Уявіть собі ситуацію: два брати живуть разом. Один з них активно допомагає батькам, а інший - ні. Їм придбали один велосипед, який має дістатися обом. Звичайно, брат, що трудиться на благо родини, вважає, що має більше прав на цей велосипед, адже він докладає зусиль і заслуговує на винагороду. Натомість інший брат веде безтурботне життя: гуляє, відпочиває і час від часу вживає алкоголь, - ділиться своїми роздумами LIGA.net ветеран 73-го Морського центру Сил спеціальних операцій ЗСУ Павло Якимчук, позивний Шустрий.
Для Павла війна почалася ще в 2014-му - він вирішив стати добровольцем на захист України. Протягом двох років він боровся на фронті, а після демобілізації зайнявся підприємництвом у будівельній сфері. Коли ж він ставив собі запитання, чи готовий би знову взяти до рук зброю, його відповідь завжди була однозначною: "Ні".
Повномасштабна агресія Росії змінила все: Павло знову повернувся до лав Збройних сил України. Він був одним з тих, хто брав участь у визволенні Херсона. Місцеві жителі зустрічали його та його побратимів з оваціями, дякуючи, обіймаючи їх і сльозами на очах. Але потім Павло отримав важке поранення. Лікарі були вкрай скептичними щодо його шансів на виживання, адже їм довелося буквально збирати його з частин. Він все ж таки вижив і тепер є ветераном.
"Це був твій вибір, тебе ніхто на цю війну не тягнув" - це те, що я часто чую від цивільних", - каже Павло.
Ці висловлювання стають однією з причин, чому військові втрачають віру у цивільних, формуючи значний розрив між нами.
Війна сформувала в українському суспільстві два окремі світи — військовий та цивільний. Ці два виміри функціонують ізольовано, що призводить до взаємного непорозуміння та розчарування.
"Військові та цивільні мають абсолютно різні можливості для життя, - зазначає військовий психолог Олег Крець. - Для військових навіть найпростіші потреби стають справжнім викликом. Наприклад, сходити до туалету чи прийняти душ - це ціла пригода. Цивільні можуть вільно розпоряджатися своїм часом, тоді як для військових кожна хвилина перетворюється на джерело стресу та труднощів."
"Особа, що зазнала травми, навіть у повсякденному житті, часто відчуває, що її не сприймають. Це є одним із проявів травматичного досвіду," - зазначає Ярослава Пекарюк, психотерапевтка та мати ветерана, в коментарі для LIGA.net.
Її син пішов захищати Батьківщину в 2022 році. Тоді, згадує жінка, сприйняла рішення сина "з болем у серці та гордістю". Нині її син адаптовується до цивільного життя, Ярослава каже, що разом з ним цей шлях проходить і вона.
Дослідження, проведене Українським ветеранським фондом, виявляє цю тенденцію. У лютому 2023 року лише 4% ветеранів вважали, що суспільство зовсім не цінує їхній внесок, тоді як у листопаді 2024 року цей показник зріс до 15,5%. Крім того, 42,9% респондентів визнали, що відчувають "скоріше недостатню" повагу до себе.
Таким чином, майже кожен другий ветеран сьогодні не відчуває підтримки від суспільства. Це пояснює й інші дані: 54% ветеранів відчувають невдоволення цивільними людьми.
Одночасно, дослідження КМІС виявляють парадоксальну ситуацію: цивільні особи виявляють найбільшу довіру до військовослужбовців, і цей показник коливається в межах 90-95%.
"Врешті це трансформується і в очікування від цього сегменту населення. На запитання, серед кого ви хотіли б бачити майбутніх українських народних депутатів, управлінців уряду і так далі. У нас найбільше українців, більшість говорить, це мають бути представники військовослужбовців", - каже LIGA.net виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.
"Громадяни іноді покладають великі сподівання на ветеранів, вважаючи, що вони прийдуть і все налагодять. Проте військові вже настільки вичерпані, хоч і не висловлюють цього відкрито. Питання залишається відкритим: хтось зможе навести лад, тоді як іншим знадобиться чимало часу, щоб зібрати себе та знову почати прагнути до чогось," - попереджає Ярослава Пекарюк.
Суспільство проявляє повагу, надію та навіть очікування щодо нинішньої ролі захисників, сподіваючись, що в майбутньому вони стануть активними учасниками громадського життя. Проте ця статистика суперечить відчуттям самих ветеранів.
"Якби в Україні діяло правило: ти або на фронті, або для фронту, життя було б легшим," - зазначає Павло.
Ветеран каже, що найбільше ображає відчуття неповаги. "Доволі часто я змушений нагадувати громадянам про щоденну хвилину мовчання о 9 ранку. І що ти мав би з доброї волі сам встати, зупинитися і вшанувати полеглих, які за тебе воювали", - говорить Павло.
Проблема несприйняття військовими цивільних для України не нова, розповідає ветеран Михайло Лупейко з позивним Ангел. Він знає це не з розповідей - шлях від героїзації до байдужості пройшов особисто.
Михайло - доброволець, пішов воювати у 2014 році. Боронив Донецький аеропорт, він кіборг. Пройшов Піски та Світлодарську дугу. На війні втратив обидві ноги, відчув на собі як сплеск людської підтримки, так і повне розчарування.
"У 2014 році, коли я прямував від Бессарабки до Майдану, у мене вже в кишенях було дві тисячі гривень. Люди підходили до мене та щедро клали гроші, навіть бігли слідом, щоб щось подарувати. У 2015 році вже почали обмежуватися лише словами "дякую". А в 2016-му деякі навіть не соромилися виявляти зневагу, дивлячись на мене, наче я якась нечисть," - згадує він.
Для Михайла це всього лише прояв "людської сутності": "Коли ворог атакує, з'являється захисник, який приходить на допомогу — в цей момент він стає героєм. Але з часом загроза зникає, і про його героїчні вчинки починають забувати. Тоді виникають питання: яка їхня роль тепер? Чому я маю жертвувати частину свого доходу на їхнє утримання? Саме тут і виникає непорозуміння та відчуження".
У фокус-групах, організованих українським Інститутом Майбутнього, ветерани висловлювали своє глибоке обурення відчуттям байдужості: "Ми приходимо з надією на підтримку, але стикаємось із ворожістю," – наводять слова учасників дослідження автори звіту. Інші респонденти відзначали, що на початку повномасштабного вторгнення суспільство проявляло значно більше співчуття, але з часом ця підтримка в значній мірі зникла.
"Військові, які повертаються з зони бойових дій, часто відзначають: ми стали іншими. Екстремальні обставини та постійний стрес залишають свій слід, і після повернення людина може відчувати зміни в собі. Існує безліч симптомів, і цивільним, які не стикалися з цим, важко зрозуміти, через які випробування проходять ветерани. Коли ж особа опиняється в умовах відносної безпеки, починають проявлятися різні прояви посттравматичного стресу," - зазначає Ярослава Пекарюк.
Ще один важливий аспект – це страх і стигматизація. Згідно з даними фонду "СТАЛЕВІ", близько 20% військових вважають, що цивільні особи побоюються їх після повернення з фронту. Часто це побоювання підкріплюється стереотипами, такими як: "всі вони мають ПТСР" або "можуть раптово проявити агресію". Ветерани, які брали участь у фокус-групах, ділилися досвідом, коли чули від колег чи сусідів жартівливі коментарі на кшталт "як повернуться – почнуть кидати гранати", або відчували, що до них ставляться як до "предвісників неприємностей".
Окремим аспектом цієї проблеми є нестача регулярного спілкування. Це є однією з основних причин виникнення стереотипів, страхів і упереджень щодо ветеранів. Незважаючи на те, що війна триває вже 11 років, у суспільстві все ще відчувається брак живого діалогу та обміну досвідом, що призводить до інформаційного вакууму і недостатнього розуміння ситуації.
"Час, ресурси, спілкування та можливість поділитися - все це має величезне значення. У нас накопичено багато емоцій, як у ветеранів, так і у цивільних осіб. Багато з них не можуть знайти спосіб висловити те, що пережили. У цивільних ситуація аналогічна. Залишається занадто багато невисловленого і прихованого всередині. Необхідно працювати над собою, шукати ресурси та підтримку, щоб відчути стійкість і впевненість. Проте на сьогодні існує багато невизначеності," - зазначає психотерапевт.
Звідси виникають упередження. Частина цивільних сприймає ветеранів крізь призму медіа та чуток. Ветерани, своєю чергою, бачать у цивільних байдужість або ворожість.
Багато опитаних зізнаються, що після демобілізації залишаються у "власній бульбашці": серед військових, волонтерів і родин побратимів. Це створює замкнене коло - цивільні майже не мають позитивного досвіду взаємодії з ветеранами, а ветерани, своєю чергою, уникають контактів через байдужість чи нерозуміння.
"Мені насправді теж важко. У мене, на щастя, є моя бульбашка, моє середовище, в якому я постійно кручусь. Слава Богу, мене тут усі розуміють", - підтверджує цю тезу Шустрий.
"Це два зовсім різних світи, які мають лише незначні точки перетину," - зазначає військовий психолог Олег Крець. За його словами, цивільні люди не здатні усвідомити, в яких умовах існують військові, тоді як солдати, що повернулися з фронту, не можуть змиритися з тим, що життя цивільних триває, ніби війни не існує.
Незважаючи на результати опитувань, які свідчать про те, що більшість цивільних громадян України стурбовані війною, Грушецький має іншу думку. Принаймні 70% українців повідомляють, що серед їхніх родичів або знайомих є ті, хто загинув або отримав поранення внаслідок цього конфлікту.
Соціологи зазначають, що нинішнє сприйняття українців кардинально відрізняється від того, яке було у 2015 році. Ситуація зовсім інша, як за масштабом подій, так і за їх впливом на суспільство. До того ж, Росія регулярно проводить масовані обстріли, що щотижня нагадують про її статус держави-терориста, підкреслює Грушецький.
Війна трансформує особистість, зазначає Крець. Солдати переосмислюють свої цінності та інакше сприймають реальність. Вони отримують безцінний досвід, який не можна здобути в умовах мирного життя. Тож, повертаючись додому, ветерани часто стикаються з тим, що їхнє сприйняття світу кардинально відрізняється від того, як бачать його люди, які провели цей час у звичайному, спокійному житті.
Цивільним слід роз'яснити, що коли військовий повертаєтья додому, це зазвичай не той самий "умовний Микола", який вийшов з дому два роки тому. Як стверджує психолог, він не просто став старшим, зморщеним, з бородою або схудлим. Насправді, повертається зовсім інша особа з новим психоемоційним станом.
Слова мають значення, каже Павло, особливо коли їх цивільний говорить ветерану. "Коли цивільний починає розповідати військовому, що ця країна нічого йому не дала, це називається не адаптовувати військового, а навпаки - тригерити його", - додає Шустрий.
Головною причиною сучасного конфлікту між військовими та цивільними, на думку Павла, є недостатня підготовленість держави до тривалої війни, що почалася ще в 2014 році.
"Ми не мали достатньої кількості військових сил, а також бракувало досвідчених лідерів, які усвідомлювали, що це буде тривала боротьба, і що потрібно заздалегідь планувати кожен крок", - підкреслив він.
В підсумку тягар фронту ліг на обмежене коло людей. "Сподівалися, що вистачить тих хлопців, які у 2014-му й 2022-му добровільно стояли в чергах під військкоматами, щоб піти на війну", - каже Шустрий.
Однак, коли стало очевидно, що добровольців не вистачає, виникла необхідність у примусовій мобілізації. "Цивільну особу, яка не вирішила стати добровольцем, не можна примусити йти на фронт. А навіть якщо її мобілізують, то при першій можливості вона може дезертувати, уникати виконання завдань або просто ігнорувати накази," - роз'яснює ситуацію Павло.
"Напруга існує навіть серед військових. Хтось може сказати: 'Я вирушив сюди добровільно, а ти ж прийшов примусово і ще й починаєш висловлювати свою думку'. Це, насправді, питання людської природи", - зазначає Павло. Він додає, що це ще раз свідчить про те, що наша країна не була підготовлена до тривалого конфлікту.
Отже, за словами психолога Олега Креця, важливо підготувати військових до адаптації у цивільному житті, а також забезпечити зворотний процес. "В такій ситуації було б корисно організувати спеціалізовані курси та створити простори для зустрічей, де військові могли б відновлюватися, отримувати необхідну підтримку та ділитися своїм досвідом".
"Потрошку - спрацює. Є притча про хлопчика, який ходив по морському берегу і морські зірочки кидав у воду. Його запитують, що ти робиш? Він каже, рятую морських зірок, яких море викинуло на берег. Та ж ти не всіх спасеш. Він каже: ну так, по одному, по одному", - вірить Ярослава Пекарюк.
Лупейко, незважаючи на пережиті труднощі, не відчуває ненависті. Він навіть стверджує, що не відчуває розчарування. "Ми маємо виконувати свою справу", - зазначає він. Тому зараз Михайло активно займається волонтерством, надає підтримку ветеранам, особливо в моральному плані, і допомагає їм адаптуватися до життя після служби. Від держави він прагне лише одного:
"Вчити дітей. Ще з дитячих садочків у простій формі розповідати, хто такі військові, що вони зробили і яку роль виконують. У майбутньому війни не зникнуть, тож діти мають поступово звикати до цієї реальності".
Ми звернулися до Міністерства у справах ветеранів, аби дізнатися, чи досліджують там проблему відчуження між військовими й цивільними. У відповідь отримали: міністерство такою інформацією не володіє і не зобов'язане. Тобто у відомстві, яке мало б працювати з ветеранами й суспільством, навіть не ведуть обліку цієї проблеми.
У той же час Павло, незважаючи на свою інвалідність, має намір повернутися на фронт уже у вересні. Він вважає, що його присутність там є більш важливою, ніж у мирному житті. Михайло ж залишиться з ветеранами, підтримуючи їх у пошуках нового сенсу життя після війни. Він стверджує, що справжня перемога полягає не лише в битвах на полі, а й у вмінні суспільства підтримувати своїх захисників.
#Росія #Україна #Українці #Лікар #Психолог. #Суспільство #Збройні сили України #Військовослужбовці #Українська гривня #Історія #Ярослав Мудрий #Туалет #Херсон #Євромайдан #Страх. #Стереотип (поліграфія) #Сенс #Сили спеціальних операцій (Україна) #Піски (Ясинуватський район) #Велосипед #Симптом #Київський міжнародний інститут соціології #Психотерапія #Травми у людей #Друга битва за Донецький аеропорт
