ДАХ — це ініціатива, що досліджує зв’язки, які підтримують життя навіть у часи геноцидальної війни Росії, — зазначила комісарка павільйону України на Венеційській бієнале.

Бесіда з комісаркою українського павільйону на 19-й Міжнародній архітектурній бієнале (Biennale Architettura 2025: Intelligens. Natural. Artificial. Collective), креативною директоркою Українського інституту Тетяною Філевською.

Текст: Оксана Гришина

- Павільйон України представляє на цьогорічній архітектурній бієнале виставку DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore. Наскільки важлива для нашої державі участь у цій події за поточних політичних умов?

Венеційська бієнале є втіленням практики державної репрезентації. Країни презентують свої національні павільйони, беручи на себе відповідальність за їх організацію та управління. Навіть коли держави передають ці повноваження інституціям або кураторам, розроблені проєкти відображають певну позицію держави.

Український інститут активно займається культурною дипломатією, що є його головним завданням та місією. Від моменту свого створення ми висловлювали бажання, щоб інститут виконував функції комісара на бієнале. Однак цьогоріч ми вперше беремо участь в архітектурній бієнале саме в цій ролі, адже раніше реалізовували лише публічну програму. Цього року існувала загроза, що проєкт може взагалі не відбутися, оскільки є інші нагальні пріоритети. Для Міністерства розвитку громад і територій, яке відповідає за представлення України на архітектурній бієнале, цей рік став роком боротьби за збереження інфраструктури та енергетичних ресурсів. Завдання на виживання стали основними, а представлення країни і репутаційна робота за кордоном, на жаль, відійшли на другий план. В останній момент ми вирішили взяти участь, що стало справжнім викликом і вимагало ризик-менеджменту для організації експозиції за короткий термін. Не мали права пропустити цю можливість, враховуючи ситуацію в країні, особливо в контексті конференції з відновлення, яка відбудеться в Римі. Вкрай важливо, щоб наш голос лункав, аби заявити про нашу позицію. Адже четвертий рік війни, і ми вже не на перших шпальтах новин, інтерес та підтримка до нас зменшилися в порівнянні з 2022-23 роками, а навіть і 2024-им. Постійно нагадувати про себе та просувати свою позицію - це наша відповідальність, адже за нас цього не зробить ніхто. Важливо бути представленими на ключових подіях, таких як Венеційська бієнале.

Яка сутність проєкту DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore? Яким чином він відображає концепцію бієнале (Intelligens. Natural. Artificial. Collective - Інтелект. Природний. Штучний. Колективний)?

"Дах" — це складна багатошарова концепція. У центрі композиції розташований великий символічний дах у формі стріхи, що складається з шести елементів. Автором цієї інсталяції є Богдана Косміна, яка разом із Міхалом Муравським та Катериною Русецькою виступає кураторкою павільйону. Богдана черпала натхнення з творчості своєї бабусі, Тамари Косміної, чиїм ШІ-аватаром можуть скористатися відвідувачі павільйону, а також з досвіду матері, Оксани Косміної. З 1960-х років вони збирали матеріали про українську архітектуру під час етнографічних експедицій для ще не опублікованого атласу. Частина родинного архіву також представлена в експозиції, де можна ознайомитися з традиційною архітектурою, зокрема дахами, південної України. Усі ці елементи набувають нового значення в сучасному контексті, оскільки частина цієї архітектурної спадщини безповоротно втрачена через російське вторгнення. Ще одна секція виставки присвячена волонтерським ініціативам, які активно відновлюють житло після атак, а серія фотографій Євгенії Білорусець фіксує невидиму працю комунальних служб Миколаєва, які невтомно відновлюють інфраструктуру, щоб забезпечити продовження життя.

ДАХ - це проєкт про зв'язки, що дозволяють життю тривати попри геноцидальну війну Росії. Він про це відчуття даху над головою, як ми часто називаємо дім, що дає об'єднання спільноти заради майбутнього.

- Як обиратимуться проєкти наступного разу, адже системне завдання репрезентації точки зору України можна вирішити саме системним підходом, а не, скажімо так, щоразу екстремальним?

Звісно. Ми, насправді, погоджувалися приєднатися за умови, що це не буде разова ініціатива. Ми домовилися, що Український інститут стане комісаром не менше ніж трьох проєктів - цього року та ще двох у майбутньому. Тому для нас вкрай важливо, щоб процес відбору концепцій і створення павільйону був прозорим, зрозумілим і, зрештою, системним, з чіткими термінами. Власне, відразу після відкриття павільйону ми розпочнемо розробку процедури, спираючись на найкращі практики інших країн та на досвід, який вже накопичив Український інститут. Більшість наших проєктів реалізують через конкурси, і ми маємо якісні напрацювання.

Отже, ми плануємо створити процедуру, що охоплюватиме дворічний цикл. Перший рік буде присвячений оголошенню конкурсу, відбору та визначенню проєкту-переможця. На другий рік ми зосередимося на ретельній підготовці реалізації проєкту, що включає пошук фінансування, організацію комунікацій та виконання всіх необхідних заходів. Зрозуміло, що проєкти такого масштабу, як на бієнале, не можуть бути підготовлені за три місяці, як це сталося з Україною цього року; для їх реалізації необхідно принаймні рік. Цього разу ми свідомо пішли на ризик і це вимагало великих зусиль, хоча результат перевершив усі наші сподівання. Проте, така ситуація не може бути звичною, нам потрібен достатній час і ресурси для якісної підготовки.

- Щодо фандрейзингу - сама ця ідея буде вкладена в систему реалізації проєктів?

- Бієнале - це велика розкіш для всіх. Навіть найбагатші країни, представлені тут, всі реалізують проєкти завдяки фандрейзингу. Країни шукають грантове, донорське, спонсорське фінансування, це можуть бути різні джерела. Зайдіть, подивіться на сайти будь-якого павільйону - британського, французького, німецького, в них десятки партнерів. Одні роблять мерч, другі комунікації, треті фінансують приїзд авторів і так далі. Так було завжди, і жодна країна не робить це з однієї кишені. Навіть найбагатші країни, за винятком, можливо, деяких авторитарних, де це становить частину загальної політики. Але це неможливо в Україні, адже ми демократична країна, нам такі підходи взагалі не властиві. Ми про спільноту, про згуртованість, про спільні цінності. І тут важлива участь і включеність багатьох стейкхолдерів. Цього року ми вдячні нашим друзям, співкомісарам проєкту Ribbon International, які дуже оперативно підтримали проєкт і профінансували левову частку витрат. Але також маємо підтримку від UNESCO, МХП, нам дуже допомогли італійський друг Роберто Б'янконі та коло локальних партнерів. Через стислі терміни виділити бюджетне фінансування було неможливо.

Які ключові ідеї презентує Україна на бієнале?

Цьогорічна виставка Intelligens. Natural. Artificial. Collective розглядає ряд важливих тем, які переосмислюють взаємодію людини і технологій з навколишнім світом. Серед цих тем — штучний інтелект, циркулярна економіка та екологічні ініціативи. Особливо важливо для нас продемонструвати, як Україна відновлюється під час російського вторгнення, впроваджуючи новітні підходи, які перевершують попередні. Багато технологій та інновацій виникають і випробовуються саме в Україні. Адже після Другої світової війни в Європі не спостерігалося такого масштабного руйнування. Російські війська знищують цілі села, а громади зникають, що призводить до найбільшої екологічної катастрофи в Європі за останні десятиліття. Знищення Каховської дамби і втрата екосистеми, що існувала протягом багатьох років, матиме величезні наслідки, які ми ще не повністю усвідомлюємо. Проте ця ситуація також спонукає нас переосмислити зв'язок між людиною, промисловістю та природою.

Зараз, крім українського національного павільйону, на бієнале представлені ще кілька українських проєктів. Є в основному кураторському проєкті (ReThink, про використання ШІ для аналізу руйнувань - ІФ-У), також представлено п'ять проєктів (візії відновлення Ізюму, Маріуполя, дослідження Одеси від ХША та річки Дніпро, а також проєкт побудови шкільних укриттів - ІФ-У) у французькому павільйоні. Один з них - про дослідження річки Дніпро, про її природу, екологію, історію індустріалізації, заселення, соціальний та культурний пласти. Це дослідження розкриває всі аспекти в історичній перспективі, під кутом різних підходів. А потім на основі цих досліджень, розробляються пропозиції, як можна відновити цю частину Дніпра після катастрофи. Не факт, що треба просто відбудовувати назад. Зараз зовсім інші часи, інші потреби, ми змінилися, і нам треба переосмислити, а не просто за інерцією відтворити те, що колись там було.

Отже, всі українські учасники показують на бієнале, що наша країна, яка перебуває в цій геноцідальній війні й продовжує виборювати своє право існування, своє майбутнє, свободу й гідність, паралельно ще відбудовується, шукаючи найкращі інноваційні підходи. І це дуже круто, що ми спроможні, незважаючи на цей тиск, цю екзистенційну загрозу, продукувати креативні підходи, нові рішення. Це неймовірно, як це все поєднується, звідки ця сила. Але це має бути озвучено та показано, інакше ніхто не побачить. Тому дуже класно, що цьогоріч є багато українських учасників, і що це не тільки національна представленість, але й кураторський пошук. Тому що проєкт ReThink потрапив через самого куратора Карло Ратті, проєкти у французькому павільйоні - через французького архітектора та співкуратора павільйону Мартана Дюплантьє, який задіяний у відбудові, і включений у процеси підтримки України. Таким чином Україна демонструє різні візії, об'ємну історію.

- А в цілому які завдання зараз найбільш актуальні для культурної політики, яку впроваджує Український інститут?

- Головним завданням залишається пошук сталої співпраці. Ми вже 7 років працюємо і бачимо, як змінилося ставлення до України, української культури. Ми бачили, як до повномасштабного вторгнення нам було дуже складно відкривати якісь двері і переконувати в тому, що українська культура варта уваги. 2022-2023 роки - це був час екстремальної, надзвичайної зацікавленості Україною, але більше з точки зору солідарності, емпатії, співчуття. Це бажання щось зробити для України, підтримати ми бачили на рівні всіх країн, всіх континентів та кожної інституції. Але це була така одноразова реакція на велику трагедію, на величезне страждання і горе. І люди емпатували, хотіли нас якось підтримати. Але після того більшість перейшла до етапу business as usual, адже є у світі інші трагедії, інші теми, які є для них першочерговими.

Наша мета полягає в тому, щоб перетворити цю моментальну зацікавленість до України на тривалу співпрацю.

Ключовим є те, що Україні потрібно не лише одноразово з'являтися на різних платформах чи у міжнародних організаціях, а й бути почутою не лише як нація, яку намагаються знищити, а також завдяки нашій унікальній культурі, що заслуговує на увагу. Ми володіємо справжнім креативним потенціалом, який варто визнати і оцінити.

Чи можливо змінити цю взаємозалежність, і в якій мірі?

Це величезний обсяг роботи, що потребує тривалої залученості як людей, так і ресурсів. Необхідно планувати на кілька років уперед і мати певних осіб, які постійно займаються цим процесом. Налагоджувати зв’язки неможливо, якщо з нашого боку немає когось, хто вчасно відповість на електронний лист або зможе приїхати на запрошення на певний захід. Крім того, важливо, щоб ця особа могла спілкуватися іноземними мовами та була обізнана в галузі.

Культурні зв'язки, впізнаваність і присутність у культурному середовищі – це результат терпіння, тривалих відносин та довіри, яка формується завдяки зустрічам, спілкуванню і спільному досвіду. Це передбачає наявність спільних інтересів і можливість зустрітися для обміну ідеями й спільної роботи. Такі стосунки не виникають з безособових електронних листів.

Чи усвідомлюємо ми важливість запровадження стійкого підходу?

- Я бачу тут дві тенденції. З одного боку, є, звичайно, на рівні політичних заяв, декларацій розуміння цього. Ми бачимо, що культура, культурна дипломатія входить до десяти тез про досягнення сталого миру. Ми чуємо заяви міністра культури, який говорить, що культура - це питання національної безпеки. Ми чуємо ці слова, але для того, щоб це стало реальністю, одних лишень заяв мало - їх треба підкріпювати ресурсами та реальними кроками. Це мають бути бюджети, кошти, інституції, програми, команди.

Наприклад, чи не могли б ми говорити про оцифровування музейних колекцій та архівів?

- Саме так - реальні дії. Тому що одних слів, що культура важлива, - недостатньо. Тому що культура - це ще й люди, інституції, твори, колекції, об'єкти і тощо. І це все не може існувати святим духом та стурбованістю. Це все вимагає грошей, знань, турботи, піклування. Мають бути люди, які знають, як доглядати з цими творами, як будувати інституції, як розбудовувати зв'язки. Ці люди мусять щось їсти, і вони повинні розвиватися професійно.

Чи спостерігаєте ви більш усвідомлене ставлення до культури з перспективи бізнесу та громадських ініціатив?

- Я бачу на рівні українського суспільства чітку зміну ставлення і поведінки стосовно культури. Ми зараз спостерігаємо, як в Україні під час війни та ненайкращого економічного стану з'являються українські книгарні та нові українські видавництва. Люди відкривають галереї, збирають нові колекції. Це те, що підтверджує, що культура - не просто про щось надлишкове, а що це для людей суперважливо, бо допомагає їм зрозуміти, хто вони, за що вони і про що ми всі. І це дуже справжнє.

Це вказує на те, що в суспільстві відбуваються зміни у сприйнятті, яке формувалося протягом десятиліть радянського режиму, згідно з яким культура сприймалася лише як елемент оздоблення.

Ми активно працюємо над цим і спостерігаємо, як у реальному часі трансформується ставлення до культури. Це дійсно вражаюче бачити.

Я говорила про політичні декларації. Але є реальна, справжня зміна, що відбувається в суспільстві. Тому мені здається, що вже сталося перемикання від просто заяв - на режим дії, від політичних декларацій - на конкретні кроки. Причому це відбувається не тільки у "культурній бульбашці", яка, власне, завжди задіяна в цій сфері, а й у значно ширшому колі суспільства. Зайдіть у Києві до книгарні "Сенс" - спробуйте купити квитки на виставу в театр. Це і є речі, які говорять, що культура справді важлива для суспільства.

Проте, варто розглянути джерела, що живлять мистецтво і креативні сектори. Яка роль держави в цьому процесі? Яким чином бізнес може підтримати цю сферу?

Існують сфери, які держава повинна неодмінно фінансувати та підтримувати. Це ті галузі, що сприяють нашому розвитку, надають можливість експериментувати, відкривати нові горизонти, а також зберігати та досліджувати нашу культурну спадщину. Вони охоплюють пошук власної ідентичності, проекцію нашої культури у світі та діалог із міжнародною спільнотою.

На мою думку, український культурний потенціал, представлений такими організаціями, як Український культурний фонд та Український інститут книги, а також ініціативами, що підтримують фінансування кінематографії, вже здобув певну стабільність. Це добре видно за цілком адекватними бюджетами цих установ на 2025 рік.

Що стосується культурної дипломатії, то ми все ще стикаємося з труднощами. Цього року бюджет Українського інституту є найменшим за всю історію його діяльності. По-перше, у суспільстві існує думка, що фінансові ресурси мають залишатися в межах країни. Коли ми представляємо українську культуру у таких містах, як Лондон, Венеція чи Париж, виникає очікування, що за це мають платити іноземці. Це створює певний конфлікт. З одного боку, ми усвідомлюємо, що витрати на показ українського мистецтва за кордоном — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити в умовах, коли необхідно фінансувати дрони, ремонтувати будівлі та лікарні.

У нас безліч внутрішніх потреб, і це безсумнівно. Проте, з іншого боку, вже протягом трьох років іноземці інвестують у нашу репутацію та культурну дипломатію. Тож настав час продемонструвати Україні, що це також важливо для нас, адже не лише вони можуть бути зацікавлені в нашій репутації. Український інститут відкрив свої філії завдяки підтримці партнерів, зокрема американських фондів, Французького інституту та німецького Інституту Гете. Іноземці вже довели, що українська культура для них має значення. Однак українська держава також повинна усвідомлювати, що формування нашої впізнаваності та репутації є нашою спільною відповідальністю.

Involvement from CFI, the French Agency for Media Development, is integral to the Hub Bucharest Project, which is backed by the French Ministry of Foreign Affairs.