищий вміст етану, який коливається від 2% (Єгипет) до 6% (Катар, Нігерія, Норвегія), а в лівійському LNG цей показник може сягати навіть 13%. Зростання вмісту етану підвищує індекс Воббе, який є ключовим показником якості газу, визначаючи його теплоємність. Такі відмінності в характеристиках суттєво підкреслюють різницю між різними потоками газу.

Водночас газ, який видобувається на суші, має різноманітні показники якості. Наприклад, в деяких родовищах Центральної та Східної Європи вміст діоксиду вуглецю та інших домішок у видобутому газі може досягати 6% і більше. Це означає, що такий ресурс потребує спеціальних процесів очищення, сепарації та інших технологічних заходів перед тим, як потрапити в газову мережу, а звідти — до кінцевих споживачів. Звісно, остаточна якість газу значною мірою визначається характеристиками конкретного родовища, проте показники газу, видобутого з шельфу, зазвичай є вищими та стабільнішими.

В ЄС не існувало та й досі не існує єдиного обов'язкового стандарту щодо якості газу. Є пропозиції та рекомендації, які зазвичай формуються профільними асоціаціями чи європейськими органами, але останнє слово завжди залишається за кожною окремою державою. Країна на власний розсуд визначає свій, так би мовити, "ідеал", зважаючи на низку факторів і одним із головних є наявність, або відсутність власного видобутку природного газу.

Епоха, в якій відсутній російський ресурс, спонукає Європейський Союз до пошуку нових і продуманих підходів.

По-перше, європейські країни переглядають свої стандарти якості газу, щоб не "забракувати" надходження ресурсу.

Румунія активно розвиває свої можливості у видобутку природного газу, і, усвідомлюючи специфіку свого ресурсу, з 2011 року встановила чіткі стандарти якості: вміст метану має становити не менше 85%, етану - до 10%, азоту - до 10%, а вуглекислого газу - не більше 8%. Завдяки цьому країна не лише забезпечила різноманітність фізико-хімічних характеристик видобутого газу, але й сприяла підтримці внутрішнього виробництва та стимулювала активнішу діяльність видобувних компаній.

По-друге, запроваджується балансування зон та операційна гнучкість системи.

Чимало європейських країн, серед яких Німеччина, Нідерланди, Франція та Польща, класифікують свою газотранспортну систему на дві різні мережі. Зона Н, або High gas, призначена для транспортування висококалорійного газу, в основному імпортованого, з переважанням метану, тоді як зона L, або Low gas, використовуються для газу, що видобувається на території країни, який може мати трохи нижчі показники.

Враховуючи, що обсяги місцевого виробництва в цих країнах залишаються на низькому рівні, розділення газотранспортної системи все ж таки сприяє подальшій експлуатації власних низькокалорійних ресурсів. Це також надає споживачам можливість поступово адаптувати своє обладнання без різких фінансових витрат, а уряду — знайти шляхи для впровадження енергоефективних рішень.

З часом держави почнуть переходити на газ з високою калорійністю, проте не можна буде оминути геологічні характеристики родовищ у країнах, що займаються власним видобутком.

По-третє, надання інформації про характеристики газу стає необхідним.

У зв'язку з тим, що країни Європи отримують газ з різних джерел, виникла необхідність швидко інформувати споживачів, особливо промислових, про фізико-хімічні характеристики природного газу, що постачається в систему. Регулятори ЄС, через ACER та ENTSOG, запроваджують вимоги до щоденного публікування інформації та всіх необхідних даних про якість ресурсу. Це дозволить великим підприємствам та електростанціям адаптувати свої режими роботи у разі зміни характеристик ресурсу.

Отже, Європа розриває зв'язки з минулим: російський "еталон" більше не визначає правила гри. Сучасний "коктейль" із зрідженого природного газу, традиційного газу, біометану та водню вимагає не обмежених рамок газпромівського формату, а гнучких, прозорих і цифрових стандартів контролю.

Вимоги до якості природного газу в Європейському Союзі, в основному, регулюються через підзаконні акти, які розробляються на основі певних законодавчих ініціатив або документів, підготовлених операторами газотранспортної системи. Проте жоден з цих актів не може вважатися технічним регламентом за українським законодавством. Чому це так? Адже технічний регламент не враховує специфіку функціонування газового ринку та особливості роботи газодобувної галузі.

Видобуток та постачання природного газу є безперервним процесом, який не допускає зупинок, перерв або окремих партій продукції. У випадку газовидобутку це означає наявність невизначеностей на етапі розробки родовища, постійні зміни в характеристиках газу та тисках, а також необхідність запуску нових свердловин і обслуговування вже діючих. У цьому процесі неможливо відкликати невідповідну партію ресурсу чи замінити продукцію на іншу.

Крім того, подібні дії здатні зруйнувати всі зусилля, які були докладені раніше, а також знищити вкладені ресурси, що може викликати критичні ситуації. Це є важливим аспектом, який варто враховувати, орієнтуючись на наші індивідуальні результати та пріоритети.

Тож, цілком логічно, що в європейській практиці немає таких прикладів, коли технічні документи, які фактично відповідають за якість виробленої продукції, на практиці застосовувалися б до газу. Адже такі дії з цим ресурсом виконати неможливо.

У сучасних умовах значна частина українського газу добувається з виснажених запасів, що призводить до підвищеного вмісту діоксиду вуглецю у ресурсі. Додатково, ситуація ускладнюється постійними обстрілами російських військ по газовим об'єктам, які відповідають за підтримку необхідних стандартів якості газу.

Саме з цієї причини, на сучасному етапі, надзвичайно важливим є налагодження комплексного діалогу між державою, бізнесом, Оператором ГТС та регулятором. Метою цього діалогу має бути не просто створення ізольованого рішення, подібного до "одноразової шпаргалки", а інтеграція його в загальну стратегію, гармонізовану з європейськими стандартами. Це дозволить досягти оптимального балансу інтересів усіх учасників ринку.