"Доброволець? Залиши його!" – маріуполець Олег Пожидаєв, що служив у ТРО, поділився своїми враженнями від пережитого в полоні.

Олег Пожидаєв. Зображення: з приватного архіву.

Олег Пожидаєв з'явився на світ у Маріуполі в 1966 році. Все його життя було нерозривно пов'язане з цим прибережним містом. Саме тут він зростав, отримував освіту та знайшов свою любов. У Маріуполі у нього з'явилося троє дітей. Коли на місто наступила російська армія, Олег вирішив, що єдиний правильний крок – це захищати рідні землі зі зброєю в руках.

Про те, як Олег Пожидаєв воював і які страждання переніс у полоні, він розповів "Новинам Донбасу" в ексклюзивному інтерв'ю.

Олег Пожидаєв. Зображення: з приватного архіву.

"Моє життя розпочалося в Маріуполі, де я провів своє дитинство та юність. Моя квартира була розташована в самому серці міста, поруч із Центральним ринком. Впродовж десятиліття я працював на митниці, а також займався підприємницькою діяльністю. Мав власну станцію технічного обслуговування, яка знаходилася на 7-му проїзді в Кальміуському районі," – ділиться своїм життєвим шляхом Олег Пожидаєв.

Строкову службу він служив ще в Радянській армії 1984 року, але знову довелося стати до строю у 2022 році.

"Я прийшов у Територіальну оборону на 3-й день повномасштабного вторгнення. Моя сім'я евакуювалася під російськими бомбами в Європу. Дякую автомобілю. Не підвів", -- каже чоловік.

В військовій частині Національної гвардії України 3057 Олегу видали спорядження та вогнепальну зброю. На наступний день його направили до території комбінату "Азовсталь", але незабаром він та кілька інших добровольців були переведені для охорони бази полку "Азов". Це місце постійно піддавалося обстрілам з боку російської артилерії. Олег, уродженець Маріуполя, служив там, виконуючи бойові чергування, до середини березня, після чого переїхав на позиції на Комсомольському бульварі.

"Ми брали участь у боях. Після цього вирушили на підтримку "Азову" на трасі Таганрог. Зайняли промислову зону. Наша позиція розташовувалася в триповерховій будівлі. Саме там чеченці оточили нас. Ми відбивали їхні атаки, поки наш БТР не прибув і не забезпечив нам безпечний вихід", -- з повсякденною стриманістю розповідає Олег.

Маріупольський мешканець розповідає, що їм доводилося відступати, проте битви точилися за кожну вулицю в приватному секторі на Лівому березі. На початку травня всі підрозділи Сил оборони України в Маріуполі були зосереджені на території заводу "Азовсталь". Олег Пожидаєва та його група перебували в підвалі листовальцювального цеху, а на бойові позиції виходили під містом, що розділявало завод і центральну частину міста.

Олег Пожидаєв. Зображення: з приватного архіву.

Олег Пожидаєв згадує, що 16 травня 2022 року почув наказ про здачу в полон. У той момент його емоції, які були затьмарені голодом, стресом і безперервними боями, були складними і неоднозначними. Сумніви, гнів і відчуття полегшення змішалися в одну єдину картину.

"Обіцяли швидкий обмін і дружнє ставлення. Це викликало радість, хоча вірити в це було важко. Кацапам, в принципі, не можна довіряти. Але якби ми продовжували боротися, то всі б, безсумнівно, загинули. Ми харчувалися чотирма ложками каші вранці і ще чотирма ввечері. Підвали один за одним руйнувалися, і хлопці, що ховалися в них, гинули в полум'ї," -- ділиться спогадами Олег.

Доброволець ТРО вийшов у полон 18 травня 2022 року і того ж дня потрапив на 7 барак Оленівської колонії.

"Оленівка асоціюється з безперервним почуттям голоду. Хоча випадки насильства траплялися не часто, умови життя були жахливими. Фекалії доводилося вичерпувати відрами, а питної води не було", -- ділиться своїми спогадами Олег.

1 вересня 2022 року його перевели до Горлівської колонії, де відбулося надзвичайно жорстоке "приймання".

"Мене так жорстко били, що я опинився на колінах. Коли все закінчилося, наказали піти до столу, щоб там зафіксували мої дані. Найогидніший інспектор, карлик на прізвище Маханько, запитав, до якого роду військ я належу. Я відповів, що до Територіальної оборони. 'А, доброволець? Забити його!' — дав команду він. Мене поставили обличчям до стіни і знову побили гумовими палицями", — згадує Олег.

Після "приймання" він декілька днів відчував труднощі з пересуванням, а біля бараку, де розмістили новоприбулих, чергував медик. Проте, найстрашнішими виявились не зовнішні супротивники, а внутрішні зрадники та колабораціоністи.

"На нашому бараку №8 завгоспами були Гурін і Матюшенко. Вони співпрацювали з адміністрацією. Матюшенко одну людину довів до смерті. Він змусив його відтискатися, поки нещасного не схопив інсульт і він не помер. Капелана ж довів до спроби суїциду. Він вішався, але обірвався дріт", -- розповідає Олег.

Чоловік додає, що дивитися на таку поведінку тих, хто мав би бути побратимом, було вкрай неприємно, але нічого ніхто зробити не міг. За будь-яке зауваження завгоспи погрожували поскаржитися адміністрації та "згноїти на ДІЗО" (дисциплінарному ізоляторі, -- ред.), яке просто і зрозуміло називалося "ямою".

"Крім того, у нашому бараку перебувало найбільше бійців з 'Азову', тому саме ми отримували найжорстокіші покарання. Спеціальні підрозділи завдавали удари просто під час шикувань, на зарядці, а також під час походів до їдальні і назад," - ділиться спогадами Олег. Він зазначає, що отримувати удари кийком і електрошоком стало для нього звичним явищем.

21 червня 2024 року Олега Пожидаєва перевели до колонії, розташованої в місті Торець.

"Я потрапив до бараку, де перебували поранені і ті, хто виходив на роботу. Проте мені вдавалося отримувати їжу і там. В їдальню нас примушували йти в позі "ластівки" — зігнувшись наполовину і піднявши руки за спиною. Я не зміг би так зробити. Вік і стан суглобів не дозволяють. За це спецвійська били мене палицею по спині", — розповідає захисник Маріуполя.

Проте справжні муки почалися згодом. Олег опинився в групі, що була відправлена до слідчого ізолятора в Бійську, розташованому в Алтайському краї.

"На "прийомці" одягли мішок на голову і довго били всім підряд. Особливе задоволення їм приносило бити електрошокером у район геніталій і анального отвору. Від цього вони просто кайфували. Роздягли наголо і тягали по підлозі якихось підвалів. Шрами на колінах залишаться на все життя", -- згадує свої випробування Олег.

Він опинився у двомісному блоці разом з морським піхотинцем, з яким познайомився ще в Горлівці. Чоловіки стали близькими друзями. Олег зізнається, що щоразу під час обміну перевіряє списки, але, на жаль, не знаходить свого побратима.

"Після Бійська моє тіло стало справжнім полотном. Я важив 60 кг і був покритий синцями. Під час обміну ми поділилися з російським омбудсменом нашим досвідом, що там відбувалося. Вона театрально зітхнула. Але це - важливі свідчення для Європейського суду," - ділиться Олег.

Олег Пожидаєв. Зображення: з приватного архіву.

Олега обміняли 30 грудня 2024 року. Святкувати Новий рік він зміг вже на українській землі, прибувши літаком через територію Білорусі.

"До самого кінця не міг повірити, що все ж відбудеться обмін. Здавалося, це лише ще один етап. Я побоювався, що мене відправлять далі в Сибір," -- ділиться він.

Однак коли в автобусі надійшла команда зняти мішки з голів і звільнитися від стяжок, з'явилася віра у світле майбутнє.

"Після двох років і семи місяців у полоні я фактично забув, що таке бути щасливим. Але тепер я чітко усвідомлюю: 'Слава Богу, я повернувся додому!', — ділиться своїми відчуттями чоловік."

Реабілітацію Олег проходив у Чернігівському госпіталі та в пансіонаті Вінницької області.

"Я прагнув усамітнення. Адаптуватися було складно. Просто хотілося наїстися до відвала і закурити сигарету", — розповідає про свої внутрішні переживання Олег.

Однак родина, яка з'явилася незабаром, сприяла в подоланні труднощів і відновленні стабільності.

Після місячного перебування в Києві Олег вирушив спочатку на відпочинок до Анталії, а згодом — до Швейцарії.

Олег Пожидаєв. Зображення: з приватного архіву.

Олег Пожидаєв в даний час знаходиться у Швейцарії, проте ця країна йому зовсім не до вподоби. Він відчуває себе тут лише тимчасовим гостем і сильно прагне повернутися в Україну. Зараз звільнений захисник займається вирішенням проблем зі здоров’ям. Йому необхідно встановити імплантати, пройти лікування нирок, покращити зір і нормалізувати тиск. Після цього його плани – повернутися додому.

"Швейцарія дуже віддалена від України. Бюрократія тут просто жахлива. Те, що у нас у ЦНАПі займає всього 10 хвилин, тут може затягуватися на тижні. Поповнити рахунок мобільного телефону – це справжня епопея. Посилки, на жаль, мандрують місяцями", – висловлює свої нарікання Олег.

Йому не до вподоби традиції місцевої кухні та спосіб, яким одягнені люди.

"Схоже, що в цьому місці переважно споживають фастфуд. Щоб знайти якісні продукти, навіть з Польщі, потрібно подорожувати на значну відстань," -- висловлює своє невдоволення він.

Олег зазначає, що, ймовірно, їхні діти залишаться в Швейцарії та отримають там громадянство, але він і його дружина безумовно планують повернутися в Україну.