Доброволець Максим Салко: Я вступив у війну юнаком, а повернувся зрілою людиною.

24-річний молодий чоловік вже став ветераном, тримаючи в руці близько 200 осколків.

Максим Салко з Житомира вирішив стати добровольцем і вступити до лав армії. Він завершував навчання в магістратурі, коли вже проходив підготовку в військовому навчальному центрі. Сьогодні його досвід включає участь у найскладніших боях на фронті, втрати друзів і два отримані поранення.

Після тривалого процесу лікування та реабілітації Максим вирішив одружитися, почав вивчати японське бойове мистецтво джиу-джитсу, отримав грант для відкриття власної кав'ярні і має намір повернутися до служби в Збройних силах України.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з військовим про його службу, адаптацію до цивільного життя і про те, хто й що йому допомагає відновлюватися.

"У МЕНЕ ІСНУВАВ ТІЛЬКИ ОДИН ВИБІР – ПІТИ НА СЛУЖБУ."

"Мене звуть Максим Салко, мені 24 роки, і я - ветеран," - говорить юнак, зустрічаючи співрозмовника з щирою усмішкою, коли розкриває деталі свого життя.

Завжди стояв на захисті справедливості, мав палке кохання до України, активно займався спортом і брав участь у молодіжних військових ініціативах. Тому, коли розпочалася масштабна війна, у мене не було іншого варіанту, як піти служити. Моя родина усвідомлювала, що я оберу шлях до армії; питання полягало лише в термінах. Вже з 16 років я став незалежним, підробляв і пропускав заняття в школі (сміється). Самостійно ухвалив рішення вступити до університету, ніхто мене до цього не примушував, - ділиться Максим.

Коли розпочалася повномасштабна війна, він навчався на тренера в магістратурі Житомирського державного університету ім. І. Франка. Одразу потрапити в армію йому не вдалося, тому займався волонтерством. Невдовзі Максим таки домігся свого і підписав трирічний контракт із ЗСУ. Згадує, що закінчував магістратуру, перебуваючи вже в навчальному центрі у Десні.

Хлопець хотів потрапити в артилерію, але спочатку став оператором ПЗРК, а згодом - розвідником. Пройшов фахову підготовку в Україні, навчання у Великій Британії, бойове злагодження в Польщі, а потім ще й сержантські курси у Великій Британії. Максим зауважує, що за кордоном дають хорошу фізичну та психологічну підготовку, а от до умов сучасної війни найкраще готують українські інструктори, які самі її пройшли.

- Коли йшов на війну, я її дещо романтизував. Узагалі я песиміст, тому не дуже розчарувався в тому, що бачив в армії, бо готувався до ще гіршого. Було розчарування через радянські підходи деяких офіцерів, через цивільних у прифронтових містах, серед яких були ті, що чекали на росіян, здавали їм ветеранів АТО і навіть Афганістану. У Житомирі та інших мирних містах мені було важко, коли бачив байдужість людей. Я пішов на війну дитиною, а повернувся вже чоловіком. Війна - це бруд, кров та смерть, і там немає чого романтизувати, - ділиться ветеран.

З пораненням відбивав атаки ворога.

Максим вступив до складу 26-ї артилерійської бригади, названої на честь генерала-хорунжого Романа Дашкевича, але незабаром його перевели до 44-ї окремої механізованої бригади. Саме з цією частиною він вирушив на фронт у 2023 році. Він служив у батальйоні під командуванням досвідченого військового Олексія Шелудька.

Батальйон виконував завдання у Вугледарі та на Луганщині - поблизу Сватового, у Новоселівському та в Серебрянському лісі. Хлопець згадує важкі бої і втрати. За його словами, великим потрясінням для батальйону стала загибель командира. Олексій Шелудько поїхав у розвідку на бронетехніці й потрапив під мінометний обстріл. Він накрив собою люк, під яким перебували троє офіцерів, і загинув, урятувавши їхні життя.

- На фронті я не відчував паніки. Я служив разом із професійно підготовленими хлопцями, і ми добре знали один одного: їхні вміння були мені відомі, як і мої їм, - ділиться співрозмовник.

Максим отримав своє перше поранення у вересні 2023 року. Того дня його підрозділ, що знаходився в районі Новоселівки, успішно відбив вісім атак противника. Він тільки-но закінчив нічну зміну і ліг відпочити, коли російські війська почали обстріл українських позицій з СПГ.

Я відчув, як щось сильно вдарило мене по руці. Розплющив очі, щоб перевірити, чи все гаразд у мого товариша Максима. Ми разом навчалися в університеті і згодом приєдналися до ЗСУ. Він виглядав нормально, тож я вирішив знову заснути. Проте незабаром Макс підповз до мене, розбудив і я побачив, що він весь у крові. Осколки поранили мою ліву руку і грудину, пробили артерію, і я втрачав багато крові. Макс швидко перебинтував мене, і протягом усього дня я продовжував стріляти, хоча кровотеча не припинялася, - згадує про ті події Салко.

Він зміг вийти з позиції лише ввечері. До пункту збору поранених його супроводжував досвідчений побратим. Хлопець каже, що ще й надавав допомогу іншим військовослужбовцям зі складнішими пораненнями, поки очікував на евакуацію. Далі - стабпункт і лікування, а згодом - навчання на оператора БПЛА.

Після курсів заїхав на кілька днів у Житомир. Там зустрів свого приятеля Максима, який теж був поранений, і вже разом вони знову вирушили на Луганщину.

Максим Салко спочатку був солдатом, але після отримання поранення йому надали звання молодшого сержанта.

У руці залишилося практично 200 осколків.

Через місяць після першого поранення Максим зазнав і другого. Він тоді виконував бойове завдання зі своїм університетським товаришем.

Росіяни випустили по посадці, де вони перебували, близько 20 мін. Хлопці намагалися якось прикритися й побігли до місця з меншою кількістю дерев, аби їхні уламки не завдали їм шкоди. На щастя, багато мін не розірвалися, бо впали в землю - через постійні обстріли вона була як перекопана.

Осколок застряг у моїй правій руці, зламавши плече, лікоть та кисть. Інші уламки потрапили в коліно, шию і пробили легеню. У Макса також були поранені руки, ноги і голова. Він наклав мені два турнікети. В той момент найбільше непокоїв біль від турнікета, що стискав мою зламану кістку. Після цього я ще пройшов приблизно 400 метрів, кличучи наших товаришів. Але нікого не знайшов, тому повернувся до Макса, і саме тоді ще один осколок влучив мені у праве стегно. На щастя, нас помітив військовий, який, на жаль, вже загинув, і викликав наших хлопців по рації. Над нами кружляв дрон, але в той момент я вже не звертав на нього уваги, адже головне було те, що ми залишилися живими. Коли наші побратими забрали нас у бліндаж, я почав втрачати свідомість, але ще зміг закурити і випити трохи води, - розповідає Максим.

Побратими розрізали рукав його кітеля, і він побачив свою руку. Спочатку думав, що її доведеться ампутувати, але лікарі змогли врятувати кінцівку. Максим проходив лікування в Харкові, Києві та Житомирі, переніс сім операцій, а тривалий час використовував апарат Ілізарова. Цей зовнішній фіксатор супроводжував його майже рік. Рука погано гоїлася і завжди завдавала болю. Хлопець змушений був жити на знеболювальних, і в якийсь момент навіть почав шкодувати, що не вирішили ампутувати кінцівку.

Він розповідає, що значну допомогу отримав від ортопеда-травматолога Володимира Грицишена, який працює в Житомирській обласній клінічній лікарні ім. О.Ф. Гербачевського. Після проведеної операції його стан покращився, хоча в руці Максима все ще залишилося майже дві сотні осколків. Чоловік зазначає, що тепер його права рука поводиться як непослух, що не слухається батьків. Лікарі радять йому пройти ще кілька операцій, проте не можуть гарантувати, що це поверне повну функціональність кінцівки.

Ветеран розповідає, що джойстик від ігрової приставки став для нього чудовим інструментом для реабілітації правої руки. Після цього він почав тренуватися зі штангою і знову освоїв навик письма.

Джіу-джитсу відновлює відчуття сили і впевненості в собі.

Декілька місяців тому Максим отримав можливість пройти безкоштовний курс реабілітації в приватній клініці. Його направив вертебролог та ортопед-травматолог Іван Ковальчук з Житомира, який вже не раз допомагав хлопцеві з проблемами спини. Коли стан ветерана покращився, лікар запропонував йому спробувати японське джиу-джитсу в клубі, де сам також викладає.

- Я прийшов у клуб і на першому занятті зробив розминку, а далі сидів і спостерігав. Було важко через те, що моя фізична форма не така, як на війні. На другому тренуванні я спробував поборотися, а на третьому - вже боровся. Я йду туди, щоб спілкуватися з людьми, з якими маю спільні інтереси, бо там такі ж ветерани, як я. Із частиною друзів мені немає про що говорити. Джиу-джитсу дає мені можливість знову відчувати себе сильним. Я не вірю у психологів, мені більше допомагають заняття у клубі, - розказує Максим.

Цей спорт став його захопленням протягом останніх двох місяців. Він відзначає, що джиу-джитсу сприяє його відновленню та адаптації.

- Я тепер на етапі адаптації, і це довгий процес. Ми часто чуємо, що суспільство має підлаштовуватися під ветеранів. На мою думку, ветерани також мають підлаштовуватися під суспільство, - додає Максим.

На цьому етапі його значно підтримує дружина Альона і їхня домашня улюблениця - лабрадор на ім'я Мальва, яку він взяв, коли вона була ще цуценям, під час реабілітації після другого поранення.

Максим планував після лікування повернутися в армію інструктором. Утім, через незворотні процеси в руці поки що відклав цей крок і додає: "Я впевнений, що повернуся в ЗСУ".

КАВ'ЯРНЯ "САЛЬВАНА"

Нещодавно Максим та його дружина виграли два гранти від держави на започаткування власного бізнесу. Ветеран втілить свою мрію і відкриє кав'ярню, а його кохана займатиметься в ній кондитерською справою.

Тепер пара активно займається пошуком приміщення. Максим повідомляє, що їхня кав'ярня матиме назву "Сальван" — це його позивний з часів війни. Ветеран уточнює, що його прізвище бере початок від козака Сальвана Радченка з Чернігівщини, саме тому він вирішив обрати це ім'я для свого псевдоніма.

Чоловік і його дружина вже розробили ідею для свого закладу. Це буде не звичайна кав'ярня, а місце зустрічі для ветеранів, військовослужбовців та патріотичної молоді. Тут планують організовувати збори на підтримку фронту та надавати знижки для захисників.

Максим також планує на стіні кав'ярні або поруч із нею створити мурал на пам'ять про Героя України Андрія Лінійчука.

Ми вже завершуємо розмову, і в Максима починає дзвонити телефон. Випадково помічаю, що на екрані висвітлюється напис "Кохана". Це телефонує дружина. Він із теплом розказує, що вона активно займалася волонтерством, зокрема допомагала закривати потреби його підрозділу, постійно його підтримує й надихає, а нещодавно й сама збиралася долучитися до лав бригади "Азов". Вони знайомі з 2019 року, а два місяці тому одружилися.

Ветеран згадує, що коли проходив кола бюрократії після лікування, Альона завжди була поруч. Тоді, коли його права рука нестерпно боліла, дружина писала за нього всі заяви, яких вимагають офіційні процедури.