Донеччина – це регіон, який вражає своєю оригінальністю та багатством, проте залишає багато невивчених сторінок. Обговорення збереження традицій Авдіївки, роль "Пласту" на Сході та emergence нових лідерів становить важливу частину цієї теми.

Останні десять років Донеччину найчастіше згадують у зв'язку з військовими конфліктами. Проте на цій землі продовжує існувати сильна громадська організація, яка сприяє збереженню пам'яті, традицій та формуванню нового покоління керівників. Тетяна Переверзєва, громадська діячка, пластунка, співзасновниця ГО "Сила ідей" та випускниця Інституту лідерства та управління УКУ, вже понад двадцять років очолює пластовий осередок в Авдіївці. Вона поділилася досвідом розвитку "Пласту" на Сході України, розповіла про важливість збереження культурної спадщини для об'єднання громади та обґрунтувала, чому для досягнення перемоги нам необхідні нові, сміливі лідери.

Поділіться своєю історією становлення в "Пласті" в Авдіївці. Що спонукало вас приєднатися до цього руху?

Мій шлях у "Пласті" почався у 2002 році, коли я навчалася в Інституті штучного інтелекту в Донецьку. Там познайомилася з пластуном, який розповів мені про "Пласт" як про методику виховання дітей. Мене це зацікавило, бо я тоді вже працювала в школі. У тому ж році нас запросили на табір, який організували пластуни з Чугуєва - спеціально для нас, щоб показати, що таке "Пласт". Поїхало нас двоє дорослих і 14 дітей. Після повернення діти запитали, чому у нас такого немає - і це стало поштовхом. Я почала навчатися, а вже у 2003 році ми зареєструвалися як осередок у Авдіївці і почали системну діяльність.

Від того моменту ми не зупиняли нашу діяльність — навіть під час найскладніших випробувань для міста. Ми шукали нові формати, підтримували контакт з дітьми та допомагали їм у їхньому особистісному розвитку. Нині наш осередок став опорою для менших пластових спільнот з інших міст Донеччини, які зазнали труднощів або припинили своє існування.

Коли почалась повномасштабна війна, ми приєднали до себе пластунів із Селідова. Тепер вони з нами - ходять у мандрівки, беруть участь у таборах, сходинах. Подібна ситуація зараз із Добропіллям: діти приїхали на табір, а додому більшість уже не повернулася через бойові дії. На жаль, така історія повторюється - як це вже було у 2014-му. Але ми маємо досвід, як допомагати дітям у таких обставинах, хоча дуже хочеться, щоб він нікому більше не знадобився.

Чи важко розвивати пластовий рух на сході України?

На початку 90-х років, коли в Україні почалось відновлення "Пласту", найбільш активна діяльність відбувалася у Львові та Донецьку. Це може звучати несподівано, але саме ці два міста стали центрами руху. На сході країни все починалося з нуля, хоча ще у 1907 році в Бахмуті вже функціонував скаутський рух, який заклав основи для подальшого розвитку Пласту. В Донецькій області активні осередки виникли в Донецьку, Маріуполі та Краматорську, де були підготовлені та вмотивовані виховники. Згодом до них приєдналися й інші міста, зокрема Авдіївка. На мою думку, саме наша станиця привнесла в життя округи новий драйв і енергію.

Від 2004 року Авдіївка розпочала власну традицію проведення таборів. Ми жодного літа не пропустили. Бували роки, коли організовували до трьох таборів: новацький, юнацький та мандрівний. Пік нашої активності настав у 2021 році, коли вже наші вихованці почали самостійно організовувати різноманітні заходи.

Мали чудову співпрацю з обласним управлінням молоді. Завдяки їм у 2021 році провели багато заходів: Свято Весни, вишколи, табори. Особливо пишаємося табором "Земля Велетнів", який ми проводили на Донеччині. Він був наповнений історичним контекстом, знайомством з рідним краєм та живим спілкуванням із місцевими. "Пласт" в Авдіївці завжди був немасовим, але щільним. Ми створили спільноту, де кожен мав простір для зростання. І наші пластуни не тільки брали участь, а й ініціювали події, заходи. Це був родинний осередок.

Яким чином "Пласт" впливає на молодь у Донеччині?

"Пласт" сформував активних та свідомих особистостей. Наші випускники займають ключові позиції в Збройних Силах України, волонтерських організаціях, громадах та дорадчих органах. Вони здатні не лише мріяти, але й втілювати свої задумки в життя. Ми ніколи не були тією організацією, що просто просить про допомогу. Завжди приходили з конкретними ідеями і заявляли: «Ми це зробимо — з вами чи без вас». І, як правило, отримували підтримку, адже результати наших зусиль говорять самі за себе.

На сьогоднішній день в Авдіївці налічується 40 активних пластунів, деякі з яких перебувають за межами країни, проте активно долучаються до діяльності онлайн. Я пишаюсь тим, що ми створили. Це - жива, динамічна і думаюча спільнота, яка продовжує існувати, незважаючи на війну.

Які ще способи патріотичного виховання ви впроваджували, окрім "Пласту"?

Не всіх охочих можна залучити до "Пласту", оскільки завжди існує нестача виховників. Тому ми вирішили розпочати формування нових молодіжних команд: одна з них брала участь у змаганнях на Волині, а інша – в грі "Джура". Ми фактично стали ініціаторами цього заходу в нашому місті. Розпочинали з нуля, самостійно фінансуючи проект та організовуючи зустрічі з представниками місцевої влади. У підсумку, у школах запровадили регулярні заняття з "Джури", подібно до тих, що існують у "Пласті".

Протягом трьох років ми займалися організацією таборів "Джури". У 2023 році в Трускавці відбувся збір дітей, які вже сформували міцну і дружню спільноту. Наразі ми в пошуках нових форматів і керівників, адже усвідомлюємо необхідність підтримувати цю енергію.

Ви - одна із засновниць ГО "Сила ідей". Які проєкти стали найбільш значущими особисто для вас?

Для мене найбільш значущим став, звісно, наш фестиваль "Авдіївка ФМ", який ми вперше провели у 2018 році. Ідею придумала наша молодь. Грошей було зовсім мало, але ми включили всі можливі ресурси: обласна адміністрація дала сцену, друзі - майстер-класи, виступи, знайомі артисти, як-от Сергій Жадан і Анжеліка Рудницька, приїхали без гонорарів. Фестиваль вийшов настільки теплим і щирим, що його почали чекати щороку. Ми додали пленери і театральні покази, де школярі ставили вистави з професійними режисерами. Після цього кілька учасників навіть пішли в професійне мистецтво.У 2021 році в Авдіївці провели вже сім фестивалів. Хоча не всі організовували ми, але нас постійно залучали як експертів. Авдіївка просто зажила культурним рухом.

Після початку масштабної війни в 2022 році, незважаючи на наявність фінансування для нової сцени, ми вирішили перенаправити ці кошти на гуманітарні потреби нашого міста, такі як пічки, ковдри та медикаменти. Це був критично важливий етап. Однак у 2023 році ми реалізували ще один значущий проєкт — інтеграційний простір для внутрішньо переміщених осіб у Павлограді. Ми створили цей простір, провели аналіз безпекових ризиків для громади, який став основою для кількох інших ініціатив. В результаті, наш простір перетворився на великий центр активностей для дітей, місцевих жителів та переселенців, який місцеві мешканці вже охрестили "авдіївським центром".

Нам вдалося перевезти частину фондів нашої бібліотеки та музею до села Вербуватівка на Дніпропетровщині. Там ми створили бібліотечний хаб під назвою "Авдіївський код", щоб наші книги не залишалися в мішках, а приносили користь людям. Ця бібліотека продовжує функціонувати, ставши прикладом того, як громада, громадський сектор та бізнес можуть об'єднати свої зусилля.

Які проекти наразі реалізує команда "Сили ідей"? В якому напрямку розвивається організація?

В даний момент ми активно займаємося розвитком молодіжної ради в Авдіївці, яка була заснована цього року. Декілька членів нашої команди стали її частиною. Наша мета полягає в тому, щоб цей орган не залишався лише формальністю, а справді сприяв формуванню молодіжного руху та політики в нашій спільноті.

З 2022 року ми активно займаємося збереженням нематеріальної культурної спадщини. Ми реалізували проєкт "Каша, що мандрує Україною", в рамках якого готуємо традиційну авдіївську кашу та відвідуємо громади, що приймають переселенців з Авдіївки. На сьогоднішній день ми вже побували в 17 таких громадах. Ми приїжджаємо, готуємо їжу, обіймаємося, слухаємо розповіді людей, і це щиро об'єднує нас.

У 2024 році ми реалізували ще один важливий проєкт "Жива спадщина - живі громади". Провели зустріч у Ворохті, зібрали представників 9 громад Донеччини та партнерів з інших регіонів. Говорили про те, як навіть на відстані зберігати свою культуру, як її фіксувати, передавати. І ця група досі активна, люди спілкуються, підтримують одне одного. Зараз ми також готуємо резиденцію для носіїв спадщини, де хочемо говорити про візуалізацію культури: як її зробити видимою, щоб вона не залишалася десь у тіні.

Ще ми приєдналися до міжнародного проєкту "Малі центри світу" від Кшиштофа Чижевського. Ідея дуже відгукнулася - великі смисли часто народжуються в малих містах. На мою думку, Авдіївка ніколи не була банальним містом. Я завжди казала дітям: навіть маленька школа може робити великі справи. І ми бачили це в їхніх вчинках, хоч вони самі того й не усвідомлювали. Після нашого першого фестивалю в Авдіївці сюди буквально паломництво було: приїжджали митці, письменники, художники, і навіть з-за кордону. Їх тягнуло не до "локації", а до живої спільноти, з якою можна щось створити.

Якщо ми вже заговорили про збереження нематеріальної спадщини, то розкажіть, в чому особливість Авдіївської каші?

Це традиційна страва, яка походить зі старої частини міста. Її готували або на поминальні обіди, або як десерт для дітей, коли ще не було магазинних солодощів. Я пам'ятаю її з дитинства. Мої бабуся й дідусь жили саме в тій частині міста, де ця страва була поширена.

Коли ми організували наш перший фестиваль у 2018 році, один із друзів запропонував ввести щось унікальне від нашої місцевості. Я згадав про цю традиційну кашу. Після цього я звернулася до старших мешканців громади, які підтвердили, що колись така страва була популярною. Ми вперше приготували її просто на площі - це, можливо, і не зовсім відповідало традиційним методам, адже процес доволі складний, але результат перевершив всі очікування: всі згадували своїх близьких, дитячі роки та смак, який залишився в пам'яті.

Ми усвідомили, що це не просто їжа – це частина нашої пам'яті та зв'язок із нашими коренями. Тому почали вивчати цю тему, організовувати майстер-класи та фіксувати спогади. Зібрали безліч історій, і навіть у книзі "Авдіївка. Історії про важливе" кілька людей підкреслювали значення каші для себе. У 2019 році ми включили її до обласного списку нематеріальної культурної спадщини, а в 2022 році – до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Авдіївська каша - це солодка рисова страва, яка нагадує суфле: готується з жирного молока, великої кількості жовтків, вершкового масла та круглого рису. Її обов'язково подають з кислими вишнями, що надає їй унікального смакового поєднання. Цікаво, що зараз про цю страву активно знімають відео, а блогери пишуть про неї, і в цьому році на День Незалежності її буде готувати київський ресторан "Канапа" в рамках проєкту, присвяченого стравам з тимчасово окупованих міст. У нашій команді ми жартуємо, що ця каша вже отримала своє власне життя, і це нас дуже радує.

Який метод ви застосовуєте для забезпечення згуртованості в авдіївській громаді, якщо підвести підсумки?

Мій спосіб підтримки єдності громади полягає в тому, щоб бути поряд із людьми, усвідомлювати їхню силу та постійно шукати спільні інтереси, навіть якщо ми розкидані по різних куточках світу. Мене завжди цікавили ті, хто активний у своїй діяльності, незалежно від обраної сфери. Я ціную не лише процес створення, а й можливість ділитися своїми історіями, адже саме вони об'єднують нас як спільноту. Завдяки моєму досвіду в освітній сфері та методичному центрі, я особисто знаю багатьох людей з Авдіївки. Коли ми організовуємо події, я точно знаю, кого запросити, аби вони могли поділитися своїми важливими та автентичними переживаннями.

Коли спільнота розпалася, я стала важливим інформаційним мостом для багатьох. Маючи доступ до корисних ресурсів і можливостей завдяки участі в УКУ, навчанням і професійним контактам, я активно розсилаю запрошення, надихаю людей і пояснюю значення цих можливостей. Для мене важливо, щоб кожен усвідомлював свою цінність, навіть якщо сам не помічає своєї сили. Я запрошую їх на заходи, де вони можуть висловити себе, поспілкуватися і продемонструвати свої досягнення. І це дійсно приносить результати.

Ще один важливий інструмент — це живі чати та Google-таблиці, які ми започаткували ще до початку повномасштабної війни. У цих документах ми фіксуємо наші ініціативи, міжнародні проекти та заходи, пов’язані з національною ідентичністю. Це відкриті платформи, де кожен може побачити, що ми не лише говоримо, а активно діємо. Тут представлені живі приклади, справжні імена та контакти. Люди самостійно додають свої професії до подій. Це не формальні звіти, а скоріше історії успіху, які надихають інших.

Що спонукало вас обрати навчання управлінню неприбутковими організаціями в ІЛУ?

У 2015 році я переживала складний психологічний період. Після подій 2014 року мені бракувало роботи, товаришів, електрики та газу. Я відчувала, що занурююся в депресію, і мені терміново потрібно було спілкування з натхненними людьми. Я вперше дізналася про УКУ ще в 2012 році, коли ми з пластунами організували там табір, і ця спільнота справила на мене велике враження. Згодом я натрапила на оголошення про стипендії і вирішила подати заявку. Мені подобається участь у таких процесах — це можливість описати свій досвід, підсумувати досягнення і усвідомити, як багато ти вже зробив.

Коли таки прийшло запрошення на навчання, чесно, трохи злякалась. Але з першої хвилини в аудиторії зрозуміла, що оце те, чого мені так бракувало. Навіть просто бути в тій атмосфері вже було ресурсом. І я досі вважаю УКУ унікальним простором, який не просто дає знання, а допомагає людям побачити себе і свою силу.

Чи підтримуєте контакт з товаришами по магістерській програмі?

У 2017 році, коли Авдіївка опинилася без електрики, першими, хто відгукнувся та запропонував підтримку, стали мої друзі з УКУ. Завдяки їхній допомозі я реалізувала свій перший волонтерський проєкт — придбала медикаменти та продукти в Покровську для тих, хто дійсно їх потребував. Цей досвід залишив глибокий слід у моєму серці.

Чи були за цей час реалізовані спільні проекти з колегами з ІЛУ?

Зараз ми з Оленою Качановою працюємо над спільним проєктом, присвяченим нематеріальній культурній спадщині. Ми підтримуємо зв'язок з Наталею Вишневецькою та Анею Федченко, завжди допомагаємо одне одному та активно долучаємося до різних ініціатив. Коли завітаємо до Львова з дітьми, неодмінно відвідуємо Трапезну УКУ в Центрі Шептицького. Наші малюки завжди отримують велике задоволення від цього.

Вся ваша діяльність зосереджена на розвитку лідерства. Які, на вашу думку, лідери є необхідними для України в даний час?

Україні зараз потрібні сміливі лідери. Лідери не лякаються поразок, а перетворюють їх на досвід. Лідери, які не словами, а діями ведуть за собою, як у "Пласті": "Нехай твої вчинки говорять голосніше, ніж твої слова".

Бути лідером - це не посада, а стиль життя. Це коли з тобою інші починають відчувати свою силу, беруть на себе відповідальність. Навіть якщо ти не організовуєш проєкти, але поруч із тобою люди зростають - це вже лідерство. Можеш бути просто вчителем у класі, але якщо діти поруч з тобою стають сильнішими - це і є справжнє провідництво. Я вірю, що ми нація переможців. І хочу, щоб наше покоління стало тим, яке остаточно вирветься з цих нескінченних війн і збудує нормальне суспільство.

Чи бачите серед молоді Сходу покоління нових лідерів?

Я спостерігаю за новим поколінням лідерів на Сході України і, чесно кажучи, вони не відрізняються від молоді на Заході чи в Центрі. Вони такі ж енергійні, читають однакові книги, слухають схожу музику. Наші пластуни – справжні шанувальники Сергія Жадана. І, зізнаюсь, мені здається, його творчість більш "рідна" для Сходу, адже його ритм та стиль мови дуже гармонійно вписуються в атмосферу індустріальних міст.

Я впевнений, що сучасна молодь вже не розділяє себе на Захід і Схід. Ми, як вихователі, прикладаємо всі зусилля для того, щоб це стало реальністю. Ми організовували для дітей подорожі в мандрівні табори по всій Україні, що сприяло формуванню у них уявлення про єдину країну. В їхні завдання входила пошuk їжі, місця для ночівлі та спілкування з місцевими жителями. І тепер вони вже мають уявлення про Донеччину: розповідають про її особливості, про нас, ламають стереотипи. Донеччина – це регіон, що заслуговує на увагу, але часто залишається недослідженим, не тільки з боку інших, а й самими її мешканцями. Таке явище спостерігається по всій Україні: ми відвідували міста, де місцеві навіть не знали про існування свого замку.

Україна є унікальною мозаїкою різних культур, і саме в цьому полягає її сила. Протягом історії ми всі перепліталися: одні прибували на Донеччину в пошуках роботи, інші поверталися на Захід, привносячи частинку своєї культури. Сьогодні, в умовах нової хвилі міграції, важливо дивитися на внутрішньо переміщених осіб не лише як на людей, які опинилися у складних обставинах, а як на представників різних культур, традицій та досвідів. Потрібно взаємодіяти, обмінюватися знаннями та відкривати одне одного. Якби ми системно займалися цим через освіту, культуру та подорожі, можливо, "сусід на півночі" не зміг би розділити нас. Але завжди є можливість почати знову.